Я почувалася трохи ніяково, сидячи за великим кухонним столом у моєї давньої подруги та куми, Оксани. Ми прийшли до неї гостину а на столі, окрім сервізу для чаю, стояли лише дві речі: нарізаний білий хліб і невелика піала з домашнім малиновим варенням. Більше — нічого. Навіть огірків.

Я, чесно кажучи, очікувала побачити хоча б якусь тарілку з нарізкою, сиром чи печивом, знаючи Оксанину гостинність у минулому.

— Оксано, — я намагалася говорити якомога м’якше, але мій голос усе ж видав здивування. — Я вибачаюся, але… це все? Ми ж прийшли, розраховували гарно посидіти, поговорити…

Оксана, яка спокійно наливала нам у чашки свіжозаварений ароматний чай, посміхнулася, але в її очах не було й тіні збентеження.

— Так, Надіє, це все, що я можу запропонувати вам сьогодні, — відповіла вона, простягаючи мені чашку. — Хліб і варення все що зараз маю. Ти ж знаєш, я працюю, увесь час розписаний.

— Але як так можна? — я не втрималася. — Гості ж на порозі! Ми, звичайно, розуміємо, що ти не чекала, але… хіба добра господиня не повинна мати хоча б невеликий запас чогось, щоб гідно зустріти людей? Навіть якщо вони прийшли от так несподівано?

Оксана поставила чайник на підставку і подивилася мені прямо в очі. Її відповідь була холодною і дуже категоричною.

— Надіє, я тобі скажу так: зараз інші часи. Гості, які приходять без попереднього дзвінка, мають принести все необхідне із собою, якщо так хочуть “гарно посидіти”. Це елементарна повага до часу і планування господаря. Відколи це так, що я повинна постійно тримати в холодильнику готовий банкет на випадок чийогось раптового приходу?

Її слова вразили мене. У моїй пам’яті одразу постала картина з дитинства.

— Але я пам’ятаю, — я ледь не зірвалася на емоції, — що коли до нас приходили гості, моя мама завжди накривала щедрі столи! Це був прояв гостинності та поваги! Хіба тобі не соромно зустрічати нас лише хлібом і варенням?

— Соромно? — вона закотила очі. — Мені соромно, коли люди не цінують мого часу і праці. Ми дорослі люди, Надіє, а не діти, які чекають частування.

Я зрозуміла, що ця розмова може призвести до зіпсованого вечора і, можливо, до зіпсованих стосунків.

Мене звати Надія. Минулого вечора, після цієї, м’яко кажучи, неприємної ситуації в домі Оксани, я довго не могла заспокоїтися. Усе моє сприйняття гостинності було сформоване ще в дитинстві, і воно категорично не відповідало новим «правилам», які мені озвучила моя кума.

Моя мама, Марія, завжди була ідеалом господині. Ми жили скромно, але наш будинок був завжди відкритий для людей. Я пам’ятаю, як я, маленька дівчинка, спостерігала за мамою, коли несподівано приходили родичі з далекого села або просто приходили сусіди, аби поговорити.

Щойно хтось переступав наш поріг, мама, навіть якщо була втомлена, одразу починала метушитися на кухні.

— Мамо, хто це прийшов? — питала я.

— Гості, доню. Треба накрити стіл! — відповіла вона, і в її очах світилася радість.

Навіть якщо в домі не було чогось особливого, мама завжди знаходила вихід. Вона могла за п’ятнадцять хвилин нарізати сало, дістати баночку маринованих огірків чи помідорів, які ми закочували влітку, приготувати швидкий пиріг чи напекти оладок. На столі завжди були якісь смаколики, чай або компот.

Я пам’ятаю, як одного разу приїхала тітка зі своїми дітьми. Це була дуже велика родина, і приїзд був незапланований. У мами було лише трохи гречки та курячий суп. Але вона не розгубилася.

— Мамо, чим ми будемо пригощати? — переживала я.

— Любов’ю, доню! І тим, що маємо! — відповіла вона, посміхаючись.

Того вечора вона швидко зробила соус до гречки, додала свіжої зелені, що росла у нас на підвіконні, побігла до сусідки, позичила гроші і ввесь час, доки гості були у нас, стіл був повен.Тітка була дуже задоволена.

— Марійко, у тебе завжди так тепло! Навіть не має значення, що ти поставиш на стіл, головне, що ти зустрічаєш нас із душею! — казала тітка.

Саме це я вважала справжньою гостинністю.

Оксана ж, моя кума, була моєю подругою ще зі студентських часів. Вона завжди була дуже організованою, цінувала порядок і планування. Вона успішна фінансистка і, на відміну від мене, дуже прагматична.

Ми з чоловіком, Дмитром, заїхали до неї вчора адже були у тому районі по справах. Ми проїжджали повз її дому і Дмитро сказав:

— Давай заскочимо до Оксани, привітаємося! Давно не бачилися, а то все через телефон.

Я був вечір, приблизно 9 година, але ми були впевнені, що Оксана працює з дому і завжди знайде пів годинки. Ми, звичайно, розуміли, що прийшли без запрошення, але в голові не вкладалося, що нас можуть зустріти лише хлібом із варенням.

Коли я у розмові з Оксаною апелювала до моєї мами, вона лише гірко посміхнулася.

— Надіє, твоя мама жила в інший час. Усе життя було повільніше, люди менше працювали, більше спілкувалися. А ти думаєш, я не маю запасів? Я маю! Але вони розраховані на мою сім’ю!

— Але ж ми не сторонні люди, ми твоя кума і кум! — сказав Дмитро.

— Куми, — погодилася Оксана. — Але навіть до кумів, які поважають мій графік, треба зателефонувати. Я зараз заробляю кошти, вчуся новому, у мене немає часу постійно бігати в магазин чи готувати «про запас».

Вона поставила перед нами цукорницю і сказала:

— Ось вам чай, хліб, варення. Це і є моє «про запас». Якщо хочете чогось більше — магазин поруч.

Я почувалася, наче мене облили холодною водою. Ну як так можна зустрічати людей, що це узагалі таке?

Я повернулася додому засмучена. Дмитро намагався мене заспокоїти.

— Не бери до серця, Надійко. Оксана — інша людина. Вона прагматична.

— Прагматична? Вона була груба! — я була емоційно виснажена. — Хіба фінансовий успіх повинен робити людину настільки байдужою до стосунків?

Я не роумію і досі, що то було? Відколи це гідно зустріти гостей стало не модним? Чай і хліб? Серйозно? Мати у холодильнику продукти, прямо про це казати гостеві, але тримати все для своїх?

Що це як не елементарна жадібність і невихованість із її сторони? Ну от скажіть мені, ви б от так зустріли свою куму? так, ми прийшли без попередження, так ми не знали де є магазин не встигли туди зайти, але хіба у цьому справа?

Дуже шкода, але після такого прийому я навряд буду спілкуватись із кумою. Не хочу у своєму оточенні от таких людей. Все ж я прихильниця традиційних цінностей, а не ось цього новітнього: “без попередження”, “є. але для своїх”.

Я зателефонувала до матері довго із нею про це говорила. Мама також не розуміє, як так і каже, що моїй кумі не вистачає елементарного виховання.

От скажіть, а вам би вистачило совісті зустріти гостей хлібом і варенням при цьому, навіть не подумати, що такого смачненького можна приготувати до столу?

Головна кратина ілюстративна.