Оксана завжди згадувала ті роки з теплою усмішкою. Їхня сім’я була справді дружною. З Андрієм вони прожили вже понад десять років, і за цей час жодного разу не пошкодували про свій вибір.
Він був спокійним, надійним чоловіком, який умів підтримати і пожартувати в потрібний момент. А стосунки з його матір’ю, Галиною Петрівною, склалися так добре, як рідко буває.
Галина Петрівна жила в тому самому маленькому містечку на Черкащині, де народився Андрій.
Будинок у неї був невеликий, але затишний, з великим садком і старою вишнею під вікном. Андрій намагався їздити до мами щонайменше раз на місяць, а то й частіше. Іноді брав Оксану, іноді їхав сам.
Вони разом ремонтували їй паркан, копали картоплю, фарбували веранду чи просто сиділи на лавці ввечері й пили чай із вишневим варенням.
— Мамо, ну як ти тут одна? — часто питав Андрій, обіймаючи її за плечі.
— Та добре мені, синочку. Ви ж приїжджаєте, телефонуєте. Не скучаю сильно, — відповідала вона.
Оксана теж щиро любила свекруху. Галина Петрівна ніколи не лізла в їхнє життя, не давала непрошених порад і не влаштовувала сцен.
Навпаки — завжди підтримувала. Коли в Оксани був складний період на роботі, саме вона дзвонила й казала: «Доню, головне — здоров’я. А все інше владнається». Привозила банки з компотами, сушені яблука й обов’язково якийсь теплий светр, зв’язаний власноруч.
Вони часто жартували, що в них не свекруха, а друга мама. На свята збиралися разом, їздили на природу, навіть кілька разів вибиралися на море всією родиною. Галина Петрівна любила сидіти на березі, дивитися на хвилі й усміхатися.
— Оце життя, — говорила вона тоді. — Головне, щоб ви були щасливі. А я вже своє віджила.
— Та що ви таке кажете, — сміялася Оксана. — Ви ще нас усіх переживете.
Так минали роки. Спокійно, тепло. Андрій навіть іноді жартував, що в нього найкраща дружина і найкраща мама в світі, і він не знає, за що йому таке щастя.
А потім усе змінилося за один день.
Спочатку Галина Петрівна просто перестала відповідати на дзвінки. Оксана подумала, що, можливо, телефон розрядився або жінка вийшла в магазин. Андрій теж не сильно хвилювався — мама іноді забувала ввімкнути звук. Але коли ввечері вона знову не взяла трубку, тривога почала наростати.
— Може, поїхала до когось у гості? — припускала Оксана.
— Вона б сказала, — похмуро відповів Андрій і почав набирати номер сусідки тьоті Валі.
Те, що почули, змусило їх обох похолонути.
— Андрію, добре, що ти подзвонив, — голос сусідки тремтів. — Я вже не знала, що робити.
Викликала «швидку». Твоя мама цілий день поливала воду в коридорі. Просто стояла з лійкою й лила на підлогу.
Сусіди знизу прийшли скаржитися, що у них зі стелі капає. Я постукала — вона не відчиняє. Довелося просити двірника відкрити. А вона… наче й не розуміла, що відбувається. Каже, квіти поливає. Які квіти в коридорі, Оксанко? Серце в мене обірвалося.
Оксана стояла поруч і чула кожне слово. Рука Андрія, яка тримала телефон, сильно стиснулася.
— Ми зараз виїжджаємо, — коротко сказав він.
Дорога до містечка здавалася нескінченною. Вони приїхали вже вночі. У будинку світилося тільки одне вікно. Галина Петрівна сиділа на кухні в халаті, а біля неї метушилася тьотя Валя, намагаючись напоїти її чаєм.
— Синочку… — тихо промовила Галина Петрівна, коли побачила Андрія. — А чого ви приїхали? Усе ж добре.
Але добре не було. Лікар сказав, що потрібне обстеження, лікування, постійний нагляд. Самій жити їй більше не можна.
Питання постало гостро: що далі? Продавати будинок? Шукати пансіонат? Наймати доглядальницю в маленькому містечку, де їх майже немає?
— Ні, — твердо сказав Андрій того ж вечора, коли вони з Оксаною лишилися наодинці в старій дитячій кімнаті. — Вона поїде з нами. У нас є місце. Буде своя кімната, ми поруч.
Оксана кивнула, хоч і розуміла, наскільки все зміниться.
— Звичайно, поїде. Не залишимо ж ми її. Тільки… треба зробити так, щоб їй не було сумно. Щоб вона відчула, що це не переїзд у «кінець», а просто новий етап.
Наступні дні минули в клопотах. Вони швидко зібрали найнеобхідніше, домовилися з лікарями в місті, оформили всі папери. Галина Петрівна спочатку вагалася.
