— Олексію, ти серйозно? — мій голос був спокійним, але всередині все кипіло, коли я поклала на стіл теку з документами. — Думаєш, я просто так піду і залишу все, що ми разом будували?

Олексій стояв посеред кімнати, розгублено мнучи в руках телефон. Його нова подруга, Юлія, сиділа на дивані, роздивляючись яскраво-червоний лак на нігтях. Вона кинула на мене зневажливий погляд, ніби я була непроханою гостею у власному домі.

— Олю, ти чого? — Олексій намагався виглядати впевнено, але його очі бігали. — Ми ж нормально розійшлися. Навіщо зараз це все ворушити?
Я відкрила теку, дістала банківські виписки і розклала їх перед ним, як докази у детективному серіалі.

— Нормально? — я підняла брову. — Нормально — це коли ти три роки живеш на мої гроші, а потім приводиш сюди, — я кивнула на Юлію, — свою нову радість, і робиш вигляд, що я тут ні при чому?

Юлія фиркнула, відкинувшись на спинку дивана.

— Та що ти собі дозволяєш? — її голос був різким. — Це вже не твоя хата! Ти звідси пішла, забула?

Я повернулася до неї, не підвищуючи тону.

— Юліє, у суді розкажете, як ви тут «живете». У мене є пункт в позові про незаконне проживання сторонніх осіб. І, до речі, я досі тут прописана.

Олексій зблід, кинув погляд на папери. Його самовпевненість танула на очах.

— Ти не посмієш, — пробурмотів він. — Це ж моя квартира. Кредит разом оплачуємо.

— Разом? — я дістала ще один папірець. — Ось надходження, майже все від моїх батьків. Інша частина від мене. Ти коли останній раз офіційно працював. Чи може тобі нагадати хто тут і за чиї гроші ремонт робив? Хочеш, порахуємо разом?

Юлія підвелася, її обличчя почервоніло.

— Та ти просто заздриш! — вигукнула вона. — Не можеш змиритися, що Олексій тепер зі мною!

Я посміхнулася, забираючи документи назад у теку.

— Заздрити? Ні, Юліє. Я просто повертаю своє. А ви готуйтеся до суду. П’ятнадцятого числа. Не запізніться.

Олексій мовчав, дивлячись, як я йду до дверей. Юлія щось гукала мені вслід, але я вже не слухала. Справедливість чекала попереду, і я знала, що виграю.

Усе почалося пів року тому, коли я випадково побачила повідомлення на телефоні мого чоловіка, Олексія. Я стояла в дверях нашої спальні, а він поспішно застібав джинси, намагаючись сховати екран телефону.

Повідомлення було від якоїсь Юлії: «Чекаю тебе, милий. Сумую за твоїми обіймами». Коротке, але красномовне.

Того дня я не влаштувала сцени. Не кричала, не плакала. Просто відчула, як з плечей спадає важкий тягар. Я зрозуміла, що настав час іти.

— Олен, це не те, що ти думаєш, — Олексій спробував виправдатися, але його слова звучали порожньо.

— Це саме те, що я думаю, — відповіла я тихо. — І навіть більше.

Я пішла до шафи, дістала дорожню сумку і почала складати речі. Тільки найнеобхідніше: документи, одяг, трохи косметики. Олексій бігав за мною по квартирі, намагаючись щось пояснити, але я його не слухала.

Мені було байдуже. За годину я зібралася, зупинилася в дверях і глянула на нього.

— Олексію, ти маєш виїхати звідси за два тижні. Пам’ятаєш хто оплачує кредит за цю квартиру?

— Звісно, пам’ятаю, — він знизав плечима. — Але зараз це до чого? Давай без скандалів, нормально все вирішимо.

Я кивнула і вийшла. У той момент я ще не знала, що це лише початок моєї боротьби за справедливість.

Наша двокімнатна квартира в новобудові на околиці міста була нашою гордістю. Ми взяли її в кредит три роки тому. Я мала стабільну роботу у великій фірмі, Олексій стрибав із одного місця в інше, але основна надія була на моїх батьків-заробітчан. Власне, саме щавдяки їм ми більшу половину за те житло і віддали.

Ремонт ми робили власними руками. Точніше, руками Олексія, але за гроші моєї сім’ї. Я купувала все зі своєї зарплатні, інколи гроші батьки надсилали. Шпалери, плитка, сантехніка, меблі — усе купувалося з наших грошей. Олексій більше радив, ніж платив. «Тобі краще знати, як зробити затишно», — казав він, коли я обирала штори чи диван.

Коли я пішла то думала, що чоловік буде збирати речі і забереться із тієї квартири геть. Але не вгадала. Через два тижні в квартирі з’явилася Юлія — молода стилістка з салону краси, на сім років молодша за нього. Її яскраві губи й ідеальний манікюр одразу впадали в око.

— Яка затишна квартира! — захоплювалася Юлія, роздивляючись інтер’єр. — Ти маєш чудовий смак, Олексію!

Він не став пояснювати, що до дизайну я доклала руку. Нехай думає, що це його заслуга. Незабаром у соцмережах з’явилися їхні спільні фото: Юлія в легкому халатику на кухні, Олексій обіймає її на тлі телевізора.

Я тоді була у батьків в Італії. Взяла відпустку і поїхала забути про все у коло рідних. Побачивши подібні фото я аж підскочила. Куди і ділось розгубленість і зневіра. Я повинна була повернути те, що належало мені.

