Олексій розмовляв із якоюсь панянкою телефоном, а мої брови від здивування полізли на лоба. На слух ніколи не жалілась, чую я добре, та й він не вийшов із кімнати думаючи, що розмова схожа на ділову. Та трубку він поклав а я запитала, що то було і як так.

П’ять років я заміжня і п’ять років ми живемо у моїй малесенькій квартирці на окраїні столиці. Колись тут були чи то бараки, чи то тимчасове житло при якомусь підприємстві. Місто виросло, підприємство зникло, а наш будинок. що на ладан дихає. ще стоїть і ми в ньому мешкаємо.

Однак, квартирка тепла, а головне – своя. Сусіди роками тут живуть знаю усіх і всі мене, тож не жаліюсь, хоч і мрію про більше житло.

А з Олексієм ми побрались п’ять років тому. Він також зі столиці, багато років був на заробітках. Майстер він чудовий – виготовляє меблі, тож замовлень завжди мав вдосталь.

Гроші ми відкладаємо на свою справу і нове авто. Давно порахували, що працювати на когось до скону можна, а кращого життя не побачим. Тож вирішили відкрити власний цех, хай і не великий, по виготовленню меблів.

А тут, уявіть моє здивування, коли чоловіка набирає якась молодиця. Якби не мій ідеальний слух і безпечність мого чоловіка, то можна було б подумати що розмова суто ділова.

Пані домовлялась про те, де саме вони із чоловіком моїм зустрінуться, аби вона віддала гроші. До цієї частини розмови у мене питань не було, цікавіше почалось далі:

— От тільки крани у ванній треба поміняти. Знаєте, чоловік зробить все сам, але за рахунок оренди. Все ж ви власник і саме ви повинні все замінити. Разом з роботою чотири тисячі буде. Вас влаштовує?

— Так, вирахуйте і за залишком я під’їду наступного тижня у вівторок.

У мене брови полізли на лоба, бо я ніяк не могла зрозуміти, про яку то квартиру мова. Де там мій чоловік власник і які гроші збирається забирати наступного тижня? Вирішила зробити вигляд що все знаю, тому і запитала у чоловіка:

— От цікаво, а коли ти мені мав сказати правду? Я вже просто виморилась чекати, п’ятий рік пішов.

Суща авантюра, бо я не могла повірити і подумати, як усе є насправді:

— Так коли кредит закрию. – каже спокійно. – там ще три роки залишилось. – Тоді й переїдемо вже у нормальну трикімнатну мою квартиру. Здамо твою. Я одразу порахував, що так буде розумно зробити.

Я й сіла. Тобто у мого чоловіка у місті є трикімнатна квартира і я за п’ять років ні слухом ні духом про те. Та ще й кредит?

— Ну так вважай орендарі мені її і виплачують, я лиш дріб’язок докидаю. Там тисяч п’ять сім.

Ніби як звучить і правильно і розумно і безневинно, але на душі у мене від того так гидко, що й не передам вам. П’ять років день у день. Говорили про все на світі, плани будували на майбутнє, а от про те, що в чоловіка є квартира, якось мова не зайшла.

— Класно! – каже мені мама. – Ну і як такій людині вірити? Тепер кожне слово треба зважувати і перевіряти, чи то правда. Це ж треба, таку таємницю берегти? Щось тут не чисто.

Чоловік поводиться, як завжди. Все так, ніби нічого не сталось. Ото тільки у мене в голові думка думку витісняє. Як це все розуміти? Ми сім’я після такого? Мріяли про дітей, але чи варто з цією людиною ставати батьками? Це – єдиний секрет?

А може то я себе накручую і все добре? Просто мій Олексій – справжній чоловік і не захотів нагромаджувати свої негаразди на мої плечі?

О-й-й-й! Як же я заплуталась.

Головна картинка ілюстративна.