Юля любила Різдво маленькою, коли можна було колядувати і ласувати заробленими цукерками, печивом і яблуками. Вони приїздили в гості до бабусі на Свят Вечір і це було справді магічне дійство: бабуся кропила святою водою хату, клуню, худобу, говорила молитви і за кожним помахом чарівного кропила, треба було кусати запашний калач, посипаний маком і пористий, мов пелюстки квітки. Тоді Юля відчувала себе маленькою чарівницею, від якої залежить доля майбутнього. Потім бабусі не стало, а батьки вдома не особливо й мали, що кропити, та й частіше на рахунок Юлі звучало: «Мовчи і слухай!»
А тепер Різдво взагалі просто набридливе свято, яке треба перечекати. Всі, мов подуріли, кучкуються, туляться в страху до тих, кого на наступний день викинуть з свого життя, головне перебути з кимось цей святковий апокаліпсис. Юля не така. Вона не поїде додому, де домінує все теж правило – мовчати й слухати або мовчки слухати. І з подругами не перечекає, бо вони всі слабкодухі. Вона знайде якесь апокаліптичне кіно і буде цілий вечір дивитися і сміятися. А тоді прийде Олег і покаянно проситиме пробачити йому його відсутність, говоритиме, що згоден на все, щоб вона пробачила і усміхнулася. От і ідея на вечір – підібрати наперед подарунок!
Олег одружений і проводить ці «сімейні вихідні» вимушено. Він кохає Юлю, а з дружиною живе, поки не підростуть діти. Юля й не наполягає. Її все влаштовує. Ну, хіба, в такі дні досить паскудно.
До хорошого фільму треба хороше біле, чи краще сухе червоне. Ця думка і повела її в магазин, а там зустрілося її перше кохання – Максим. Як вона за ним в школі сохла, але шансів не мала, бо була така собі звичайна дівчинка. А от тепер, Юля просто до зубів озброєна і з вініровими зубами теж.
– Скільки літ – скільки зим!
– Кого я бачу!
Обмінялися стандартними фразами аби оцінити один одного. Юля була на висоті і знала про це. Максим був ще досить нічого, як на провести один зимовий вечір. Виявилося, що він теж не має особливих планів і з радістю згадає з нею шкільні роки. Домовилися зустрітися. Юля ще підкупила перекусити і стала чекати на дзвінок. Максим осяяв її своєю персоною вчасно за графіком, чмокнув в щоку і пішов по-хазяйськи оглядати квартиру. Прийшло її кохання з порожніми руками. Дзеленькнув десь дзвіночок, але Юля проігнорувала. Сіли за стіл, почали згадувати минуле, бо теперішнє явно нікого з них не тішило.
– Пам’ятаю, як ти за мною бігала в школі, – самовдоволено говорив Максим.
– Я бігала?
– Звичайно, на кожній перерві перед моїм класом стояла і дивилася на мене такими телячими очима.
Це було явно не те, що хотіла почути Юля, але Максима було вже не спинити.
– Якби я знав, що ти така виростеш, то обов’язково б з тобою замутив, – він масно підморгнув Юлі.
– А зараз чим займаєшся?
– Та так, ще шукаю себе… А ти чим?
– Так само, не вирішила ще нічого.
– То ми з тобою споріднені душі?
Юля аж стерпла. Отже, вона споріднена душа з цим не дуже розумним, не дуже тактовним, не дуже вихованим хлопцем? Отак розвалилася в чужому житті і чекає, що світ зробить оберт в минуле і все буде класно? Хотіла гаркнути, щоб вимітався з її квартири, але ж це не її квартира. Не її чоловік приходить сюди, не її він кохає, не з нею хоче прожити все своє життя.
– Алло, так, мамо, – вдала, що говорить по телефону, – Добре. Зараз буду. Вибач, але мушу їхати.
– Без проблем, здзвонимося?
– Аякже, – процідила крізь зуби, закриваючи за ним двері.
Який непотріб вона кличе в своє життя. Аж страшно. Гарячково збирала речі і викликала таксі. Треба побути вдома, хоч один день. Аби все обдумати, навіть якщо треба буде обдумувати мовчки. Головне, бути з тими, кого любить вона.
Фото ілюстративне.
