Перший день вересня видався таким спекотним, що навіть горобці ховалися в тіні й цвірінькали щось на кшталт: «Та ну його, це ж уже осінь, а тут +28!».
Оксана стояла біля своєї хати саме викидала з відра воду після миття підлоги, коли побачила Наталю, яка тягла через увесь двір здоровенний кошик із огірками.
«Наталю! Стій! Кидай свої закрутки й біжи сюди!»
Наталя поставила кошик, витерла піт з чола рукавом і підійшла до тину.
«Що трапилось? Знову квочка в твій город залізла?»
«Гірше. Літо закінчилось, а ми його навіть не відчули! Весь час або грядки, або банки, або „треба до морозів“. Я сьогодні вранці прокинулась – і мало не заревіла. Вересень, а ми досі не купалися! Ходімо на озеро, поки сонце ще не зрозуміло, що його змінили на дощ і опале листя!»
Наталя подивилася на небо, потім на свій фартух у плямах від бурякового соку.
«Та ти що… А хто ж огірки досолюватиме?»
«Огірки почекають. А літо – ні. Бери купальник, рушник, і щоб через пів години була готова. Інакше я тебе саму в мішку принесу до води!»
Через сорок п’ять хвилин, бо шукали купальники, подруги вже крокували сільською вулицею.
Оксана – в модному (років п’ять тому) суцільному чорному купальнику й солом’яному капелюсі. Наталя – у такому ж чорному, але поверх нього красувалося парео кольору «північ стиглої сливи», а зверху – парадно-вихідна панама з ромашками.
Село дивилося їм услід. Баба Ганя з хліва крикнула:
«Куди ви, дівки, на дискотеку 90-х?»
До озера було кілометрів три. Дорогою подруги встигли посперечатися, чи можна вважати «купанням» той раз, коли Наталя в липні випадково впала з берега в воду, миючи огірки до застілля.
«Можна! Я тоді три секунди під водою була!» – гордо заявляла Наталя.
«Три секунди – це не купання, це – полоскання!» – парирувала Оксана.
Нарешті озеро. Вода блищала, як новенька п’ятигривенна монета, по берегу гойдалося жовте латаття, а на березі – ні душі. Ідеально.
Першою в воду полетіла Оксана – з розбігу, з криком «За літоооо!». Наталя підійшла обережніше: спочатку панаму зняла, потім парео акуратно склала на рушник, потім довго перевіряла температуру води великим пальцем ноги.
«Та холодно ж!»
«Та яка холодно, тут +23! Лізь уже, тюлень у панамі!»
Наталя нарешті зайшла по коліна, потім по пояс, потім раптом пірнула й виринула з купою водоростей на голові.
«Оце я розумію – спа! Кажуть, водорослі – це натуральний ботокс! Зараз я собі всі зморшки розгладжу!»
І почала старанно обмазуватися донним мулом. За десять хвилин Наталя стала схожа на персонажа фільму жахів «Болотяна жінка проти Годзілли». Грязь на обличчі, на руках, на купальнику, навіть панама була в зелених патьоках.
Оксана реготала так, що ледь не захлинулася:
«Ти зараз як Фіона зі Шрека!»
Раптом у очереті щось заворушилося.
«То, напевно, Іван рибу ловить, він тут завжди сидить. Ходімо налякаємо!» – запропонувала Наталя й, не чекаючи відповіді, попливла до очерету, тримаючись за латаття, щоб не так гучно було.
Оксана ледве встигла прошепотіти «Не требаааа!», як Наталя вже виринула прямо перед Іваном, який мирно дрімав із вудкою в руках.
Наталя витягла з води своє зелене, перемазане грязюкою обличчя, широко посміхнулася й тихенько прогундосила:
«Іваааааанеееее…»
Іван розплющив очі, побачив перед собою болотяне чудовисько в панамі з ромашками й заволав так, що з озера злякано злетіли качки. Вудка смикнулася, ліска свиснула – і гачок намертво вчепився… у Наталю.
Далі всі дружно витягували гачок, змивали чудодійну глину і пленталися додому, тримаючи Наталю попід руки.
По дорозі їх зустрічали всі жителі села. Баба Дарка навіть перехрестилася. Дід Степан крикнув:
– І на мене кажуть, що я пияк!
Вдома Оксана поставила на стіл горнятка.
«Ну що, наздогнали літо?» – спитала Оксана, наливаючи чай.
«Наздогнали, – сумно відповіла Наталя. – Ніколи не думала, що на мене в купальнику так відреагують».
– Літо минуло, – гірко усміхнулася Оксана.
– Так, минуло,- змахнула сльозу Наталя.
Через тиждень Оксана знову пішла на озеро сама.
На улюбленому місці сиділи двоє – Наталя (в новому купальнику, без жодної водорості) й Іван. Вони мирно балакали, пили чай з термоса й разом тримали одну вудку на двох.
Оксана посміхнулася, тихо відпливла в інший бік і подумала:
«От і добре. Літо ми таки наздогнали. І, здається, назавжди».
