Я почула її голос з кухні, коли повернулася по забуту картку. Галина Петрівна говорила по телефону, і тон її був таким таким зверхнім, ніби вона розповідала про щось неймовірно неприємне.
— Марієчко, ти уявити не можеш, як важко мені її бачити! — сміялася вона. — Мало того, що сина в мене забрала, так ще й тут ошивається постійно. Але я вирішила все повернути на свою користь.Хоче бути частиною нашої сім’ї, хай вчиться бути корисною.
Я застигла в коридорі, від несподіванки, аж підскочила боялася, аби вона не почула. Але вона продовжувала, не підозрюючи про мою присутність.
— Вчора вона мені все прибрала в домі нехай знає, хто в домі головний. А зараз відправила по покупки, хай побігає туди-сюди. Та ще й така до мене: “Мамо вам зле, мамо чим допомогти?” Ох, очі б мої її не бачили!
Її голос дзвенів, металом, і я відчула, як усе всередині перевернулося. Це було аби мене провчити? Увесь час вона гралася зі мною?
— Гаразд, подруго, наберу пізніше, — завершила вона. — А то ця скоро повернеться, треба вигадати їй роботу.
Я тихенько відступила назад до дверей, вийшла на сходи і притулилася до стіни. Думки вихором кружляли: що робити? Розповісти Андрію? Чи це все змінило б? І чому вона так мене не може терпіти? Але це був тільки початок, і я навіть не уявляла, куди це заведе.
Я завжди вважала себе терплячою людиною. Зростала в невеликому обласному центрі на заході України, де життя текло спокійно, як річка влітку. Батьки вчили мене поважати старших, допомагати іншим і не скаржитися на дрібниці.
Коли я переїхала до Києва на навчання, то швидко адаптувалася: знайшла роботу фрилансером у сфері дизайну, знімала кімнату з подругами і мріяла про стабільне майбутнє. Саме тоді я зустріла Андрія.
Він був програмістом у великій компанії, високий, з теплими карими очима і посмішкою, яка розтоплювала будь-який лід. Ми познайомилися на концерті в клубі — він випадково пролив на мене напій, а потім цілий вечір вибачався, запрошуючи на танець.
З того часу ми не розлучалися. Андрій був добрим, але трохи нерішучим, особливо коли йшлося про його матір.
Галина Петрівна — так звали мою свекруху — жила в старому районі Києва, у просторій квартирі, яку успадкувала від чоловіка. Вона працювала колись бухгалтеркою в державній установі, але давно на пенсії.
З першого знайомства вона дала зрозуміти, що я не та, кого вона уявляла для свого сина. “Андрійку, ти заслуговуєш на кращу,” — казала вона, оглядаючи мене з голови до ніг. Я намагалася не звертати уваги, але її зауваження були дуже неприємними.
Наше весілля було скромним: батьки Андрія не приїхали, бо батько давно аішов у засвіти, а мати “не почувалася добре”. Ми оселилися в орендованій квартирі на околиці, де я могла працювати за комп’ютером, а Андрій їздив на роботу в центр.
Життя здавалося ідеальним, але тінь свекрухи завжди маячила десь поряд.
Одного вечора, коли ми вечеряли, Андрій раптом сказав:
— Оксано, мама знову скаржилася. Каже, що самотньо їй одній.
Я відклала виделку і подивилася на нього.
— Може, запросимо її в гості? Я приготую щось смачне, посидимо разом.
Він усміхнувся, але в очах була тривога.
— Ти впевнена? Вона буває ну, ти знаєш, прямолінійною.
— Звичайно, — відповіла я. — Вона ж твоя мама. Треба намагатися ладнати.
Наступного дня Галина Петрівна приїхала з пакетом фруктів і одразу почала оглядати нашу кухню.
— Ой, Андрійку, а чому тут так тісно? — запитала вона, сідаючи за стіл. — І чому Оксана не прибрала? Пилюка на полицях.
Я посміхнулася, намагаючись не реагувати.
— Добрий день, Галино Петрівно. Зараз все витру. Хочете чаю?
Вона махнула рукою.
— Ні, дякую. Я п’ю тільки зелений, з лимоном. А в тебе, напевно, тільки пакетований?
Андрій втрутився:
— Мамо, перестань. Оксана старається. Давай просто поговоримо.
Вона зітхнула.
— Гаразд, синку. Але ти знаєш, я завжди хотіла для тебе кращого. От Іринка — та була б ідеальною невісткою. З хорошої сім’ї, освічена, манери як у принцеси.
Ірина — це колишня дівчина Андрія, про яку він рідко згадував. Я знала, що вони розійшлися через те, що вона хотіла кар’єру за кордоном, але свекруха, видно, не відпускала ту ідею.
— Мамо, ми вже про це говорили, — сказав Андрій м’яко. — Я з Оксаною щасливий.
— Щасливий? — вона підняла брову. — А вона хоч вміє готувати по-домашньому? Чи тільки салати з супермаркету?
Я вирішила не мовчати.
— Галино Петрівно, я вмію багато чого. Хочете, покажу рецепт вареників від моєї бабусі? Вони з вишнями, дуже смачні.
Вона фиркнула.
— Вареники? То провінційна їжа. В Києві їдять по-іншому.
Вечір пройшов напружено, але я трималася. Коли вона пішла, Андрій обійняв мене.
— Дякую, що терпиш. Вона не зла, просто звикла командувати.
— Я розумію, — сказала я. — Головне, що ми разом.
