— Павле, ти зараз це серйозно? — я опустила руки з вологим рушником на коліна, відчуваючи, як останні краплі енергії випаровуються. — Шість осіб? Завтра ввечері?
Павло, не відриваючи погляду від телефона, безтурботно кивнув:
— Ну так, а що тут такого? Мужики з мого відділу. Я вже всім сказав, що в мене день народження, вони хочуть привітати. Приготуєш щось легеньке, незамислувате. Ну, знаєш, на швидку руку. Ти ж у мене майстриня!
Я відчула, як у скронях починає пульсувати.
— «Щось легеньке» для сімох дорослих чоловіків, Павле? Це не пачка чипсів. Це гаряча страва, закуски, кілька видів салату. Ти розумієш, що в мене дев’ятимісячна дитина на руках, у якої зараз ріжуться зуби? Він не злазить із мене цілий день!
— Ой, Юль, не починай, — він нарешті відклав смартфон і глянув на мене з легким роздратуванням. — Я вже пообіцяв. Сказав, що в мене найкраща дружина і неймовірна господиня. Ти що, хочеш, щоб я перед колегами виглядав невдахою, який навіть гостей до хати покликати не може? Торт я сам куплю, магазинний. А ти вже якось викрутися. Це ж лише раз на рік!
— Тоді візьми вихідний, — мій голос став небезпечно тихим. — Прийди завтра в обід і допоможи мені. Помий підлогу, начисти картоплі, потримай сина, поки я буду біля плити. Якщо це такий важливий захід для твого іміджу — долучайся.
Павло підвівся, демонстративно зітхнувши:
— Ти ж знаєш, що в нас завал на проекті. Мене ніхто не відпустить. Значить так: раз ти така невблаганна і не хочеш підтримати чоловіка у свято я сам щось придумаю. Але знай, мені дуже неприємно чути таку відмову.
Він вийшов із кухні, залишивши мене наодинці з гострою образою, яка почала розтікатися всередині, мов холодна вода.
Нашому Максимкові нещодавно виповнилося дев’ять місяців. Це той чудовий вік, коли дитина перетворюється на справжній «перпетуум-мобіле», який потребує стовідсоткової уваги кожну секунду.
Останні кілька днів були особливо виснажливими — у малого прорізалися верхні зубки. Він вередував, погано спав уночі, а вдень вимагав лише моєї присутності.
Мій ранок зазвичай починався о шостій, а закінчувався далеко за північ, коли я нарешті могла розігнути спину після безкінечного циклу прання, прибирання розкиданих іграшок та приготування дитячого харчування.
У такі моменти думка про те, щоб стояти біля плити кілька годин поспіль, готуючи банкет на велику компанію, здавалася мені не просто важкою, а фізично неможливою.
Павло, звісно, бачив це все. Але він звик, що вдома завжди затишно, підлога чиста, а на вечерю є щось смачніше за напівфабрикати. Мабуть, у його уяві ці процеси відбувалися якось самі собою, магічним чином, поки він перебував у своєму офісі.
Коли він оголосив про візит колег, я спочатку подумала, що це жарт. Шість чоловіків — це не просто «гості». Це гора посуду, це необхідність ретельно прибрати всю квартиру, це великі об’єми продуктів.
Я уявила собі, як буду намагатися нарізати рибу чи запікати м’ясо, тримаючи Максимка, який виривається і плаче. Моя відмова була не примхою, а криком про допомогу, який Павло просто проігнорував.
Наступного ранку — у сам день його народження — я прокинулася від звуку зачинених дверей. Павло пішов на роботу дуже рано, навіть не дочекавшись, поки ми з сином встанемо.
Зазвичай ми вітали одне одного в ліжку, я дарувала йому щось символічне, а ввечері ми влаштовували маленьку родинну вечерю. Але не цього разу.
Протягом дня я кілька разів намагалася йому зателефонувати. Хотіла все ж таки привітати, запропонувати компроміс — можливо, замовити доставку їжі, щоб не навантажувати мене приготуванням, але все ж таки відзначити свято вдома.
Проте Павло демонстрував характер. Він скидав мої дзвінки один за одним. Потім прислав коротке повідомлення: «Дуже зайнятий. Не відволікай. Увечері не чекай на вечерю».
