Цю суху паличку, що стирчала зі старого глиняного горщика, що стояв біля нашого під’їзду, ми побачили з сином одночасно.
– Мамо, дивися – квітка – їй холодно і страшно.
– Олексію, це просто суха гілка, – сказав чоловік.
– Ні, вона жива, давай її заберемо, вночі вже заморозки, вона може замерзнути.
Благаючі очі сина дивилися на мене. Суха гілка стирчала з горщика самотньо та жалібно. І моє серце здригнулося.
– Забирай її, синку, хай живе у нас.
– Лесю, навіщо ви з Олексієм тягнете додому цей мотлох? – Запитав чоловік.
– На вікні багато місця. Навіщо дитині переживати, що вона кинула засихати живу істоту?
А син узяв горщик із сухою гілкою, притиснув до себе і поніс додому так, наче це був величезний скарб. Чоловік назвав гілку ікебаною. А син – Квіткою. Горщик із невідомою засохлою рослиною був поставлений у дитячій на підвіконня, і нами – дорослими – забутий. Але тільки не сином.
Олексій розпушував землю і поливав її, він із нею розмовляв і гладив пальцями тоненьке стебельце. 3 місяці Олексій умовляв Квітку не засихати. І одного разу, на початку березня на стовбурі проклюнувся перший листочок, а потім ще один, і ще. Син тріумфував.
– Я ж вам усім казав, що вона жива, я це знав.
Дивлячись на щасливе обличчя Олексія, ми з чоловіком посміхнулися.
А Квітка раптом зацвіла. Дивовижні яскраво – білі чашечки та червоні язички. Вона цвіла і цвіла не перестаючи. Потім ненадовго скидала квіти і знову цвіла. Я випадково, у книзі, знайшла її назву – кленодендрум Томсона.
– Знаєш, – сказала я чоловікові, – адже вона справді просто скинула листя до зими, а її повважали засохлою і викинули.
– Але ж у нас вона не скидає листя, – сказав чоловік.
А кленодендрум розростався і радував нас чудовими квітами. Він стояв у квітах напевно 10 місяців на рік, яскравий, веселий та красивий. І так минуло 7 років.
А коли Олексію виповнилося 16, він переїхав жити самостійно, в подаровану бабусею квартиру. Син переїхав, а квітка залишилася. Кленодендрум так само цвів, але перестали блищати листочки. А потім обпали квіти. Незвично сумний стояв він без жодної квіточки. Незабаром почало засихати і опадати листя. Я підходила до нього, гладила стебельце, розмовляла. Здається, нічого не змінилося. Те ж саме вікно, та ж пересадка в свіжу землю в визначений термін, полив, добрива. Просто у кімнаті більше не жив мій син.
Одного разу з Квітки впав останній листок. А я й далі з нею розмовляла. Нічого не помагало. Я ніби відчувала, як вона засихає. Відчувала, а зробити нічого не могла.
– Мабуть, він просто прожив своє життя, – сказав чоловік, – він же не може жити вічно.
– Мабуть, – відповіла я і подумала: Йому більше нема для кого цвісти.
Я чекала ще півроку, що кленодендрум оживе, і доглядала його. Але він засох.
Ви коли-небудь плакали, від того, що засохла квітка? Я плакала.
Olena Аndriyash
Фото ілюстративне.
