Ранок був ідеальним. Я сиділа на просторій терасі нашого сімейного будинку біля моря, тримаючи склянку свіжовичавленого апельсинового соку.
Легкий бриз гойдав легкі фіранки, а сонячні промені танцювали на хвилях. Цей дім, побудований моїми батьками, завжди був моїм притулком – просторі світлі кімнати, великі вікна, затишний садок.
Тут я провела кожне літо дитинства, і тепер, у свої 32, повернулася сюди з чоловіком, щоб відпочити від міської метушні.
— Може, після сніданку прогуляємося пляжем? — голос Олега, мого чоловіка, пролунав із дверей. Він тримав тацю з тостами та кавою, посміхаючись так, ніби весь світ належав нам.
Я кивнула, відчуваючи, як тепло його посмішки зігріває мене. За три тижні тут ми обоє змінилися. Олег, який раніше прокидався за будильником і хапався за телефон, тепер виглядав розслабленим.
Я, працюючи віддалено, могла поєднувати роботу з відпочинком, насолоджуючись свободою, яку дала мені моя кар’єра. Мої батьки завжди вчили мене цінувати незалежність, і я була вдячна за це.
— Звісно, давай прогуляємося. Тільки відповім на пару листів, — сказала я, відкриваючи ноутбук.
Олег сів поруч, потягуючи каву.
— Знаєш, я радий, що пішов із роботи. Останні місяці в офісі були просто пеклом. Постійні дедлайни. А тут я нарешті виспався, — він усміхнувся, дивлячись на сад. — Може, посадимо там лаванду? Як думаєш?
— Чудова ідея, — відповіла я, уявляючи, як аромат лаванди наповнить повітря. — Тільки не забудь, що поливати її треба регулярно.
Він засміявся, і ми продовжили планувати наш маленький сад. Моя зарплата та заощадження дозволяли нам не поспішати з рішеннями.
Я відчувала вдячність за те, що з’явиась в сім’ї, яка дала мені фінансову стабільність. Це дозволяло нам жити без поспіху, насолоджуючись моментом.
День минув спокійно. Ми гуляли пляжем, купили свіжих овочів і риби на місцевому ринку. Я любила готувати, коли не треба було поспішати, і тут у мене з’явився час для нових рецептів.
Вечір ми провели на терасі, милуючись заходом сонця. Я притулилася до Олега, і здавалося, що всі проблеми залишилися десь далеко.
Але наступного ранку все змінилося.
Я готувала каву, коли в двері подзвонили. Відчинивши, я побачила на порозі цілу делегацію: тітку Олега, Любов Іванівну, його двоюрідного брата Сергія з дружиною Оксаною та їхніх двох дітей.
Не встигла я оговтатися, як вони зайшли в будинок, галасливо заповнюючи простір.
— Ой, як у вас тут гарно! — вигукнула Любов Іванівна, одразу прямуючи до вітальні. — Олег! Де ти там?
Я обернулася, почувши кроки. Олег спускався зі сходів, усміхаючись так, ніби це була запланована вечірка.
— О, ви вже тут! Як доїхали? — він почав обіймати родичів, а я стояла, не розуміючи, що коїться.
Діти вже гасали по першому поверху, розкидаючи іграшки. Сергій тягнув сумки з продуктами, а Оксана пішла оглядати кухню.
— Олег, що відбувається? — тихо запитала я, коли нарешті змогла відвести його вбік.
— Ой, забув тобі сказати, — він винувато почухав потилицю. — Мама попросила, щоб ми прийняли родичів на кілька тижнів. Вони давно хотіли на море, а тут така нагода.
— І ти не міг мене попередити? — я намагалася говорити спокійно, але в голосі чулося обурення.
— Ну, якось так вийшло, — він знизав плечима. — Вони ж ненадовго.
— Яночко! — Любов Іванівна повернулася до передпокою. — Куди нам речі нести? Я думаю, ми з Оксаною візьмемо велику спальню нагорі, а Сергій із дітьми — ту, що з балконом. Олег нам уже все показав по відеозв’язку!
Велика спальня була нашою з Олегом. А та, що з балконом, — моїм робочим кабінетом.
— Любов Іванівно, але, — почала я.
— Та не хвилюйся! — вона поплескала мене по плечу. — Ми ж сім’я, якось розмістимося. А ви з Олегом можете поки в маленькій кімнаті пожити.
До вечора будинок перетворився на хаос. Чужі речі валялися всюди, з кухні лунали гучні розмови та дзенькіт посуди — Любов Іванівна з Оксаною готували вечерю, використовуючи нашу їжу. Діти гасали по саду, топчучи грядки, які Олег так дбайливо доглядав.
Я сиділа в маленькій гостьовій кімнаті, намагаючись працювати. Мій ноутбук довелося забрати з тераси — там уже розташувалися Сергій із друзями, попиваючи сік і хрумкаючи чипси.
— Може, піцу замовимо? — гукнув Сергій. — Яно, у вас тут доставка є?
— У холодильнику повно їжі, — відповіла я, не відриваючись від екрана.
— Та ми все вже з’їли, — засміялася Оксана.
— І не будемо ж ми щодня в магазин бігати, — додала Любов Іванівна.
Олег щось невпевнено пробурмотів. Мене ж охопило роздратування. Це наш дім, наші продукти! А тепер якісь далекі родичі поводяться так, ніби приїхали в готель із «усім включено».
Наступного ранку ситуація не покращилася. Диван у вітальні пересунули, бо «так зручніше», моє улюблене крісло винесли на терасу.