Ці слова пропекли мене наскрізь. Я готувала йому подарунок, про який він давно мріяв — замовила спеціальний аксесуар для його комп’ютера, шукала його на закордонних сайтах, витратила свої особисті заощадження.
Весь день я ходила як у воду опущена. Навіть Максимко відчував мій стан — він став ще більш неспокійним, ніби віддзеркалюючи мою тривогу.
Вечір минув у гнітючій тиші. Я нагодувала сина, вклала його спати, а сама сиділа на кухні з чашкою остиглого чаю. Я чекала. Сподівалася, що він прийде хоча б о восьмій, ми поговоримо, і цей крижаний затор у наших стосунках нарешті розтане.
Павло з’явився лише ближче до опівночі. Коли він зайшов, я одразу зрозуміла — вечір у нього вдався. Від нього пахло дорогим парфумом у перемішку з ароматами ресторанних страв та гарного настрою.
Він виглядав бадьорим, веселим і зовсім не схожим на людину, яка мала б почуватися винною.
— О, ти ще не спиш? — кинув він, розв’язуючи краватку. — Ми просто чудово посиділи! [kjgws в захваті. Пішли в той новий ресторан на набережній. Офіціанти літали, кухня — вищий пілотаж. Знаєш, я навіть радий, що ти відмовилася готувати. Там було набагато краще, ніж у квартирі.
Я мовчала, відчуваючи, як клубок підступає до горла.
— Ти хоч уявляєш, скільки це коштувало? — нарешті запитала я.
Ми ніколи не рахували кожну копійку, але витратити за один вечір суму, яка дорівнювала значній частині нашого місячного бюджету на харчування, було для нас незвично. Особливо зараз, коли ми намагалися відкладати на перший внесок за нове авто.
— Яке це має значення? — він роздратовано махнув рукою. — Це мій день народження! Я маю право хоча б раз на рік відпочити так, як хочу. Колеги подарували мені купу приємних речей, ми розмовляли про роботу, про плани.Це було важливо для мого статусу в команді.
— Рада за тебе, — я підвелася з-за столу, ледь стримуючи сльози. — Справді рада, що твій статус для тебе важливіший, ніж те, що ми з сином провели цей день на самоті, поки ти ігнорував мої дзвінки.
Я дістала з полиці пакунок із подарунком і просто поклала його на стіл перед ним.
— Вітаю. Це те, що ти хотів. А тепер вибач, я дуже втомилася.
Я пішла в спальню, зачинивши за собою двері. Я чула, як він ще довго шарудів на кухні, мабуть, розглядаючи подарунок, але до мене він так і не зайшов.
Минуло вже сім днів, але ситуація в нашому домі не змінилася. Ми розмовляємо лише про побутові речі: «купи хліба», «треба записати малого до лікаря», «хто забере посилку». Жодної теплоти, жодного щирого погляду.
Павло, здається, обрав тактику «найкращий захист — це напад». Він поводиться так, ніби це я перед ним завинила. Він не перепросив за те, що залишив нас у своє свято, за те, що не брав слухавку, за те, що демонстративно витратив гроші на ресторан замість того, щоб знайти компроміс із власною родиною.
Я бачу, що він розуміє — він перегнув палку. Його похмурий вигляд і те, як він уникає моїх очей, говорять самі за себе. Але гордість не дозволяє йому підійти першим.
Я ж, зі свого боку, теж не хочу робити перший крок. Не тому, що я вперта. А тому, що мені важливо, щоб він усвідомив одну просту річ: я — його партнерка, а не обслуговуючий персонал.
Мої ресурси не безмежні. Моя втома — це не каприз. І коли я кажу, що не можу чогось зробити, це означає, що мені справді потрібна підтримка, а не звинувачення.
Це моральне навантаження тисне на мене сильніше, ніж будь-які безсонні ночі. Мені не хочеться, щоб мій чоловік думав, що можна просто так плюнути в душу близькій людині, а потім чекати, що все само собою налагодиться.
Але ця мовчанка? До чого вона нас приведе?
Головна картинка ілюстративна.
