– Ой, ти на себе подивися, а потім про Аню говори, – сказала мама, складаючи випраний одяг. – Аня мов з картинки, а у неї чоловік і двоє дітей. А тобі що за клопіт, що ти так виглядаєш? Не дивно, що ти чоловіка не маєш.
Ці слова від найріднішої людини зачепили мене до глибини душі. Але найгостріше пекла навіть не сама образа, а те, що мама чудово знала, чому в мене немає часу ні на салони, ні на новий одяг. Я ж завжди мала усім допомагати. Та ж сама Аня щотижня спихає на мене своїх дітей. Привезе, залишить і поїхала у своїх справах. А ти йди з ними по магазинах, дай їсти, проведи на атракціони, розваж і доглянь.
І гроші вона мені не вертає, бо ж мені не треба, бо у мене своїх дітей нема, то вона мені радість робить – я ж відчуваю себе любою тітонькою, а за це не шкода жодних грошей.
І так було все моє життя. З самого малечку – допоможи то дідові й бабі по господарству, то матері в хаті. Коли мені виповнилося тринадцять, батьки вперше поїхали на заробітки до Польщі. На мене лишилися молодша сестричка. Треба було і приготувати, і прибрати, і випрати. А прання в селі – це окрема історія, бо водогону в хаті не було. Спершу витягни воду з глибокої криниці, наноси відра в хату, нагрій на печі, а вже потім ставай до мисок із брудним одягом усього сімейства. Улітку до цього додавалися безкінечні грядки, які треба було просапувати від світанку.
А мама тільки й хвалилася всім, яка комусь дістанеться добра невістка – з самого малку все знає.
Коли батьки поверталися додому між сезонними роботами, то було для мене справжнім святом. Лише тоді я могла, повернувшись зі школи, залізти на піч, дістати книжку і нарешті спокійно почитати, бо всю хатню роботу вже робила мама і я могла тільки дещо підсобити.
Після школи я вступила до університету. Навчання забирало весь час, на розваги його просто не залишалося. Хлопці мого віку не звертали уваги на дівчину, яка постійно сиділа над книжками. Хіба що просили списати конспект чи практичні завдання. Дівчата-одногрупниці теж згадували про мене лише перед заліками. Я вважала, що це нормально, що так і має бути, бо треба людям помагати.
– Правильно, доню, – вчила мене мама, – Ти їм, а вони тобі поможуть.
Якось дівчата вирішили мені допомогти знайти хлопця і запросили піти з ними на дискотеку.
Я дуже комплексувала. Я просто не знала, як себе поводити в гучних компаніях, що вдягнути, про що говорити. Думка інших тоді здавалася надто важливою.
– Не хвилюйся, все буде добре – казали вони і позичили мені й одяг і нафарбували.
Коли я подивилася на себе в дзеркало, то мені стало не по собі, бо я ніколи так не виглядала і не носила такий одяг, але дівчата мене запевнили, що так всі тепер ходять.
– Побігли. Бо ми не встигаємо, – казали вони.
Коли ж ми прийшли в клуб, то я зрозуміла, що виглядаю недоречно. До мене почав залицятися один хлопець, запросив на танець, казав, що я дуже гарна. Я ж не розуміла тоді, що він просто так жартує. Я прийняла все за читу монету і погодилася, коли він мене провів, навіть дозволила себе обійняти.
На наступне побаченя дівчата знову мене розфарбували і одягнули по-модному. Хлопець запросив мене до себе, казав, що такої красуні ще не зустрічав. Я вважала, що все серйозно і ми пара.
Наші стосунки здавалися мені ідеальними. Але все розсипалося дуже швидко. Я випадково побачила його на вулиці в обіймах іншої дівчини.
– З такими, як ти лишень гуляють, – сказав він мені на прощання.
Дівчата співчували, але в їх словах була така фальш, що я не хотіла більше жити з ними в одній кімнаті. Відтоді я не довіряла більше нікому.
Закінчивши навчання, я влаштувалася на роботу, але все одно приїздила в село аби помагати всім, кому треба. Коли сестра вийшла заміж, то й на весілля їй позичала, і на хрестини. Але ніхто мені так і не віддав нічого, бо ж навіщо мені гроші, я ж не одружена.
В колективі я познайомилася з колегою Настею. Вона була моєю одноліткою, мала чоловіка. Настя постійно казала, що мені треба більше відпочивати, витрачати кошти на себе, а не на родичів, коли я їй розказувала, що не можу піти в кафе, бо пів зарплати пішло на племінників.
– Все, я тебе запрошую за місто, – сказала вона мені на вихідні.
– Але я не можу, треба сіно сушити помагати, – сказала я.
– Нічого, один раз без тебе обійдуться, а ми таку погоду не маємо прогавити.
Отак Насті таки вдалося витягнути мене на пікнік до річки, мені було так ніяково, що я засмагаю, а мої батьки сіно обертають та в копички складають. А від присутності друга Настиного чоловіка, Олексія. Було ще ніяковіше, бо він мені сподобався так сильно, я була певна, що то кохання з першого погляду.
Ми сиділи на траві, спілкувалися, смакували приготованою на вогні їжею. Мені здалося, що я ще ніколи не почувалася так затишно й легко. Тут не треба було нікого з себе вдавати чи поспішати на допомогу.
Я відійшла до річки й сіла на березі, мружачись від теплого сонця.
Олексій стиха підійшов ззаду, присів поруч і легенько торкнувся мого волосся, яке роздував вітер.
– Я тільки-но тебе побачив і одразу зрозумів, що ти та, яку я шукав усе життя.
Я почервоніла.
– Я подумала те саме.
Коли я сказала батькам і сестрі, що виходжу заміж, то замість привітань та радості почула, що мені варто придивитися до цього чоловіка, чи він часом не хоче моїх грошей, адже я при добрій посаді і зарплаті. І що я маю їм відповісти?
