Олександра сиділа в салоні свого нового позашляховика, дивлячись, як двірники змітають зі скла мокрий березневий сніг. У салоні пахло дорогою шкірою та кавою. Олександра Володимирівна Ковальчук була жінкою, про яку кажуть «зробила себе сама»: успішна адвокатка, заступниця голови великої юридичної фірми та доцентка в університеті.
Останнім часом суміщати практику та викладання ставало дедалі важче. Вона якраз збиралася зайти до декана, щоб відмовитися від лекцій для заочників. Субота — це був день для сім’ї, для заміського будинку, для спокою.
Вдома на неї чекав Віктор. Вони були разом двадцять років. Віктор був надійним, як фундамент їхнього будинку: спокійний, передбачуваний, трохи повільний. Останнім часом він захопився садівництвом і міг годинами розповідати про обрізку яблунь. Їхня донька, Яна, вже навчалася в іншому місті, тож вони залишилися удвох у великому помешканні.
Того ранку в університеті була велика потокова лекція. Олександра увійшла в аудиторію, звично кинула папку на стіл і обвела поглядом студентів.
Саме тоді вона помітила його. Він сидів на третьому ряду, трохи осторонь від галасливої компанії. Юнак із гострими вилицями та дивними, майже бурштиновими очима. Він не просто слухав — він вбирав кожне її слово, наче від цього залежало його життя.
— Юридичний прецедент — це не просто папір, це історія чиєїсь помилки, — казала Олександра, але відчувала, що голос звучить якось інакше.
Вона дізналася, що його звати Артем. Він був аспірантом, який прийшов на її спецкурс послухати «живу легенду».
Після лекції Олександра їхала додому, але звичний спокій не приходив. Образ цих світлих очей стояв перед нею.
— Ти сьогодні пізно, — сказав Віктор, коли вона увійшла. Він стояв у фартуху, перемішуючи щось у каструлі.
— Було багато людей, — відповіла вона, знімаючи пальто.
— Вечеря майже готова. Риба з овочами, як ти любиш.
— Я не голодна, Вітю. Мабуть, перевтомилася.
— Треба відпочивати більше, Саш. Ти ж не залізна.
Його турбота, зазвичай приємна, тепер викликала легке роздратування. Олександра дивилася на його домашні капці, на те, як він старанно витирає стіл, і вперше подумала, що він став якимось… нудним.
Наступного тижня Артем чекав її біля кафедри.
— Олександро Володимирівно, можна запитання щодо вашої статті про господарські спори?
— Проходьте до кабінету, Артеме. У мене є десять хвилин.
Вони говорили про правові норми, але Олександра помітила, як він дивиться на її руки. Вона мимоволі поправила волосся.
— Ви дуже змістовно пишете, — тихо сказав він. — Але в житті ви значно динамічніша.
— Теорія і практика — різні речі, — стримано відповіла вона, хоча серце почало битися частіше.
— Я б хотів бачити вашу практику.
Наступні два тижні перетворилися на дивний сон. Олександра почала ретельніше вибирати одяг для поїздок в університет. Вона купила нові парфуми — терпкі, з нотами сандалу.
Віктор помітив зміни.
— Нова сукня? — запитав він якось вранці.
— Так, купила нещодавно.
— Тобі пасує. Слухай, я домовився з сусідом, ми в суботу замовимо саджанці груш. Ти поїдеш зі мною?
— Не впевнена. У мене багато перевірки робіт.
— Але ж ми планували…
— Вітю, я ж сказала — я зайнята. Давай не зараз.
Олександра вийшла, грюкнувши дверима. Їй було соромно, але водночас вона відчувала дику свободу.
Того дня знову йшов дощ. Артем стояв біля виходу з корпусу, накинувши на голову капюшон куртки. Олександра призупинила машину поруч.
— Сідайте, підвезу. Ви ж наскрізь мокрий.
Він сів на переднє сидіння. Від нього пахло дощем і молодістю.
— Дякую, — посміхнувся він. — Якраз думав, як добиратися.
— Де ви живете?
— На Солом’янці. Але якщо вам не по дорозі, я вийду біля метро.
— Мені по дорозі.
Вони їхали крізь затори. Артем розповідав про свої плани, про те, як хоче змінити систему, про свої ідеали. Олександра слухала і згадувала себе двадцять років тому.
— Ви дивовижна жінка, Олександро, — раптом сказав він, коли вони зупинилися біля його будинку. — Я ніколи не зустрічав нікого схожого.
Він накрив її руку своєю. Його долоня була гарячою. Олександра не забрала руку.
— Артеме, це неправильно. Ви мій студент, я старша…
— Хіба це має значення? — він подався вперед і легко торкнувся губами її щоки. — Я закохався в вас ще на першій лекції.
Вона повернулася додому пізно. Віктор сидів у вітальні з книжкою.
