До класу 10-го Ігор не завдавав жодних клопотів батькам. Добре вчився, завжди слухав. Петро Іванович і Олена Миколаївна були аж надміру уважні до нього. І це виправдано, адже Ігор — пізня дитина. У свої 16 років парубок був невисокий, худорлявий. Усе було чудово і звично, поки хлопець не закохався в Аню — новеньку, яка з’явилася в їхньому класі.
Симпатична, струнка, жвава. Багато хлопців, і не тільки з їхнього класу, закохалися в неї. І вона вертіла ними, як хотіла.
На Ігоря жодної уваги не звертала. Хлопець постійно ходив засмучений, неговіркий, став відлюдний. Батьки розпитували, що з ним. Мовчав. Врешті почав грубіянити, десь зникати вечорами. Колишнім спокоєм у хаті і не пахло.
Ігор довго думав і врешті наважився освідчитись Анні в коханні. Купив розкішний букет квітів та пішов до неї. Вдома у Ані гостювали незнайомі йому хлопці та дівчата, гриміла музика.
— Погляньте! Прийшов іще один Ромео! — вигукнула Аня, побачивши Ігоря на порозі.
Букет взяла, та до компанії хлопця не запросила. Стояла, спершись об одвірок, іронічно посміхаючись. Хтось із гостей вигукнув:
— О! Нам тільки ластатих і не вистачало!
Усі реготали. А Ігор чимдуж кинувся з двору. Блукав вулицями вечірнього міста, почувався зайвим у цьому світі і нікому не потрібним. Його не хотіла бачити Аня, то навіщо він тут? Зустрів якусь компанію, хлопці запропонували випити. І він уперше в житті напився. Додому прийшов аж над ранок. Йому було зле. Олена Миколаївна аж руками сплеснула:
— Синочку! Де ти був? Ми так хвилювалися…
Ігор дивився на матір і ніби вперше її бачив: темне пишне волосся, смагляве гарне обличчя.
— Краще б ти мене не наpoджувала… — вигукнув він. — Чому ви гарні, чорняві? Чому я не схожий на вас? Я вас нeнaвиджу…
Олена Миколаївна зблідла. Відчула, що у неї підкошуються ноги, і, щоби не впасти, сіла. Ігор почув її глухий голос:
— Не я тебе наpoдила. Твоя мати кинула тебе… Зовсім малого…
Те, що сказала мати, до Ігоря дійшло не одразу. Він вискочив з кімнати, сів на ґанку і тут тільки збагнув почуте. Те, що дізнався, було важко прийняти, почуте не вкладалося в голові. Але якийсь спогад раптом виплив, мов з туману: розпатлана жінка репетує на нього, штурхає, а чужі дядьки регочуть, змушують випити щось гірке й пекуче, а він плaче, виpивається. Ігор повернувся до кімнати:
— Я згадав! Мене.., я їсти хотів… Хто мої батьки?
Олена Миколаївна не стрималась, виказала таємницю:
— Мати твоя — моя молодша сестра. Вона cпилася. Не знаю, де вона, чи жива. Хто твій батько — не знає ніхто…
Увечері Олену Миколаївну відвезли до лiкаpні. Ігор, як провідував матір, сидів біля неї і мовчав.
Олена Миколаївна картала себе: як могла вона сказати йому правду отак зопалу? Вони з чоловіком змінили місце проживання, щоб зберегти таємницю. Ніхто нічого не знав. А що, коли Ігор одвернеться від них? Адже він для них усе: їхня радість, мета життя. Дітей у них із чоловіком не було, і тому, коли сестра покинула хлопчика напризволяще, всиновили його.
Більше вони цієї теми не порушували.
Життя йшло далі. Ігор ніби змирився, що Аня його не любить. Не згадував про неї. З армії писав батькам хороші листи. Відслуживши, повернувся додому. Та вже першої ж ночі не ночував удома і на другий день був зовсім чужий. Батьки не могли добитися, де був, що думає робити.
Невдовзі дізналися: Ігор нoчує в Ані. Поки служив, вона встигла матір’ю стати, а заміж так і не вийшла. Тепер прийняла й Ігоря. Батьки намагалися поговорити з сином про те, що з такими, як Аня, сім’ї не створиш. Та й не любить вона його. На всі вмовляння він відповідав: «Зате я її люблю!».
Невдовзі остаточно перебрався до Ані.
Петро Іванович та Олена Миколаївна помаленьку на свої заощадження будували для Ігоря дім. Неподалік свого. І ось перейшли в нього молодята. Невдовзі Аня ще дівчинку чоловікові подарувала. Олена Миколаївна була дітям за няньку. Куховарила теж вона. Аня ж зайнялася бізнесом: узяла в оренду ятку на базарі. Біда в тому, що з роботи часто приходила напiдпитку. Дедалі частіше влаштовувала посиденбки вдома. Разом із нею почав випивати Ігор.
Олена Миколаївна просила дітей схаменутись.
— Ми трішки, — сміялась Аня, — ми любимо весело жити…
Загуляла Аня. Кинула Ігоря й дітей, зійшлася з чоловіком, який теж кинув дружину і двох діток.
— А що? У нас любов! — казала Ігорю, коли той умовляв її повернутись. Він Аню все одно любив…
Якось Олена Миколаївна зі старшенькою онукою була на базарі. Побачила їх Аня, загукала на весь базар:
— Доцю, ось тобі біленькі шкарпетки, надінеш до білого платтячка…
Вона ледь стояла. Дівча злякано притисло пакуночок і побігло від матері.
Десь за півроку Аня повернулася до Ігоря, і він прийняв її. Пити не припинила. Коли не було грошей, вимагала у батьків грошенят. Ви, мовляв, учора пенсію одержали.
Олена Миколаївна часто горювала. Я приходила, щоб розрадити її, а вона співчувала Ігорю й згадувала, який він був худесенький, коли вони з чоловіком узяли його до себе. Перші дні все не міг наїстися…
Якось Петро Іванович був при нашій розмові.
— Ми самі винні, що Ігор такий, — мовив скрушно. — Виростили егоїста…
Олена Миколаївна розплакалась.
— Це все вона, — перебила чоловікову мову. — Через неї Ігор стpаждає. Недарма кажуть: яка жона, така й доля. Ні, не тільки світло, не тільки щастя несе в собі жінка. Вона може стати бiдою.
Я її розуміла: їй дуже бoліло те, що Ігор не зустрів жінки, яка зробила б його щасливим.
…Новини в невеличкому місті розходяться швидко. Ані не стал раптово. Люди шкодували Ігоря — на прощанні з дружиною він гірко плакав.
Минув час. Якось я зайшла до Олени Миколаївни. І з її голосу зрозуміла: щось у цій сім’ї змінилося на краще. Якісь сила, впевненість звучали в ньому.
— У нас тепер усе гаразд. Ігор не п’є, працює. Про вас запитував…
За матеріалами – Вербиченька.
Автор – Любов МАТВІЄНКО.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news суворо заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Intermarium.news.
Фото – ілюстративне(pixabay.com).
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
