Поки я мало розуміла, що то за персонаж, бо була малою, думала, що то така істота, яка живе десь глибоко в землі і вилізає на запах таких безталанних дівчаток, як я, які хлюпають з тарілки суп, не хочуть йти в садок і зіпсували нові колготи.
Далі я вже пов’язувала цю істоту як обов’язків атрибут будь-якого хлопця і щиро надіялася, що мій буде сиротою.
Правда, мені не було сумніву в словах мами й бабусі, бо мамина свекруха, відповідно, моя бабуся по татові, була справді такою класичною свекрухою. Коли вона приходила в гості, то я свою самовпевнену та горду маму не впізнавала, у неї навіть руки трусилися, коли подавала тарілку перед свекрухою.
Бабуся сьорбала і кривилася, знову сьорбала і кривилася.
– Як тобі, Ларисо, пощастило, що у мене зубів нема, – казала вона моїй мамі, – Бо то я тільки оце посьорбаю, те що ти псові виливатимеш, певно. Отак мене тут зустрічають в синовому домі….
Далі бабуся обзирала шафи з одягом і казала, що у нас всього забагато, і її синочок перепрацьовується. Поля ми садили надто мало, тому й купуємо овочі, а не як вона, порядна газдиня. І корову не тримаємо, то взагалі на весь район публіка…
Тобто, ви розумієте, що у мене було перед очима, коли мій хлопець заявив, що планує познайомити мене зі своїми батьками!
Спочатку я йому сказала, що я його кидаю. Олексій не повірив. Я запевнила, що мене беруть на місію на Марс і він теж не повірив.
Далі у мене схопив живіт, далі ще якісь були нагальні справи і одного дня, ми гуляли собі так любенько за ручку, як тут він почав махати рукою і через мить переді мною стояла вона – свекруха!
– Я вже й перестала надіятися, Надійко, що ми колись познайомимося, – щебетала доволі мила жінка, а не свекруха, – Ходіть до нас і ми ближче познайомимося!
Вони обоє взяли мене попід руки і потягли до сусіднього будинку, обоє захоплюючись тим, як це ми вдало погуляли. Я ледве перебирала ногами і в голові гупало – све-кру-ха, све-кру-ха, све-кру-ха…
Я зайшла в квартиру і зрозуміла, що тут живе людина: в кутку павутина, на кухні немитий посуд, ліжка не застелені.
– Я не сподівалася гостей, – відповіла мама Олексія на мій німий погляд, – А то б трохи прибрала.
Вона не робила мені зауважень, що я не так сіла чи не так стала, її все в мені влаштовувало!
І мені стало так затишно в цій квартирі, захотілося, щоб я їла щодня таку смачну яєчню, смакувала шарлоткою і збирала крихти пальцями зі столу, щоб не сидіти прямо, щоб з ліктями на столі, щоб слухати історії з Олексійкового дитинства і сміятися від щирого серця.
Ми засиділися до самого вечора і вже й з татом познайомилися, оскільки мене свекром не лякали, то я перенесла це знайомство ще краще, ніж з свекрухою.
– Знаєш, – сказала я хлопцеві, – Мені здається, що я тебе ніколи не покину, бо у тебе такі класні батьки!
– Ну, слава Богу, – засміявся Олексій, – А то я вже думав, що ти на Марс летиш.
Ми одружилися і свекруха ніколи не лізла і не лізе до мене з непотрібними порадами. Каже, що ми вже великі і маємо дати їм спокій, видно її вже саму лякають наші що недільні посиденьки.
Мамі своїй я висказала все, що думаю про її методи виховання і запевняю, що нашу донечку вона таким дурницям вчити не буде. Мама тільки губи зціплює, важко їй буде зі свахою, ой важко…
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