У ванній валялися чужі рушники, зубні щітки стояли в моїй склянці, а мій крем для обличчя майже закінчився — хтось явно ним користувався.
— Доброго ранку, Яночко! — Любов Іванівна гримкотіла посудом на кухні. — Я тут трохи розібрала твої шафки, посортувала по-своєму. А то в тебе був такий безлад.
Я мовчки налила собі каву, стримуючи роздратування. Моя ідеально організована кухня перетворилася на хаос — я навіть не могла знайти свою улюблену чашку.
Щоб уникнути цього божевілля, я піднялася до свого «нового» кабінету. Відчинивши двері, я застигла: за моїм робочим столом сидів Сергій, щось друкуючи на моєму ноутбуці.
— А, привіт! — безтурботно кинув він. — Вирішив пошту перевірити. У тебе тут інтернет кращий, ніж на телефоні.
— Це мій робочий комп’ютер, — сказала я, ледве стримуючись.
— Та я тільки глянути! — він навіть не встав. — Заодно дітям мультики завантажив, а то їм нудно.
Я розвернулася й вийшла. У коридорі зіткнулася з Олегом.
— Ти бачив? — прошепотіла я. — Твій брат копається в моєму комп’ютері!
— Ну, він же просто, — почав Олег.
— Що «просто»? — сказала я. — Там робочі файли, конфіденційна інформація! Він узагалі розуміє, що робить?
— Не кип’ятися, — Олег поклав руки мені на плечі. — Потерпи трохи. Вони ж ненадовго.
— А коли вони поїдуть? — я пильно подивилася на нього. — Ти хоч знаєш?
Він відвів погляд:
— Ну, кілька тижнів.
— Кілька тижнів?! — я сплеснула руками. — За два тижні вони нас розорять! Ти бачив, скільки вони їдять? Холодильник порожній, а ніхто навіть не думає скидатися на продукти!
Дні минали, а ситуація тільки погіршувалася. Я почувалася служницею у власному домі. Щоранку я прокидалася перед горою брудного посуду, розкиданими речами та новими «сюрпризами» від родичів.
Одного вечора, повернувшись із пробіжки, я побачила у дворі справжнє гуляння. Сергій із друзями смажив м’ясо на моєму новому грилі, діти гасали навколо, бруднячи шезлонги соком і морозивом.
— Яночко, приєднуйся! — радісно вигукнула Любов Іванівна. — Ми тут шашлики влаштували.
— З моїх продуктів? — тихо запитала я.
— Ой, та годі тобі! — махнула рукою тітка. — Яка в тебе тут краса. Гріх не скористатися.
Я видихнула. Досить.
— Це що, курорт? — голосно запитала я, схрестивши руки. — Чому ви вирішили провести відпустку в нашому домі?
Музика стихла. Усі застигли, здивовано дивлячись на мене. Олег почервонів і спробував розрядити обстановку:
— Яно, ну ти ж розумієш, це просто сімейний відпочинок.
— Сімейний відпочинок? — я гірко всміхнулася. — Тобто приїхати в чужий дім, використовувати чужі речі, їсти чужу їжу — це тепер так називається? За ці дні ніхто не дав мені ні 10 гривень на продукти! Чому я повинна всіх утримувати?
Любов Іванівна скочила зі стільця:
— Яка неввічливість! Де твоя гостинність? Ми ж сім’я! та й чого чекати від дівчини, якій усе подали на тарілочці!
— На тарілочці? — я ступила крок уперед. — Ви увійшли в наш дім без запрошення, перевернули все догори дном, спорожнили холодильник, а я ще й не гостинна?
Сергій пирхнув:
— Ну все, досить. Нас тут виганяють. Збирайся, Оксано, поїдемо звідси.
— Так, збирайтеся, — спокійно кивнула я. — Ви всі їдете завтра.
— Яно! — Олег нарешті оговтався. — Не можна так із ріднею! Давай усе обговоримо.
Я подивилася на нього. У цей момент я зрозуміла: він не на моєму боці. Він не захищає наш простір, нашу сім’ю. Для нього важливіше догодити родичам, ніж підтримати мене.
Не сказавши більше ні слова, я пішла до будинку. У спальні я зачинила двері й сіла на ліжко. Знизу ще довго лунали обурені голоси, але напруга останніх днів відступила. Я прийняла рішення.
На ранок будинок наповнився гуркотом валіз. Любов Іванівна демонстративно грюкнула дверима, Оксана довго вовтузилася з дітьми, які не хотіли покидати «курорт». Олег сидів на краю ліжка, опустивши голову.
— Ти серйозно? — тихо запитав він. — Ти добре подумала? Уявляєш реакцію рідних. Ми ж з ними будемо зустрічатись на сімейних святах. Як? Мені соромно буде в очі дивитись людям.
— Ти смішний, чи прикидаєшся? – не розуміла я його, – тобто, після того, що вона мені наговорила, я повинна була б дозволити їм жити далі. Ні копійки не дали на продукти. Ні копійки. А ти ще й соромитимешся в очі дивитись? А мені в очі вони не будуть соромитись дивитись? Здається, це вони повинні в мене вибачення просити. Ні?
Звісно, чоловік був правий. На нас чекала купа дзвінків від обуреної рідні. Кожен вчив і повчав мене. Мовляв, я повинна була б бути гостиннішою.
Але скажіть, де я винна?
Головна картинка ілюстратвина.