А Олексій, здається, зовсім забув про мене. Знайомі розповідали, що він живе з Юлією, ні на що не скаржиться, виглядає задоволеним. Його мама, Галина Іванівна, навіть хвалила мене за «розумну поведінку».

— Олена — мудра жінка, — казала вона сину. — Не чіпляється, не влаштовує драми. Відпустила й живе собі тихо.

Юлія тим часом обжилася в квартирі. Переставила меблі, заповнила ванну десятками баночок із косметикою, а холодильник — дієтичними йогуртами. Олексій купував їй подарунки, намагався виглядати успішним.

Підготовка документів тривала місяць. Олександр Михайлович склав позов чітко й без емоцій: факти, цифри, посилання на закони. У списку майна були навіть дрібниці — від кавоварки до килима в спальні.

У березні ми подали позов до суду. Я отримала копію і повідомлення про прийняття справи. Залишалося дочекатися повістки й офіційно сповістити Олексія.

Але спочатку я вирішила поговорити з ним особисто. Не для примирення, а щоб побачити його реакцію. У суботу вранці я приїхала до нашої колишньої квартири. Подзвонила в двері. Олексій відкрив, розпатланий, у спортивних штанах.

— Олен? — здивувався він. — Ти чого?
— Поговорити треба. Важлива справа.

Він неохоче впустив мене. На дивані сиділа Юлія в шовковій піжамі, гортала журнал. Побачивши мене, вона здивовано підняла брови.

— А це хто? — спитала вона в Олексія.

— Олена. Моя… колишня дружина.

— О, та сама? — Юлія посміхнулася. — А я думала, ти старша. По розповідях здавалося, що тобі за сорок.

Я проігнорувала шпильку, дістала теку й поклала на стіл.

— Олексію, я принесла дещо, — почала я спокійно. — Ти думав, що я просто зникну? Помилявся. Я заберу своє.

Олексій розсміявся, ніби я пожартувала. Юлія хихикнула.

— Ти серйозно? — він похитав головою. — Навіщо тобі це? Ми ж нормально розійшлися.

Я розклала документи: виписки, чеки, розписки.
— Саме тому я дала тобі час, аби ти забрався звідси у  спокої. Але гра закінчилася.

Юлія підійшла до столу, глянула на папери, але явно нічого не зрозуміла.

— Ми тут живемо! — обурилася вона. — Це вже не твоє!

— У суді розкажете, — відповіла я. — Є пункт про незаконне проживання. І, до речі, я тут прописана.

Олексій перестав посміхатися. Взяв виписки, пробіг очима цифри. Юлія заглядала через його плече.

— І що це доводить? — буркнув він. — Ти пішла, тут не живеш. Які претензії?

— Претензії? — я дістала копію позову. — Ось дата суду. П’ятнадцятого. Ось список майна і походження коштів на його придбання. Вгадай, що з цих списків випливає, чоловіче?

Він схопив документ, почав читати. У списку були квартира, машина, техніка, навіть посуд. Його обличчя блідло з кожною стрічкою.Олексій сів у крісло, переглядаючи папери. Юлія пішла на балкон, бурмочучи, що їй треба подзвонити.

— Адвокат у тебе є? — спитала я.

— Навіщо мені адвокат? — він підняв очі. — Я сам розберуся.

— Як хочеш. Але я найняла і стоятиму за кожну копійку.

Він зблід ще більше. Таких грошей у нього не було. Я взяла сумку й пішла до дверей.

— Побачимося в суді, Олексію.

Наступного дня він написав у месенджері: «Олен, давай по-людськи. Я віддам тобі гроші, скільки треба — домовимося».

Я відповіла: «Ти вибрав не по-людськи, коли привів у квартиру ту жінку. Тепер усе за законом».

Він писав ще, дзвонив, але я не відповідала. Суд призначили на червень. Олексій намагався знайти адвоката, але грошей після витрат на Юлію в нього було обмаль.

На засідання він прийшов сам. Я сиділа поруч із Олександром Михайловичем, перед нами лежала стопка документів. Суддя, жінка середніх років, уважно вивчала справу.

— Пане Коваленко, ви згодні з позовними вимогами? — спитала вона.

— Ні, — відповів Олексій. — Квартира придбана у шлюбі тож ділимо все порівну і крапка.

— Надайте документи, які підтверджують ваші одноосібні виплати.

Він мовчав. Жодного документа не приніс. Олександр Михайлович демонстрував наші докази: виписки, чеки, розписки. Кожен мій внесок був задокументований.

— Як бачите, ваша честь, — говорив адвокат, — позивачка не лише сплачувала всю суму кредиту, а й повністю профінансувала ремонт.

Так, було не просто, але своє я відстояла. Звісно, Довелось певну суму заплатити таки Олексію, але квартира стала повністю моєю. Він забрав перфоратор і килим із зали. Його він придбав за власні гроші.

Цікаво, що по закінченню тяганини до мене прибігла свекруха і почала переконувати, що я роблю помилку. Бачете, я повинна пробачити чоловіка бо сама не впораюсь у житті.

Я навіть нічого пояснювати їй не стала, лиш посміялась та й все на тому. Доречі, із Юлією у них не склалось. майже одразу, як вона виїхала із моєї квартири то й покинула Олексія. Кохання коханням, а жити в орендованій однокімнатній квартирі пані явно не збиралась, так само, як і переїхати до його матері.

З усієї цієї історія я винесла один найбільший урок, довіра повинна бути, але не сліпа. Виписки і чеки ніколи не завадить зберігати.

Головна картинка ілюстративна.