fbpx
Історії з життя
— Ой, все, вистачить! Як мені набридло це заміжжя! — Вона кинула виделку на стіл і з яскравою неприязню дивилася на Ігоря, який вже хвилин п’ятнадцять нудно розповідав їй, що якщо вона дружина, то вона і повинна робити жіночу роботу вдома. — Слухай, давай розлучимося, га?

Він застиг на півслові, потім невпевнено посміхнувся.

— Ти серйозно?

— Взагалі-то, з такими речами не жартують! — сказала вона гордо, і ще раз повторила: — Я пропоную розлучитися. Але, розлучитися не так, як розлучаються ці радянські динозаври, а по-хорошому.

— Ух… — Він полегшено видихнув, посміхнувся впевненіше, і раптом підставив їй під ніс долоню. — Дай п’ять!

— Ти чого? — розгубилася вона.

— Дай п’ять, кажу! Я ж і сам тобі хотів запропонувати те ж саме. Ну!..

Вона неохоче шльопнула своєю долонькою його долоню, потім захитала головою. — Треба ж… Ти, виявляється, теж про це думав… А я не знала…

— Так я давно вже про це думаю, — зізнався він. — Але тільки я думав, скажу, а ти почнеш концерти. Але ти, виявляється, в цьому сенсі просунута. Я взагалі дивуюся, чому люди розходяться так важко. Все щось ділять, один одного паплюжать. А ми з тобою не такі. І нам все по-барабану. І знаєш, чому?

— Може, тому що нам ділити нічого? — невпевнено припустила вона. — У нас же нічого з тобою немає спільнонажитого. Квартира орендована, всі меблі і техніка — чужі. І дітей немає.

— Ні, не тому! — впевнено сказав він. — Просто ми з тобою просунуті!

— А якби у нас була дитина, — раптом сказала вона, — ну, просто припустимо, з ким би вона залишилася?

— Син чи дочка? — поцікавився він.

— Хіба не все одно?

— Звичайно, ні. Якби син, то зі мною.

— Це чому? — обурилася вона.

— Ну не дочку ж мені брати собі, — розгубився він.

— Ні! — Сказала вона твердо. — Дітей я б забрала собі! Обох!

— Так?.. — Він розгубився ще більше, потім схаменувся. — То, забирай! Тим більше, що їх у нас немає! Ну, які діти в двадцять три роки?! Добре, що ми з тобою вільні.

— А мене мама в дев’ятнадцять народила, — зітхнула, чомусь, вона. — Ну добре. Ми ж розлучаємося… А ти чим будеш займатися, коли мене не буде поруч?

Він раптом задумався і посмутнів.

— А ти?

— Я перша запитала. — Її голос теж став сумним.

— Ну, що?.. Буду ходити в спортзал…

— Так ти і так туди ходиш…

— Ну, буду частіше ходити… Потім, це… Придумаю щось. А ти?

— А я зараз тільки про це подумала… І зрозуміла, що не знаю… Вчитися буду…

— Ти і так вчишся…

— На 12-ки буду… Напевно… А ти до мне в гості приходити будеш? Я ж до тебе вже звикла…

— А ти мені дозволиш?

— Так ми ж розлучаємося по-хорошому.

— Точно! — Його очі раптом знову загорілися. — Ми ж розлучаємося по-доброму! Слухай, а ти сьогодні ввечері що робитимеш?

— Як що? Ми ж з тобою, ніби, збиралися гуляти. Ой, так… Ми ж з тобою… Вже все… – Вона знову важко зітхнула.

— Слухай! — терміново прийшов до неї на допомогу він. — А може, розходитися поки не будемо? У нас же і на сьогодні, і на завтра, і… на післязавтра були плани.

— Ну, давай… — вона знову посміхнулася. — Тільки ми і говорити про наше розставання нікому не будемо, добре?

— Звісно. Ми ж з тобою сучасні та просунуті. До речі, нам пора збиратися!

Він схопився, і перший раз за весь час, поки вони жили разом, взяв зі столу свою і її брудні тарілки і почав мити їх.

Автор – Aнісімов.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

facebook