Оксана майже виповзла з гіпермаркету, тримаючи двері ногою, бо в руках місця вже давно не було. Вона була схожа на новорічну ялинку, обвішану пакетами з усіх боків. Завершував картину гігантський блок туалетного паперу, який вона вперто намагалася втримати під пахвою.
«Навіщо я вирішила скуповуватися саме тут і саме на тиждень уперед? – злилася на себе Оксана. – Біля дому ж є маленький магазинчик! Але ні, їй захотілося всього й одразу».
Тепер відступати було нікуди: пакети тріщали, а папір уперто норовив вислизнути.
Вона ще раз пошкодувала, що продала машину. Колись їй подарували авто на весілля, але після народження доньки та вічних суперечок з чоловіком про те, що «жінці за кермом робити нічого», справа так і не пішла. Тим паче згодом з’ясувалося, що на тому авто чоловік возив не її, а іншу. Після розлучення утримувати машину стало непідйомним завданням. Продала – і крапка.
Залишалося тільки героїчно дотягти все додому пішки.
Вихідні двері нарешті відчинилися, і Оксана вже мріяла про лавку, де можна хоч трохи перевести подих. Але раптом побачила знайому машину, яка саме під’їхала. За кермом – колишній, а поруч – його нова супутниця. Він теж її помітив. У його погляді було все: але найбільше якесь показове задоволення від того, що вона, мовляв, тягне пакети самотужки.
Образа підкочувала до горла, але ще більше злилася від того, що вона виглядала безпорадно.
«Ага, зараз! Я вам ще покажу», – майнула думка.
За машиною колишнього пригальмував чорний джип. Оксана навіть не встигла зважити всі «за» і «проти» – рішуче смикнула задні дверцята джипа, жбурнула туди пакети й сама ковзнула на переднє сидіння.
Водій, молодий чоловік у сорочці, спершу просто закляк від несподіванки.
– Перепрошую, я зараз поясню, – задихано видала Оксана. – Будь ласка, просто рушайте.
Чоловік, ошелешено кліпнувши, натиснув на газ.
Декілька хвилин вони їхали мовчки. Потім, зупинившись на узбіччі, він повернувся до неї:
– Це у вас такий спосіб знайомитися?
Оксана хотіла пожартувати, але раптом відчула, як хвиля втоми й емоцій накрила з головою. Вона зблідла, потім почервоніла, а далі просто розплакалася. Сльози текли, і разом із ними – слова.
Вона уривками розповіла все: і про нескінченні покупки, які завжди не під силу; і про те, як сьогоднішня зустріч з колишнім стала останньою краплею; і про те, як важко іноді бути самій.
Чоловік слухав мовчки. І чим довше вона говорила, тим міцніше стискалися його руки на кермі. Здавалося, він ладен був просто зараз піти й поставити її колишнього на місце.
– Де вас висадити? – спокійно спитав він, коли вона трохи втихомирилася.
– У садочку, треба забрати доньку, – тихо відповіла Оксана.
Він відвіз її туди, дочекався, поки вона вийде з дівчинкою, і знову відчинив дверцята.
– Сідайте, довезу.
Вдома він допоміг занести пакети, а маленька донька навіть встигла подарувати йому цукерку «за допомогу мамі».
Так і почалася їхня історія. Не з романтичних фраз, а з важких пакетів, сліз і несподіваної підтримки.
Минуло кілька років. Оксана й досі не водить машину – не хоче, а йому подобається бути за кермом. Покупки вона більше не носить сама: тепер завжди є поруч надійні руки. І зовсім скоро їхня родина стане більшою – вони чекають на поповнення.
