«А бабця Лизавета була дуже мудрою жінкою».
Стояв теплий літній вечір. Потяг «Київ—Львів», уповільнюючи хід, наближався до маленької станції. Разом із Сашею з нього висипали інші пасажири, певне, вони теж приїхали провідати своїх рідних.
Ось високий військовий взяв у інтелігентної бабусі велику дорожню сумку й зніс на високий насип, де прибулу вже очікували двоє підлітків із велосипедом. Вправним рухом, який чомусь здався Саші знайомим, офіцер поставив сумку на багажник, закріпив її тросиком і попробував, чи не хитається. Потім підхопив свій багаж і пішов стежкою, яка вела до лісу.
Туди ж потяглися й інші пасажири — поспішали пройти через гущавину, поки не опустилися сутінки. Саша йшла останньою і шкодувала, що завчасно не повідомила про свій приїзд маму, — її обов’язково зустрів би хтось із сусідів.
Пройшла по хисткій кладочці, яку поклав ще покійний дід Бубновський, і опинилася на узліссі. Опустила сумку в густу траву й заслухалася лісовою тишею. На душі раптом стало щемко і солодко водночас — Саша пригадала, як у дитинстві вони з подружками ходили сюди по траву для своїх калин, берізок, красоль. Тоді кожна сім’я тримала живність. Батьки — з ранку до вечора на роботі, тому господарством займалися діти.
Збиралося шестеро-семеро дівчаток-ровесниць, брали серпи, ряденця й вирушали до лісу, туди, де притулився Чернечий садок. Вздовж рову, яким був обкопаний садок, росла висока соковита трава. А в лісі височіли цілі зубчасті замки жалкої кропиви, яку жали поросятам. Хоча йти було далеченько й нести важкенько, для дівчаток це було як розвага.
Матері щоразу наказували не забиватися в гущавину, а вони тільки сміялися: нічого страшного в цьому лісі ніколи не траплялося. Та й чого боятися, якщо за ними віддалік щоразу їхав Степан на своєму блискучому велосипеді. Дівчатка попервах на нього не зважали: хоче — хай їде, їм що, дороги шкода?
Степан був старший від них на рік. Невисокого зросту, кирпатий, сутулуватий. У дівчачі балачки не встрягав.
Згадка про Степана наповнила душу теплом неповторного дитинства. Вони росли по сусідству: один день гралися на Сашиному подвір’ї, другий — на Стьопиному. Бувало, посваряться за якесь там скельце, але відразу й помиряться. Разом пасли гусенят, потім — корів. Степан хвацько лазив по деревах, тож частенько пригощав дівчинку черешнями та ранніми яблуками-папіровками. Такі яблуні на їхньому кутку росли тільки на обійсті діда Ладима та баби Дарки. Дід Ладим був щедрий, а його баба — скупа й сварлива. Не доведи Господи потрапити їй на очі! Та хлопчаки все одно прокрадалися в обітований садок, набирали повні пазухи яблук і тікали, тільки п’яти мелькали.
Одного разу Степан приніс Саші цілий оберемок ромашок, її улюблених квітів.
— Ой, які гарні! Дякую! — зраділа вона. — Але для чого так багато?
— Сплетеш собі вінок, тобі в ньому буде гарно…
— Стьопко, ти що, з глузду з’їхав? Мені вже тринадцять, а віночки плетуть п’ятирічні дівчатка!
Степанова бабуся Лизавета, котра мимоволі стала свідком тієї розмови, не втрималася:
— Сашуню, моя ж ти пташечко, коли наш Степан виросте, то, певно, буде тебе сватати. Правда, онучку?
Степан почервонів, гнівно блимнув на бабцю й прожогом кинувся геть. А Саша, дивлячись йому вслід, сказала:
— Якщо хочете знати, я за вашого Степана ніколи не вийду заміж!
Бабуся здивувалася:
— А чим же він тобі плохий, моя пташечко?
— Тим, що погано вчиться — раз, не вміє гарно говорити — два, та ще й зростом такий, як я, — три! — і дівчина рішуче тріпнула косою.
Бабця примружила вицвілі очі й лагідно всміхнулася:
— Судженого, моя дитино, й конем не об’їдеш. А ти, Сашуню, таки вийдеш за Степана — дав би мені Господь, щоб я дочекалася те побачити…
Після історії з ромашками Степан усе рідше заходив на Сашине подвір’я, а тоді й зовсім перестав. Дівчина спочатку й уваги не звернула, а потім відчула: чогось у житті їй бракує.
А Степан тим часом став рости, років у шістнадцять вигнався вищим за Івана Никоновича — директора школи. І сутулість десь ділася, і ніс наче вирівнявся, а очі… В них можна було потонути. На Стьопу стали задивлятися дівчата.
Коли йшли по траву — чепурилися, мов на танці. Дорогою, обговорюючи шкільні новини, надто голосно сміялися, оглядаючись при цьому на хлопця. А йому те — байдуже. Як і раніше, мовчки їхав за ними на велосипеді, жав серпом траву, підкидаючи кожній по добрячому оберемку, допомагав зав’язати клунки й повертався в дівочому гурті додому.