— Та куди я вам там? Буду тільки заважати. Ви молоді, вам жити треба.
— Мамо, — Андрій присів біля неї на ліжко й узяв її руки в свої. — Ви нам не заважаєте. Ви — частина нашої сім’ї. І ми хочемо, щоб ви були поруч. Оксанка теж так вважає. Правда ж?
Оксана підійшла й обійняла свекруху.
— Правда. Ми разом придумаємо, чим ви будете займатися. У місті парки гарні, магазини, люди. Не буде вам самотньо. А ми будемо щасливі, що ви з нами.
Галина Петрівна довго мовчала, а потім тихо заплакала. Не від горя — від полегшення й тепла, яке відчула.
Переїзд організували швидко. Андрій узяв кілька днів відпустки, вони найняли мікроавтобус і перевезли те, що було дороге для мами: старі фотоальбоми, улюблені чашки, теплу ковдру й навіть той самий вишитий рушник, який висів у неї вдома над ліжком.
Коли машина зупинилася біля їхнього під’їзду, Галина Петрівна вийшла, оглянула новий будинок і тихо сказала:
— Ну що ж… Будемо жити. Раз ви так вирішили.
Оксана стиснула її руку.
— Будемо. І все в нас буде добре. Ось побачите.
Так Галина Петрівна опинилася в їхній квартирі. Спочатку все справді було спокійно. Вона освоїлася, почала виходити в парк, знайомитися з людьми. Діти раділи, що мама поруч, що не треба хвилюватися, чи поїла вона, чи прийняла ліки.Але з часом стали з’являтися маленькі дивні речі. Спочатку незначні. Потім — помітніші. І саме тоді Оксана вперше відчула, що за спокійною поверхнею ховається щось, про що вони навіть не підозрювали…
— Андрію, що це все означає? — голос Оксани тремтів, коли вона широко розчахнула дверцята боксу. Всередині, під яскравим світлом ламп, височіли гори різнокольорових коробок. Галина Петрівна стояла посеред цього хаосу з розгубленим виглядом, тримаючи в руках якусь дивну пластикову річ.
— Мамо? — тихо вимовив Андрій, ступаючи вперед. — Ти нас лякала вже кілька тижнів. Ми думали, щось серйозне сталося…
Галина Петрівна зітхнула, опустила очі й поставила річ на табурет.
— Заходьте вже, діти. Розповісти все одно доведеться.
Галина Петрівна переїхала до сина та невістки з невеликого містечка на Черкащині за їхньою спільною пропозицією. Оксана не заперечувала — стосунки зі свекрухою були спокійними, без особливих конфліктів.
Жінка приїхала з невеликою валізою та важким рюкзаком. У валізі лежали її речі, а в рюкзаку — дві великі банки домашніх огірків.
— Навіщо ви це на собі перли? — здивувалася Оксана, допомагаючи розпакуватися. — У нас у супермаркетах всього вистачає.
— Усе є, та не все таке, як треба, — усміхнулася Галина Петрівна. — Ці огірочки за бабусиним рецептом, три покоління так робимо. Захочеш — навчу тебе.
Свекруха була ще досить міцною жінкою з прямою поставою. Вона підфарбовувала волосся в рудуватий відтінок, завжди користувалася парфумами й помадою, але одягала зручні спортивні речі. Оксана часто допомагала їй обирати одяг онлайн і надсилала в посилках.
Через проблеми з медициною та транспортом у маленькому містечку вони вирішили забрати маму до себе в місто. Тут і поліклініки поруч, і автобуси ходять часто, і для пенсіонерки є чим зайнятися.
Спочатку купили Галині Петрівні сучасний смартфон замість старого кнопкового.
— Ось, тут усе як у вашому старому, тільки зручніше й більші літери, — пояснювала Оксана, показуючи екран.
— А як у наш сімейний чат зайти? — одразу запитала свекруха.
— Та все те саме, логін і пароль не змінилися. Я вам ще додаток поставила, різні магазини онлайн, щоб могли собі щось замовити. І програму для здоров’я, щоб записувати самопочуття. Карти є, щоб не загубитися в місті. Будемо потроху разом розбиратися?
— Чому ж ні? Мені цікаво, Оксанко. У нас у містечку молодь роз’їхалася, а старші тільки телевізор дивляться. А я хочу нове вивчати, голова ще працює.
— От і добре. А зараз ходімо чай пити, — посміхнулася невістка.
За кілька місяців Галина Петрівна добре освоїлася. Замовила собі палиці для скандинавської ходьби й щоранку вирушала до парку. Андрій подарував фітнес-браслет, і жінка з азартом рахувала кроки.
Незабаром у парку вона познайомилася з новими подругами, і вони почали гуляти разом.