— Де ти була? Телефонувала Яна, хотіла поговорити.
— Машина зламалася, чекала евакуатор, — збрехала вона, не дивлячись у вічі.
— Чому не зателефонувала? Я б приїхав.
— Телефон розрядився. Я піду спати.
Минуло ще два тижні. Олександра призначила Артема своїм асистентом у важкій справі, яку вела фірма. Це дало їм законне право бачитися частіше. Вони пили каву в маленьких кафе, обговорювали стратегії захисту, а потім довго сиділи в машині, розмовляючи про все на світі.
Олександра відчувала, що життя нарешті набуло яскравості. Поруч з Артемом вона не була «шанованою доценткою» чи «суворою юристкою». Вона була жінкою, якою захоплюються.
— Давай поїдемо кудись у суботу? — запропонував Артем. — Тільки ми.
— Я не можу, у мене родина.
— Ти ж казала, що хочеш жити по-справжньому.
Вона вагалася. Субота була святою. Але образ нудного Віктора з його саджанцями порівняно з енергійним Артемом змусив її прийняти рішення.
— Добре. Я щось вигадаю.
В п’ятницю ввечері Віктор підійшов до неї на кухні.
— Саш, я приготував вечерю. Поговоримо?
— Про що?
— Про нас. Ти стала чужою. Ти постійно десь літаєш. У тебе хтось є?
Олександра завмерла з ножем у руці.
— Що за дурниці, Вітю? Я просто втомлена. Проєкт важкий.
— Я не дитина. Я бачу, як ти дивишся в телефон. Якщо ти хочеш піти — скажи.
— Я нікуди не збираюся йти. Перестань себе накручувати.
Вона пішла у ванну і зачинилася. Її нудило від власної брехні. Вона подивилася в дзеркало. Вона бачила жінку, яка намагається наздогнати потяг, що давно пішов.
Суботній ранок був сонячним. Олександра зібрала невелику сумку, сказавши Віктору, що їде на термінову конференцію в інше місто.
— Повернешся в неділю? — запитав він. Він виглядав дуже старим у цьому ранковому світлі.
— Можливо. Я зателефоную.
Вона вже виходила до машини, коли задзвонив телефон. Це була Яна.
— Мамо, привіт! Вибач, що рано. У мене новина — я приїду на ці вихідні сюди, до вас. Вже сідаю в потяг. Тато знає?
— Ні, Яно, не знає… — Олександра зупинилася біля воріт.
— Я так скучила. Хочу посидіти в нашому саду, поїсти татового пирога. Ви ж будете вдома?
— Так… ми будемо вдома.
Олександра повільно опустила руку з телефоном. Вона уявила, як Яна приїжджає, а її немає. Як Віктор намагається приховати біль, пояснюючи доньці, де її мати.
Вона дістала телефон і написала повідомлення Артему: «Я не приїду. І ми більше не будемо бачитися поза університетом. Це помилка. Вибач».
Вона видалила його номер. Потім повернулася до будинку.
Віктор стояв на ганку, тримаючи в руках садові ножиці.
— Ти щось забула? — запитав він.
— Конференцію скасували, — сказала вона, підходячи до нього. — Яна приїде за три години. Треба щось приготувати.
Віктор мовчки подивився на неї. Він не був дурнем. Він бачив її сумку, її очі, її тремтячі руки. Але він просто кивнув.
— Добре. Я піду поставлю тісто на піцу.
Через місяць Олександра звільнилася з університету. Вона пояснила це великим навантаженням на основній роботі.
Артем намагався дзвонити з інших номерів, чекав її біля офісу, але вона жодного разу не зупинилася.
Минуло три роки.
Олександра з Віктором гуляли в центрі міста. Була неділя, вони щойно вийшли з кінотеатру. Олександра тримала чоловіка під руку.
Раптом вона побачила його. Артем ішов назустріч з якоюсь дівчиною. Він став соліднішим, відпустив невелику борідку.
Його погляд зустрівся з поглядом Олександри.
На мить час зупинився. Вона побачила в його очах спалах — чи то образи, чи то вдячності. Він ледь помітно кивнув.
Олександра кивнула у відповідь і міцніше стиснула лікоть Віктора.
— Знайомий? — запитав Віктор, помітивши заминку.
— Колишній студент, — відповіла вона. — Не пам’ятаю прізвища.
— Зрозуміло. Слухай, давай зайдемо в той магазин з насінням? Ти ж хотіла подивитися нові сорти півоній.
— Давай, — погодилася Олександра. — Це гарна ідея.
Вона зрозуміла, що дуже важко щось виростити з невеличкої насінинки, як багато треба її плекати і доглядати, поки виросте паросток. А зламати завжди легко. Тільки ж потім нічого не відновиш, як не кайся.
