Рік добігав кінця. Новий рік. Північ минула вже кілька годин тому. Навколо мене панувала тиша, порушувана лише легким подихом мого сина Тимофія, який спав у своїй кімнаті. Я сиділа у вітальні, дивлячись на мерехтіння вогників на ялинці. Олексія, мого чоловіка, не було вдома.

Я набрала номер. Я вже знала, що він не візьме слухавку. Я була готова. Я знайшла інший номер — це була Світлана, його нова колега. Після кількох гудків, тихий, дещо сонний жіночий голос відповів.

— Алло? Хто це? — прошепотіла вона.

— З Новим роком, Світлано, — мій голос був спокійним і рівним, немов я читала економічний звіт. — Це Оксана. Дружина Олексія.

На іншому кінці дроту запанувала тиша. Вона тривала настільки довго, що я могла порахувати кожен вогник на ялинці.

— Оксано,  я не знаю, що сказати, — нарешті прошепотіла Світлана.

— Не варто. Я не для цього телефоную, — я зробила паузу. — Я просто хочу передати трубку Олексію. Скажи йому, що його чекає сюрприз. Святковий.

Через мить я почула втомлений, дещо хрипкий голос чоловіка.

— Оксано? Що ти робиш? Ти збожеволіла?

— Ти питаєш мене, що я роблю, Олексію? — я тихо засміялася, і цей сміх пролунав у порожній кімнаті моторошно. — Я святкую Новий рік. А ти? Де ти? Я бачу лише ялинку і подарунки, які ти мав би відкривати разом зі своїм сином.

— Не починай, будь ласка. Я не хотів, щоб так вийшло. Просто ми засиділися. Я зараз приїду.

— Не варто. Я вже прийняла рішення. І це остаточне рішення.

Я відчула, як він напружився на тому кінці дроту.

— Що ти маєш на увазі? Не роби дурниць! Давай поговоримо, коли я приїду.

— Ти вже зробив свою головну дурницю. І не одну. Мені набридло, Олексію, слухати твої постійні виправдання, відчувати цей характерний запах веселощів після кожної наради. Мені набридло твоє життя на два фронти. Я не для того створювала своє ідеальне життя, щоб ділити його з твоїм постійним відчуттям провини та непостійністю.

— Оксано, ти ж знаєш, як я ставився до тебе! Я пішов із родини заради тебе! Я розірвав чотири роки стосунків!

— Ти пішов, бо я поставила тобі умову, — мій голос раптом став крижаним, — і ти її виконав. Я вважала, що ти підеш, щоб стати щасливим зі мною. Але ти просто проміняв одну буденність на іншу, додавши до неї слабкість і непостійність.

— Куди мені тепер їхати? У святкову ніч?

— Це вже не моя турбота, Олексію. Але твої речі я вже відправила.

— Що? Куди? Ти що, вивезла мої речі?

— Так. Я зібрала все, що належало тобі, і відправила до твоїх батьків. Водій таксі вже отримав оплату за доставку «до дверей». Так що ти можеш не повертатися сюди взагалі. Я подаю на розлучення першого ж робочого дня.

Я почула, як на іншому кінці дроту пролунав гучний видих. Олексій намагався щось сказати, але я вже не слухала.

— До побачення, Олексію. Знайди своє справжнє щастя. Я своє знайду без тебе.

Я поклала слухавку. Тиша у квартирі стала абсолютною. Я відчула легкість, якої не відчувала вже дуже давно. Так несподівано і різко закінчилося те, що так рішуче почалося.

Мене звати Оксана, і я завжди була людиною з чітким планом. Ще коли я навчалася в інституті, я точно знала, чого прагну: успішна кар’єра, фінансова незалежність і життя без компромісів.

Остання виробнича практика була для мене справжнім трампліном. Я потрапила до економічного відділу великої промислової компанії. Начальник відділу, Світлана Олегівна, жінка-кремінь, швидко розгледіла мій потенціал. Я не просто виконувала завдання — я бачила практичні моменти, які можна покращити.

— Оксано, ця твоя модель прогнозування витрат, — Світлана Олегівна здивовано підняла брову, гортаючи мої розрахунки. — Це не рівень студента. Це вже рівень старшого спеціаліста.

