Я лежала на вузькому лікарняному ліжку, втупившись у тріщину на стелі, коли телефон завибрував на тумбочці. Серце закалатало від передчуття: це була моя найкраща подруга Олена, і я покладала на неї останню надію.

Мій син Максимко вже другий тиждень був нездоровим, а я — з боргами за квартиру, які сягнули 15 000 гривень. Без роботи, з мізерними аліментами в 2 000 гривень на місяць і порожнім гаманцем, я відчувала, як земля вислизає з-під ніг.

Але коли Олена, сміючись, розповіла про свій відпочинок у Карпатах і відмовилася навіть слухати про мою біду, я відчула, як остання ниточка надії обірвалася.

Телефон випав з рук, а сльози покотилися по щоках. Саме в цей момент із сусіднього ліжка пролунав голос: «Що, подруга тебе покинула?» — і ця фраза змінила все.

Я лежала в лікарняній палаті, вдихаючи той запах, який уже став частиною мого життя. Мій п’ятирічний Максимко спав на сусідньому ліжку, його дихання було рівним, але я знала, що скоро він прокинеться і знову попросить їсти.

У двомісній палаті було тихо, лише зрідка чулося, як сусідка, молода жінка з немовлям, шепотіла щось своєму малюку. Вона з’явилася тут кілька днів тому — сувора, мовчазна, з поглядом, який ніби бачив усе наскрізь.

Ми не розмовляли, і мене це влаштовувало. Мої думки були зайняті іншим: як вижити, коли в гаманці залишилося 300 гривень, а борг за квартиру зростав, як снігова куля.

Останні місяці були справжнім випробуванням. Я втратила роботу в бухгалтерії через постійні лікарняні з Максимком. Його імунітет здавав позиції, і кожен місяць я брала відпустки за свій рахунок, поки директор не сказав: «Вибач, Оксано, але нам потрібен хтось, хто може працювати стабільно».

Аліменти від колишнього чоловіка, 2 000 гривень, ледве покривали найнеобхідніше. Їжа, ліки, комуналка — усе це поглинало мої заощадження, яких уже майже не лишилося. Я лежала і думала: як мені вигребти з цієї прірви?

«Треба подзвонити Олені», — промайнуло в голові. Олена — моя найкраща подруга ще з університетських часів. Її чоловік, Віктор, був впливовою людиною, директором великої компанії. Може, він знає когось, хто шукає бухгалтера? Я вже уявляла, як розповідаю їй про свої проблеми, як вона обіцяє допомогти. Але не встигла я взяти телефон, як він задзвонив. На екрані світилося її ім’я.

— Оленко, привіт! — я намагалася звучати бадьоро, хоч у горлі стояв клубок. — Я якраз про тебе думала.

— А я про тебе! — її голос був легким, наче вона пила коктейль на пляжі. — Як ти там, Оксано? Все гаразд?

— Та не дуже, якщо чесно. Ми з Максимком у лікарні. Знову.

— Ой, знову? — Олена зітхнула, але в її тоні не було співчуття, лише легке здивування. — І що цього разу?

— Кажуть, що скоро випишуть. А ти як? — я намагалася перевести розмову, щоб не звучати жалюгідно.

— О, ми з Вітькою в Карпатах! Тут так круто, Оксано, ти не уявляєш! Ми вчора в ресторан місцевий ходили. Такі страви. Я тобі фото скину, ти не уявляєш, як тут крутезно.

Я відчула, як у роті пересохло. Фото. Я вже забула, коли востаннє купувала Максимкові щось смачніше за дешеві яблука. Але я змусила себе посміхнутися в трубку.

— Звучить класно, — сказала я. — А коли ви повертаєтеся?

— Десь за тиждень. А в тебе там що, дощ? Чи сніг уже? — вона засміялася.

— Не знаю, я ж у лікарні. Безвиїзно. На вулицю не виходимо.

— Ой, шкода тебе. А в нас тут сонце, уявляєш? І коктейлі щовечора. Вітька вчора замовив мені ігристе за 1 200 гривень за пляшку! — вона захихотіла. — Хочеш, я тобі фотки надішлю?

Я зітхнула. Я могла б купити на ці гроші їжу на тиждень.

— Хочу, — сказала я тихо. — Але, Оленко, якщо чесно мені б зараз і соку звичайного вистачило.

— Що, знову грошей немає? — її голос став різкішим, наче я її чимось образила.

— Та економлю, як можу.

— Ну, не сумуй! Усе буде добре, головне — вір у це! — вона заторохтіла, наче заучений мотиваційний спікер. — Ти ж сильна, Оксано. Прорвешся.

Я зібралася з духом. Це був мій шанс.

— Оленко, я хотіла попросити. Може, Вітька допоможе мені з роботою? Я ж бухгалтер, стаж вісім років. У нього ж купа знайомих, може, хтось шукає?

