Ой, які усі швидкі на заздрість і осуд. Найприкріше, що фактично уся моя родина стала на бік сестри меншої і тепер я ніби, як біла ворона серед них. А все чому? Та тому, що я ліпша господиня і мама. Ось, що я вам скажу.

Учора мамі зателефонувала, бо ж їй був ювілей 65 років. Трубку вона узяла і чую, що там поруч голосів і голосів.

— Де то ти, мамо, ніби як дядько Іван говорить. – кажу а сама вже добре розумію, що всі за столом святковим.

— Прийшли мене вітати, – каже сухо, – Сіли ми до торта і чаю. Ти щось хотіла?

Вже я змовчала і проковтнула те, що мене не було запрошено і навіть, коли я зателефонувала мама і слова не сказала, що я можу прийти, бо ж живемо ми в одному селі.

Я її вітаю, а вона мугикає в трубку, ніби я не слова гарні кажу, а розповідаю їй теореми геометричні і вищу математику. Здається, вона мене і не слухала, бо на половині слові обірвала і каже:

— Бувай доню, я зайнята.

От таке у мене нині спілкування із батьками, а з ріднею ще гірше, бо зі мною і балакати не хочуть. А як у селі де побачать, то кажу, як є – на іншу сторону вилиці перейдуть і з таким призирством глянуть, ніби я щось таке прикре їм зробила.

А я вам зразу кажу, що нема у мене за душею гріха. Немає! А те, що я кращою господинею і мамою виявилась, то чи моя у тім вина. Сестра повинна була дбати і думати. Ото найлегше – мене винною зробити.

Я з Ігорем жила гарно цілих п’ять років, аж доки не почав він у компаніях друзів більше часу проводити ніж удома. Я його чекаю з обідом, у прибраній хаті, а він десь у бригаді із мужиками закусює черговий привід.

Прийде поночі і давай воду варити і конозити. Ні я не сплю, ні діти. До четвертої ранку ходить-бродить, а потім де стоїть, то там і спати ляже.

Я два роки таке терпіла і виправдань йому шукала. Знаєте, як кохаєш людину, уже, як діти у вас є, то ти віриш, що людина і виправиться і кращою стане.

Але ж Ігор що не день, то нижче і нижче. Вже я свекрусі жаліюсь, у свекра прошу сина виховати, але ті на нього впливу не мали. Уже як із Ігорем речі із нашого будинку почали йти самі по-собі то я й рукою махнула.

Одним днем дітей зібрала і поїхала у рідне село. Сестра мене тоді прийняла, бо у батьків дім не великий. Ще поки ми там росли, то якось собі усі і могли розміститись, а вже так, щоби я із дітьми жила, то місця не стало.

А в сестри будинок і просторий, і світлий, і зі зручностями. Ну, та й діти у нас одного віку, менші в садок разом, а старші до школи в один клас. Все ж зручно.

Сестра працювала, а я роботи поки не мала, то була вдома за господиню. У них господарка із чоловіком велика була, то я у домі лад наведу і йду чи то на город, чи у хлів допомагати Валерію – чоловіку сестри.

Бачили б ви його очі коли він уперше побачив, що я гній від корови відчищаю:

— То ти ж маєш у домі роботи повно, чого сюди прийшла?

А я вже на нього дивлюсь, бо яка робота у тім домі? Ну борщу зварила, вареників наліпила, ну пропилососила, підлоги помила, та й що, сидіти більшу частину дня?

— Не вмію. – кажу, як є. – я без діла сидіти. Тобі допоможу краще.

То так ми із ним удвох та удвох. Він на город сапати, чи там копати, а я біля нього, бо ж не дарма я в них живу, мушу робити. Та й така я людина, що робота у мене в руках так і горить, так і горить.

Ото я йому і трактор лагодити допомагала, і дрова пиляти, і косили ми у чотири руки і сіно складали. Бо я така людина, що і швидка, і вмію все. У мене скрізь порядки такі, що любо глянути.

А потім мені Валерій каже, що кращої від мене жінки у житті не зустрічав. Я собі і не туди, кажу, що нажаль не зустріла та краща жінка чоловіка подібного йому, бо якби ми от так парою були, то б і гори з місця зрушили.

А він так тоді на мене поглянув, так подивився, що мені аж жарко стало.

— Не ту я сестру обрав, – каже. – Може ти будеш мені за дружину?

А я вже тоді бачила добре, що стосунки у сестри і Валерія зіпсувались геть. Вона ж з роботи прийде і сідає уроки робити з дитиною, а як він просить що допомогти, то каже, що не вміє, чи сил не стане до тієї роботи, що він просить.

У домі сестра лиш раз на тиждень прибирала. Я вам правду кажу – раз на тиждень. Чи то важко раненько підлоги протерти, доки сніданок готуєш?

А у хлів вона і не заходила. Тобто, як так от поглянути, то Валерій там усе робив і тримав сім’ю, а вона за ним собі вмостилась і у вус не дує. А він же був не сліпий, добре те бачив.

Ну от і скажіть, де моя вина у тому, що одного дня, коли вона вчергове відмовилась іти на поле сіно косити, Валерій узяв і виставив її за двері?

Каже мені:

— Лишаєшся?

А чого мені йти, скажіть? Такого чоловіка уже завтра якась молодиця із руками і ногами забере, бо де такого господаря знайти, аби все в хату і в дім?

Я лишилась, бо розуміла, що втрачати такого шансу не розумно. Любов не любов, а ми із ним стали і викосили те сіно за якісь три години. Потім разом у ліс поїхали дрова заготовляли, і вже ввечері те сіно перевернули.

Я вам казала, що я скора до роботи, а як такий чоловік поруч, то все буде до ладу і краще, навіть. Ми вже три корови придбали, бичків узяли і хлів розбудовуємо, аби худоби більше тримати. Бо господинею треба вміти бути.

А тепер я не така, бо я гарна господиня? Так образливо було мені чути, що я у сім’ю сестри влізла і чужого чоловіка забрала. А де я те робила, як просто там жила така як я є?

Чи сестрі важко, то й я мусила на ліжку лежати? А як я не можу? Як бачу, що он там пил, а там тумбочку треба помити, а там вікно протерти. Я така яка є, то як мені себе змінити?

Живемо ми із Валерієм третій рік, уже в нас доня спільна і все у нас до ладу і добре, а мені рідня і батьки досі пробачити не можуть того, що я добра господиня. Навіть на свята спільні не кличуть, хоч ми в одному селі живемо. Не вітаються.

Але де моя вина, що я от така яка я є, скажіть?