Вона дала мені блискучу характеристику. А коли Світлана Олегівна затверджувала її у директора, то домовилася про моє працевлаштування відразу після захисту диплома.

Я залишила стіни альма-матер і з головою поринула у роботу. Вона мені подобалася, а керівництву подобалася та завзятість, з якою я втілювала теоретичні знання в практику. Кілька моїх пропозицій щодо оптимізації планування витрат викликали неабиякий інтерес у вищого керівництва.

— Оксано, твої розрахунки дозволили нам заощадити значну суму в цьому кварталі, — сказав мені директор під час однієї з нарад. — Це заслуговує на заохочення.

Мене швидко підвищили до старшого економіста. Моя офіційна зарплата стала дуже завидною, і, крім того, за мої раціоналізаторські ідеї я часто отримувала додаткові премії у конвертах.

Матеріальне питання для мене більше не існувало. Я могла дозволити собі будь-який ресторан, відпочинок на морському узбережжі, найкращі фітнес-центри. Я насолоджувалася життям.

Мої колеги та знайомі постійно підштовхували мене до серйозних стосунків і заміжжя.

— Оксано, тобі вже двадцять п’ять! Така успішна, красива. Тобі треба вже знайти гідного чоловіка і створити родину, — казала моя подруга Лариса.

— Ларисо, у мене вже є стосунки — з моєю кар’єрою. І вона мені поки що не набридла. Я не збираюся обмежувати свою свободу довгостроковими зобов’язаннями, — відповідала я, сміючись.

Я вперто тримала марку вільної жінки. Моїм пріоритетом був ясний шлях угору.

Так тривало доти, доки на одній зі спільних нарад із партнерами я не зустріла Олексія. Він був старший за мене на три роки, працював провідним спеціалістом у суміжній компанії. Олексій одразу ж привернув мою увагу. Він був рішучий, інтелігентний, з чудовим почуттям гумору.

Він, як то кажуть, «зі старту» почав домагатися моєї прихильності. Він телефонував мені після нарад під приводом обговорення деталей проєкту, запрошував на бізнес-ланчі. Його увага була приємною, його дотепність підкуповувала.

— Оксано, ваші розрахунки — це справжній шедевр економічної думки, — казав він мені якось. — Але я підозрюю, що ваш мозок працює не гірше, ніж ваше почуття стилю.

Я відповідала йому посмішкою. Він справді одразу звернув на себе мою увагу, але існувала одна серйозна перешкода: Олексій був одружений. Вони з дружиною були разом чотири роки, але дітей не мали.

Я розуміла, що не хочу бути причиною руйнування чужої родини, хоча приязнь між нами наростала. Ми зустрічалися з Олексієм і по роботі, і час від часу неформально, але я вперто не перетинала ту «червону лінію», яку він так активно намагався подолати.

— Оксано, давай не будемо прикидатися, — сказав він мені якось увечері, коли ми разом поверталися з наради. — Ми обоє відчуваємо цей непереборний потяг. Навіщо його приховувати?

— Олексію, ти одружений, — твердо відповіла я. — Це головна причина. Я не втручаюся у чуже життя.

— Це лише формальність, — махнув він рукою. — У нас із дружиною вже давно немає нічого спільного, крім прописки.

— Усе одно, — я похитала головою. — Я поважаю себе, і твою дружину.

Наближався мій день народження. Я не очікувала подарунків від Олексія, але він з’явився на порозі мого офісу з величезним, розкішним букетом, який він поставив на мій стіл, і невеликою елегантною коробочкою. Усередині була вишукана, коштовна прикраса.

— Оксано, — його погляд був сповнений рішучості. — Це подарунок, який гідний тебе. Досить ігор. Я не можу більше без тебе. Я зроблю все, що ти скажеш.

Він знову порушив питання нашого зближення. Я посміхнулася, і в моїй голові народилася напівжартівлива, напівсерйозна відповідь.

— Добре, Олексію. Тільки після розлучення. Я не хочу бути причиною твоїх проблем. Ти маєш сам вирішити своє життя.