Запала тиша. А потім Олена заговорила, і її голос був холодним, як осінній вітер.

— Оксано, навіть не починай. Вітька мені чітко сказав: ніяких подруг на роботу не влаштовувати. І, якщо чесно, з твоїм Максимком, який постійно хворіє, яка з тебе працівниця? Давай краще я тобі фотки надішлю, подивишся, як ми тут відпочиваємо. О, Вітька кличе, він у барі щось замовив. Бувай, Оксано!

Гудки. Я дивилася на екран телефону, і сльози самі покотилися по щоках. Через хвилину прийшло повідомлення: фото Олени й Віктора за столом, заставленим морепродуктами, фруктами й келихами з ігристим. Я кинула телефон на тумбочку й прикрила обличчя руками.

— Що, подруга тебе покинула? — пролунав голос із сусіднього ліжка.

Я здригнулася. Сусідка, яку я вважала мовчазною, дивилася на мене з цікавістю. Її немовля спало в колисці, а вона сиділа, спершись на подушку, і тримала в руках чашку з чаєм.

— Ага, — я змахнула сльози. — Відшила.

— Не працюєш зараз, так? — її голос був спокійним, але в ньому відчувалася якась сила.

— Не працюю. Через Максимка мене звільнили. Він часто хворіє.

— Крутий поворот, — сказала вона, відпиваючи чай. — А на що живеш?

— На аліменти. 2 000 гривень на місяць. І борги за квартиру, 15 000 уже набігло, — я зітхнула, відчуваючи, як сором змішується з відчаєм. — Не знаю, як далі.

— Не розкисай, — її тон став різкішим, але не грубим. — Бухгалтер, кажеш? Стаж вісім років?

— Так, — я кивнула, не розуміючи, куди вона хилить.

— А віддалено працювати можеш? Раз на тиждень заїжджати в офіс, іноді частіше. Потягнеш?

Я сіла на ліжку, відчуваючи, як у грудях зажевріла слабка іскра надії.

— Звісно, потягну! — сказала я трохи голосніше, ніж хотіла. — А що за робота?

— Логістика. Перевезення вантажів. Мій чоловік там керує, і їм терміново потрібен бухгалтер. Зарплата пристойна, 25 000 гривень на місяць для початку. Справляєшся — буде більше.

Я завмерла, не вірячи своїм вухам. Це було схоже на сон. Сусідка, не чекаючи моєї відповіді, дістала телефон і набрала номер.

— Алло, Сергій, це я, — її голос став діловим, але з теплою ноткою. — Ти бухгалтера ще не знайшов? От і добре. Я знайшла. Так, вісім років стажу, знаю, що кажу. Нормальна дівчина, не підведе. — Вона усміхнулася мені краєм губ. — Що? Та обійдемося без твоїх жартів. Усе буде чітко. О, і ще: принеси ввечері фруктів. Все що в магазині буде, найрізноманітніших, Оксаночка їх любить. І ігристого прихопи, одну пляшку. Ні, не для тебе, ми самі відсвяткуємо. Як хочеш, так і пронось, ти ж умієш. — Вона засміялася. — Усе, цілую, бувай.

Вона поклала трубку й подивилася на мене.

— Ну, що, Оксано? Ти з роботою. Зарплата вчасна, фірма серйозна. А я, до речі, Наталя. Будемо знайомі.

Я ледь стримувала сльози, але цього разу від радості.

— Наталю, я не знаю, як тобі дякувати!

— Та годі тобі, — вона махнула рукою. — Мені бухгалтер потрібен був, як повітря. А ти, бачу, не з тих, хто здається. То як, святкуємо?

— Звісно, — я всміхнулася, відчуваючи, як тягар із плечей потроху спадає.

Наталя підморгнула.

— Тоді тримайся, подруго. Ми з тобою ще не таке влаштуємо.

Того ж дня Наталин чоловік Сергій приніс цілу сумку смаколиків і пляшку ігристого. Ми пили його з пластикових стаканчиків, сміялися й говорили про все на світі.

Максимко, прокинувшись, наминав смаколики і весело тараторив про все на світі. За тиждень я вже була вдома і стала до роботи, як і обіцяла.

Відтоді минуло десять років. Наталя стала не просто сусідкою по палаті, а справжньою подругою, яка простягнула руку, коли я падала. Але за ввесь цей час вона жодного разу не згадала того епізоду. Навпаки, каже що це їй зі мною пощастила.

А Олена? Вона так і не зрозуміла. чого я припинила з нею спілкуватись. Живе, як і жила, інколи надсилає мені листівки у месенджерах і каже, що була таки права: головне для мене тоді було просто вірити, а все інше додалось.

Але хіба то так?

Головна кратинка ілюстративна.