Але такі візити повторювалися. Кожного разу свекруха знаходила, до чого причепитися: то я погано прасую сорочки Андрія, то квартира не така чиста, то я “занадто просто одягаюся”.
Андрій намагався захищати, але часто просто мовчав, щоб не загострювати. Одного разу, після чергового візиту, ми сиділи на балконі з чаєм.
— Оксано, ти не ображаєшся? — запитав він.
— Трохи, — зізналася я. — Але намагаюся не звертати уваги. Розкажи про неї більше. Чому вона така?
Андрій зітхнув.
— Мама з маленького містечка під Полтавою. Приїхала до Києва молодою, вийшла заміж за батька, який був інженером. Після його втрати вона змінилася — стала більш закритою, критичною. Боїться, що втратить і мене.
— Розумію, — сказала я. — Може, їй просто потрібна увага.
— Так, але не за твій рахунок, — відповів він. — Я поговорю з нею.
Та розмова не допомогла. Наступного разу свекруха подзвонила пізно ввечері.
— Андрійку, мені зле, — сказала вона тремтячим голосом.
Він одразу занепокоївся.
— Мамо, викликай лікаря! Ми приїдемо завтра.
Я бачила, як він хвилюється, і запропонувала:
— Давай поїдемо зараз. Не чекаймо.
— Ні, вже пізно, — відповів він. — Але завтра зранку обов’язково.
дня ми приїхали до неї. Галина Петрівна лежала на ліжку, бліда, з рукою на чолі.
— Синку, як добре, що ти тут, — прошепотіла вона. — Лікар був, сказав, що треба відпочинок, ніяких навантажень.
Андрій сів поруч.
— Що саме сказав?
— Серце слабке, — відповіла вона. — Не можу навіть прибрати в квартирі. Сама одна…
Я стояла осторонь, але вирішила допомогти.
— Галино Петрівно, може, я щось приготую? Чи прибрати?
Вона подивилася на мене холодно.
— Ти? Ну, якщо хочеш. Але обережно, не поламай нічого.
Андрій подивився на мене вдячно.
Тоді вона раптом сказала:
— Знаєте, мені потрібна постійна допомога. Переїжджайте до мене. Обоє!
Ми переглянулися.
— Мамо, це неможливо, — сказав Андрій. — Моя робота далеко, я не зможу щодня їздити.
Вона заплакала.
— То кидаєш матір? Я ж для тебе все життя.
Я відвела Андрія на кухню.
— Андрію, а якщо я переїду тимчасово? Я ж працюю віддалено, мені байдуже де.
Він здивувався.
— Ти серйозно? Після всіх її слів?
— Так, — сказала я. — Вона твоя мама. Може, це шанс порозумітися.
Він обійняв мене.
— Ти неймовірна. Але якщо буде важко, одразу кажи.
Ми повернулися і повідомили їй. Вона посміхнулася слабко.
— Дякую, Оксаночко. Це так мило з твого боку.
Але в її очах я помітила щось хитре, ніби вона виграла раунд. Наступного дня я переїхала з валізою. Андрій допоміг розкласти речі.
— Мамо, я приїжджатиму часто, — сказав він.
Вона зітхнула.
— Обіцяй. Без тебе сумно.
Коли він пішов, вона одразу почала командувати.
— Оксано, прибери в шафі. Там безлад.
Я кивнула і взялася за справу. Вечеря пройшла мовчки, вона дивилася телевізор голосно.
— Можна тихіше? — попросила я.
— Ні, люблю голосно, — відповіла вона.
Наступні дні були схожі: я готувала, прибирала, а вона скаржилася. Одного разу вона сказала:
— Хочу повітря у домі. Потрібне генеральне прибирання. Вимий усе скрізь. навіть шпалери, аби ні пилинки.
Я працювала цілий день, а потім вночі мусила робити свою роботу. Свекруха навіть дякую мені не сказала тоді. на ранок я почула категоричне:
— Потрібно затарити холодильник. Сходи до магазину, я дам список. І грошей я не маю, тож доведеться тобі якось все влаштувати.
Потім я пішла в магазин, забула картку і повернулася — і ось той діалог, з якого все почалося.
Після того я подзвонила Андрію.
— Андрію, послухай, — сказала я тремтячим голосом. — Твоя мама здорова. Я чула її розмову по телефону з подругою, хвалиться, що маніпулює мною.
Він мовчав.
— Оксано, може, помилилася?
— Ні! Вона казала про вчорашню допомогу, як я повинна потрудитись, бо забрала тебе у неї!
— Мама не така, — відповів він. — У неї дійсно проблеми зі здоров’ям.
— То ти мені не віриш? — запитала я.
— Тобто, ти сама сказала, що будеш біля мами, побула кілька днів, запал згас і все, вже мама винна, бо вона плете такі хитромудрі інтриго. Мені навіть слухати такого не хочеться.
Я зайшла в дім, навіть не стала нічого пояснювати свекрусі, просто забрала свої речі і пішла наостанок кинувши:
— Марієчці привіт.
Нині ми із чоловіком ніби чужі одне одному. Я ні чути. ні говорити про свою свекруху не хочу, а він глибоко ображений тим, що я так вчинила з його любою матусею.
Моя мама каже, що я не права і що повинна була б бути добрішою, показати свекрусі, як глибоко вона в мені помиляється, завоювати її прихильність.
А от я вважаю, що нікому нічого не винна. Чому то я повинна слугувати невдячній жінці, яка і допомогу допомогою не вважає. Ну от поясніть: моя позиція і справді не правильна?
Головна картинка ілюстратвина.
