“Ой, Тетяно, що то ти надумала робити? – пришкандибала тітка Поля, коли я речі із свого дому вивозила, – Поглянь, доню на стару свою родичку. Послухай мого слова, бо сестра моя тебе напоумити вже не може, Царство їй Небесне: не продавай своєї хати ніколи. Хай син у тебе найкращий, а хати своєї не продавай, чула?” – але я лиш рукою махнула. Що тітка розуміла?

“Ой, Тетяно, що то ти надумала робити? – пришкандибала тітка Поля, коли я речі із свого дому вивозила, – Поглянь, доню на стару свою родичку. Послухай мого слова, бо сестра моя тебе напоумити вже не може, Царство їй Небесне: не продавай своєї хати ніколи. Хай син у тебе найкращий, а хати своєї не продавай, чула?” – але я лиш рукою махнула. Що тітка розуміла?

Так, шкода було того дому і двору, але ж Артем таки правий – чого я сама у селі і так далеко від них:

— От ти на пенсії. Сидиш, сумуєш. А у нас троє дітей і Світлана на роботу вийти не може, бо ж немає кому їй із малими допомогти, на кого ми їх залишим? Та й тобі із нами буде веселіше, мамо.

Розповідав мені син і про спеціалістів, що вічно під рукою і про зручності життя у місті. Така вже перед моїми очима картина гарна була, що слова тітки Поліни були порожнім звуком, не вчасні і не доречні.

Таки вийшла невістка на роботу і на дуже хорошу. Зарплатня висока, але зайнятість чи не цілодобова:

— Світланко, – кажу їй за два місяці свого перебування. – У тебе ж донечка росте, їй мама потрібна. Якось поясни на роботі, що в тебе діти. Ти їм також повинна увагу приділяти.

— А давайте я сама розберусь, як мені жити, – раптом чужим голосом каже невістка, – Ви приїхали на все готове і думаєте, що нам із неба все падає? Ми квартиру придбати повинні власну. Не подумали про нас батьки, самі собі дбати мусимо. – сказала із докором у голосі.

Відтоді, мов кішка чорна між нами пробігла. Може і не привітатись Світлана, пройде і не погляне. На столі щодня записка із тим що я повинна зробити, куди дітей зводити і чим погодувати. Ні тобі “привіт”, ні “будь ласка” суха інструкція, як для чужої.

Але, діти мені втіха і радість. Ними я живу і дихаю. Думала син на моїй стороні, але він заявив, що у наші стосунки вмішуватись не буде:

— Не став мене перед таким вибором, мамо. Ми живемо добре, не внось розлад. Я з тобою по-доброму і з жінкою. А ви між собою налагоджуйте стосунки, дорослі обидві.

Та, чи не найбільшим для мене, неприємним сюрпризом були не зіпсовані стосунки із невісткою, а те, які син за два місяці правила у домі встановив:

— Мамо, ми відкладаємо гроші на квартиру власну, як ти знаєш, у нас її немає, у спадок не перейшла. Отже, 30 відсотків доходу на купку складаємо.

Я посміялась спершу, кажу, що з моєї пенсії і відкладати нічого, а тридцять відсотків то смішні гроші, але ж син так серйозно:

— Жити ж ти з нами плануєш, так? Тому усі разом, по краплі і буде діло.

Згодом виявилось, що як продукти купувати, то чек на двох ділився, і байдуже, що я могла нічого не придбати і не з’їсти:

— Ну, не важити ж продукти, мамо? Чого не береш ковбаси, чи котлети? Це якось дуже не гарно рахувати хто і що їсть, не здається?

Як що з аптеки собі треба, то мушу економити і купувати сама собі, бо син і невістка економлять і на квартиру збирають. А знаєте який подарунок вони мені зробили на 65 день народження:

— В цьому місяці можеш не здавати гроші на придбання квартири. Вільна розпорядитись ними як душа забажає.

Ну я й розпорядилась – пішла до нотаріуса і запитала, чи є змога мені переграти продаж будинку мого і все повернути як було.

— Що це ти надумала, мамо? Так нас підводиш, – розходився син, коли я сказала, що повертаюсь в село, – Жила на всьому готовому ні про що не переймалась. Та й ми на ті гроші розраховували, таки були на купці до квартири. А робота Світланки, а онуки? Як тепер?

Вклонилась я сину, обійняла онуків, навіть невістку поблагословила, і витерши ноги на порозі поїхала у свій дім. Сиджу оце в порожній хаті, бо ж все що було спродала, люди принесли старі виделки, які ложки, каструлі, килими. Така нужда, стільки всього треба знову купувати, але знаєте – я ж того і не помічаю зовсім.

Лягла коли мені зручно, прокинулась коли захотіла. Пішла і купила на пів пенсії солодощів. Їм цукерки і нема від мене щасливішої людини, бо я таки у своїй хаті, при своїй правді і вільна робити, що сама собі хочу без інструкцій і записок.

А хіба то не щастя, скажіть мені?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page