Все йшло добре, аж поки Оксана не помітила, що з її гаманця зникли готівкові гроші.
Саме ті, які вони з колегами збирали на подарунок керівництву. Дома вона спитала, чи не приходив хтось чужий.
— Нікого не було, тільки з ЖЕКу приходили лічильники перевіряти, — відповіла Галина Петрівна. — А що сталося, доню?
— Гроші пропали. Не дуже велика сума, але неприємно.
— Ой, це я, роззява! Залишила гаманець у коридорі, а сама на кухню побігла. Вибач мені, Оксанко!
— Та ви тут ні до чого. Люди різні трапляються…
Минуло небагато часу, і в Андрія зникли гроші з дебетової картки, де він зберігав додаткові виплати. Коли він зателефонував у банк, виявилося, що кошти вже зняті.
— Мамо, до тебе хтось приходив того дня? — спокійно, але твердо запитав син.
Галина Петрівна зніяковіла й розповіла, що заходив племінник її нової знайомої з парку — приніс домашню випічку. Андрій попросив більше не пускати незнайомих людей, коли їх немає вдома. Свекруха пообіцяла.
Прогулянки Галини Петрівни ставали все довшими. Оксана з Андрієм тільки раділи.
— Навіть я стільки не витримаю, — сміявся Андрій за вечерею. — А мама приходить бадьора, щоки рум’яні.
— Може, в неї роман? — жартома кинула Оксана, помішуючи борщ.
— Та ну, що ти вигадуєш, — засміявся чоловік. — Хоча… після шістдесяти люди теж закохуються.
— Отож. Мені теж колись буде шістдесят. Не втечеш від мене? — Оксана лукаво прищурилася.
Одного разу Оксана помітила, що свекруха вийшла з дому з палицями, але швидко сховала їх у кущах і поїхала кудись автобусом. Непокій не давав спокою. Наступного дня вона вирішила прослідкувати.
Після довгої поїздки через усе місто Галина Петрівна зайшла до великого ангару на околиці, де здавали в оренду бокси для зберігання речей. Оксана чекала, а потім побачила, як свекруха відчиняє бокс номер 126.
Ввечері Оксана все розповіла чоловікові.
— Ти серйозно? — Андрій спочатку не повірив. — Може, просто якісь старі речі зберігає?
— Давай поїдемо разом і перевіримо, — запропонувала Оксана. — Краще знати правду.
Наступного дня вони взяли вихідний, поїхали заздалегідь і сховалися неподалік. Коли Галина Петрівна зайшла в бокс, Андрій обережно підійшов і відчинив двері.
— Мамо… що це все? — розгублено вимовив він.
Оксана підійшла ближче. Усередині стояли десятки коробок з різними товарами: масажери, кухонні гаджети, навіть складний велотренажер. Посередині — маленький столик і стілець.
Галина Петрівна сіла й почала розповідати.
Виявилося, після того як їй показали, як користуватися смартфоном, вона сильно захопилася інтернет-магазинами. Спочатку купила палиці, потім різні корисні, на її думку, речі.
Коли квартира почала захаращуватися, орендувала цей бокс. Для першого платежу взяла трохи грошей з гаманця Оксани, а пізніше скористалася карткою Андрія, бо знала код.
— Уся пенсія йшла на ці покупки, — тихо зізналася вона. — Я вже не могла зупинитися. Кожного дня їздила сюди, розпаковувала, пробувала й замовляла нове…
— Мамо, чому ти нам одразу не сказала? — м’яко запитав Андрій.
— Ігорю, це справді не найкраще питання, — втрутилася Оксана. — Галино Петрівно, давайте зараз поїдемо додому й спокійно все обговоримо.
Дорогою всі мовчали, кожен думав про своє.
Вдома за чаєм вони домовилися продати всі речі зі складу за доступною ціною. Цих коштів вистачить, щоб повернути взяте. Аренду закриють у цьому місяці.
— Мамо, ми зовсім не проти, щоб ти щось купувала, — сказала Оксана, обережно торкнувшись її руки. — Просто давай тепер разом обговорювати великі покупки. І знайди собі ще якесь цікаве заняття — ми ж у великому місті.
Галині Петрівні було дуже незатишно. Вона сиділа, опустивши очі.
— Вибачте мені, діти. Я вам усе до копійки поверну.
— Не треба повертати, — усміхнулася Оксана. — Просто знайдіть собі нове хобі. Для нас це буде найкраща подяка.
Через місяць Галина Петрівна записалася на танго для людей похилого віку. Вона придбала гарні танцювальні туфлі й яскраву червону спідницю.
Заколку у формі червоної троянди подарував її новий партнер по танцях — Петро Андрійович. Статний, вусатий чоловік, став частим гостем у їхній оселі. І Оксана з Андрієм були цьому щиро раді.