Я думала, що цим закінчу діалог. Але я помилилася у його рішучості.

Я була здивована. Через місяць Олексій прийшов до мене в офіс і, не кажучи ні слова, поклав на мій стіл два документи: свій екземпляр свідоцтва про розірвання шлюбу та печатку про розлучення у паспорті.

— Ну що, Оксано? — він усміхнувся, і в його очах горіла та сама іскра, яка мене так приваблювала. — Тепер перешкод немає. Ти сама поставила умову. Я виконав її.

Мені не було куди відступати. Я відчувала себе переможницею. Усі мої знайомі були вражені моєю здатністю досягати цілей не лише в роботі, а й у особистому житті.

Ми одружилися. Наше весілля було стриманим, але елегантним. Я не можу сказати нічого поганого про перші два роки нашого сімейного життя. Олексій був уважним, щедрим і завжди підтримував мої амбіції. Я відчувала, що це — те щастя, яке я так довго шукала.

На другому році нашого шлюбу я народила нашого сина, Тимофія. Олексій був надзвичайно радий дитині, він був дбайливим батьком. Все було просто чудово.

Але потім почалися зміни. Поступові, ледь помітні.

Олексій став частіше приходити додому пізно. І щоразу від нього відчувався цей характерний запах веселощів.

— Олексію, що сталося? — запитувала я його.

— Оксано, ти ж знаєш, робота. Була важлива зустріч із партнерами, великий проєкт, ми обговорювали стратегію. Я мав бути там.

Він завжди знаходив виправдання. Це було нескладно. Велика компанія, постійні переговори, святкування угод. Але ці «зустрічі» стали регулярними.

Слідом за його пристрастю до частих веселощів з’явилося і щось інше — пристрасть до уваги інших жінок. Спочатку це були лише чутки від колег. Потім — довгі повідомлення у його робочому чаті, які він не встигав видалити. А потім — його постійна відсутність у ключові моменти нашого життя.

Перші його «непорозуміння» я йому пробачила. Ми довго розмовляли.

— Олексію, я не дозволю руйнувати те, що ми створили, — сказала я тоді. — Я не для того боролася за своє щастя. Ти маєш вибрати: або ти, або твої слабкості.

На якийсь час він заспокоївся. Наше життя повернулося до норми. Але потім він знову кинувся у вир.

Остаточною крапкою стало тридцять перше грудня. Він пообіцяв, що повернеться до сьомої вечора, щоб допомогти мені підготуватися до святкування Нового року. Я накрила стіл, нарядила Тимофія, чекала. Сьома. Восьма. Десята.

Я зателефонувала йому, але його телефон був поза зоною досяжності. Я відчула цей знайомий, важкий холод у животі. Я почала дзвонити його колегам, його знайомим. Зрештою, мені вдалося додзвонитися до Світлани. До тієї самої, яка згодом відповіла мені в гострому діалозі.

Коли я дізналася, де він і з ким, усередині мене все обірвалося. Я зрозуміла: досить. Я не буду витрачати своє життя на людину, яка не поважає мене і наші зобов’язання.

Я викликала службу доставки таксі. Я акуратно, але рішуче, зібрала всі його речі, склала їх у коробки. Водій отримав щедру оплату за доставку «до дверей» його батьків.

Я повернулася до вітальні, сіла біля ялинки і набрала той злощасний номер, знаючи, що за цим дзвінком буде лише тиша.

Все закінчилося так само несподівано, як і почалося. Олексій навіть не намагався боротися за мене і сина. Він легко підписав усі папери на розлучення, погодився сплачувати матеріальне забезпечення синові.

Нині він у шлюбі зі Світланою. Ніби як вона при надії.

Знайому кажуть, що то мені бумерангом повернуло життя за те, що я забрала чоловіка із сім’ї. А я ніяк не можу зрозуміти: який бумеранг за що? Я не влдазила у сім’ю, я вийшла заміж і почала зустрічатись із неодруженим чоловіком. То навіщо таке говорити?

Інше діло – світлана. От хто вліз, так це вона. Ну хіба ж не так?

Головна картинка ілюстратвина.