— Тату, ходімо сніговика ліпити! – щебетала 8-річна Софійка.
— Ходімо. Тільки тепло одягайся. Вже вечір, стало холодніше, — підморгнув дочці Олег .
Вони одяглись і вийшли з хати. Тут рипнула хвіртка — повернулася мама. Дівчинка скривилася і пробурмотіла: “Знову почне повчати, треба було швидше збиратися!”.
– Куди ви, темніє вже? — спитала Людмила.
— Сніговика ліпити, — відповіла Софійка.
– А уроки?
— То канікули ж.
– Тобі книгу сказали читати? Одні розваги у голові. Та й тато твій не подумав, слухається тебе в усьому.
Олег рознервувався. Він узяв на руки доньку та вийшов із двору. Софія швидко забула про цю розмову, побачивши на стадіоні друзів.
— Тату, а чому мама так часто не задоволена?
— Переймається, мабуть.
— Але вона має слухати тебе. Ти ж чоловік, – сказала твердо донька.
Олег був дуже добрим, чим і користувалась дружина. Він усе це розумів, але продовжував терпіти витівки Людмили через доньку.
— Тату, а дядько Михайло — мамин наречений? — раптом спитала Софійка.
— Ні, з чого ти взяла? Адже в неї є чоловік, я.
— Я бачила, як він її на руках носив. Думала, що він заміж її покличе, і тоді мама буде жити з ним.
Олег зніяковів. Він повертався додому мовчки, адже там на нього чекала серйозна розмова з дружиною. Коли дочка заснула, він поставив непросте для себе запитання.
Софія прокинулася від запаху пирогів.
– Ура! Пиріжки! Мені з вишнею, а татові з яблуками!
– Іди вмивайся і берись за прибирання. Тато не прийде вже. І поспішай — у нас гості.
– Які?
– Дядько Михайло. Він буде твоїм новим татом.
– А де мій татусь? – ледь не плакала мала Софія.
— Розмову закінчено, берись до роботи.
Софія шкодувала лише про одне — що не прокинулася раніше і не встигла піти з татом. Вона швидко вдягнулась і вибігла. Людмила навіть не почула скрипу дверей, адже грала музика.
Надворі було холодно і темно. Снігова буря закидала шлях.
Людмила згадала про доньку за добу. Софія бавилася з котом у домі діда з бабою, а коли почула голос матері, сховалася.
– Софії немає. Немає її. – горланила жінка.
— І тобі доброго вечора, невістко. Дитина з тобою була, чого ти до нас прибігла? – сказала Галина Петрівна.
— Я готувала обід, а вона кудись побігла.
— Людо, а ти що не помітила, що донька вдома не ночувала? Іди, жінко додому, вона житиме зі мною. Будуй нове життя з новим чоловіком. Розійдемось тихо.
— Баба з воза, – буркнула Людмила замикаючи за собою двері
Люда раділа щиро. У неї нове, вільне життя. Без обов’язків і зобов’язань. Нарешті!
Головна картинка – pexels.