До яких тільки хитрощів вони не вдавалися, аби дізнатися, хто ж йому подобається, і все даремно! Степан нікого не виокремлював, нікого не проводжав.
Якось у лісі, проходячи повз розквітлий кущ черемхи, хлопець наламав букет. Дівчата затамували подих: кому?! А він підійшов до них і, ніяково усміхаючись, подав по пахучій гілці кожній. Найбільше зраділа Катря, котрій здалося, що найпишніша гілочка саме в неї: знак того, що Степан їй симпатизує.
Саша ж поміж дівчат не була особливо помітною. Не те що Катря — висока, струнка, голосиста. Поля теж вродлива — ямочки на щоках, чорні блискучі кучері. Таня — щебетуха, кого завгодно заговорить, Ніна — спортсменка-баскетболістка, стримана, сильна, гінка.
На тлі своїх подруг Саша мала вигляд сірої мишки. Щоправда, вчилася найкраще. Проте на зріст не вдалася, веснянкувата, та ще й в окулярах. Хоча зовнішністю не надто переймалася — готувалася вступити до омріяного Київського університету.
А час спливав, як вода у річці. Дівчата повиходили заміж, розлетілися. Ніна поїхала в Актюбінськ, Полю чоловік забрав у Самарканд, Таня облаштувалася у старовинному Львові, Катря знайшла судженого в Проскурові, а вона, Саша, жила в столиці — навчалася в університеті. Там і пoзнайoмилася з Олегом. Він на той час закінчував аспірантуру.
Почали зустрічатися, згодом молодий чоловік запропонував одружитися. Саша погодилася, хоча й відчувала, що виходить заміж не з великого кохання. Олег виявився золотим чоловіком, із ним було надійно, і Саша намагалася зробити все для того, аби він почувався щасливим. Та, попри гармонію у сімейних стосунках, Сашине серце іноді наповнювалося щемом. Ніби тужило — чи то за Чернечим садком, чи за ромашками, чи…
Згодом у подружжя народився син Сергійко, яким вони не могли натішитися. Тривалий час все було добре. А потім прийшла бiда: тяжко захвоpів Олег. Лiкарі боpолися за його життя, та нічим зарадити не могли. Саша у тридцять п’ять років стала вдовою.
Тепер їй було сорок, але цих літ молодій на вигляд жінці ніхто не давав. Син закінчив школу, вступив до університету, де колись навчалися батьки.
…Зненацька повіяв вітерець, і Саша схаменулася: годі споминів! Підхопила сумку й швидко пішла лісовою стежкою. Посутеніло. Жінка знала, що десь недалеко люди, і це додавало їй сміливості. Проте коли попереду вигулькнула висока постать, жінка злякано скрикнула. А у відповідь пролунав добродушний і трохи ніяковий сміх:
— Не лякайся, Сашо, я помітив тебе ще на станції і вирішив зачекати, аби цього разу таки провести додому.
Жінка підійшла ближче і побачила того самого військового, який підносив сумку бабусі. Хто цей чоловік, звідки знає її ім’я? Він випередив її запитання:
— Пам’ятаєш, як ви з дівчатами ходили сюди по траву?
— Степан?!
— Так точно, Степан!
Вони одночасно розсміялися — полегшено і радісно, а потім рушили до села. Степан ніс Сашину сумку, вони пригадували, як збирали суниці на Піданівських вирубках, як бігали на Трійцю до Бугу за татарським зіллям. Згадали й толоку, коли зводили хату тітці Насті.
— Пам’ятаєш, після тієї толоки хлопці та дівчата пішли до річки? Того вечора я хотів провести тебе додому, а ти відмовилася…
— Не пам’ятаю, — вибачливо розвела руками Саша, — хоча тепер скажу відверто: хочу, аби ти провів мене додому.
— То ходімо!
Коли проминули зруб, Степан раптом промовив:
— А я так і не одружився…
Саша повернулася до нього, щоб запитати, чому ж він і досі не знайшов собі пару, адже і в селі, і в місті дівчат — хоч греблю гати. І раптом близько побачила його очі — такі рідні, дорогі, такі лагідні. Вони дивилися їй просто в душу, і Саша все зрозуміла…
Більше на цю тему вони не говорили, але обоє відчули: відбулося те, що мало відбутися ще чверть століття тому — освідчення у взаємному коханні.
До села йшли повільно. Ніч, скільки могла, тримала над ними своє зоряне простирадло, а потім стомилася й зблідла. На зміну їй, прикриваючись тонким серпанком, випливала рожева зоря. Степан і Саша нічого цього не помічали: розмовляли й розмовляли.
Через місяць вони одружилися. Сашин син Сергій прийняв Степана одразу — той чимсь нагадував йому батька.
…Якось, гостюючи у своєму селі, я зустріла біля магазину Сашу і Степана з їхньою дворічною донечкою Лізою. Не стала навіть запитувати, як їм живеться, бо бачила перед собою по-справжньому щасливе подружжя.
Я щиро пораділа за них і подумала: «А бабця Лизавета була дуже мудрою жінкою…»
За матеріалами – Українське слово. Автор – Наталія ПОДОЛЯН, с. Даньківка, Іллінецький район, Вінницька область.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.
