Олена стояла біля вікна своєї невеликої квартири на Подолі, протираючи пил з старовинної дерев’яної полиці, де тримала улюблені книги — від Франка до сучасних українських авторок.
За вікном Київ уже вкривався тонким шаром снігу, а в повітрі пахло мандаринами й хвоєю з сусіднього балкона. Андрій повернувся з роботи пізніше звичайного — у руках портфель, на обличчі втома від чергового дня в офісі логістичної компанії.
Він повісив пальто в передпокої, зайшов на кухню, поставив чайник. Олена закінчила прибирати, підійшла до нього, обняла ззаду за плечі.
— Втомився? — тихо запитала.
— Трохи, — Андрій усміхнувся, повернувся й поцілував її в скроню. — Мама дзвонила сьогодні.
Олена одразу відчула, як у грудях щось стискається — не від болю, а від передчуття. Кожне свято в їхній родині перетворювалось на тиху боротьбу за те, чиї батьки важливіші.
— І що сказала Галина Іванівна? — Олена сіла за стіл, налила собі чаю.
— Хоче, щоб ми приїхали до неї на Новий рік. Каже, що вже все спланувала: будуть тітка Люда з дядьком Петром, двоюрідний брат Сергій з дружиною приїде з Харкова. Повна хата, як завжди.
Олена мовчки помішувала чай. Галина Іванівна справді вміла влаштовувати гучні сімейні вечори — з піснями, з купою салатів і довгими розмовами до ранку.
Але для Олени ці вечори завжди були випробуванням: постійні питання про те, коли діти, чому не народжують, чому Олена досі працює в бібліотеці, а не «щось серйозніше».
— А може, цього разу вдома посидимо? — обережно запропонувала Олена. — Я б усе приготувала. Тихо, затишно. Тільки ми.
Андрій подивився на неї з легким докором.
— Олено, ти ж пам’ятаєш, як минулого року ми вдома святкували? Мама потім два місяці не дзвонила. Казала, що ми її забули.
Олена кивнула. Пам’ятала. І пам’ятала, як Андрій потім тиждень ходив сумний, бо «мамі прикро».
— А до моїх батьків? Вони ж недалеко, на Святошині.
— До твоїх ми на Водохрище поїдемо, — Андрій узяв її за руку. — Давай цього разу до моєї мами. Їй дуже хочеться. Будь ласка.
Олена подивилася у вікно. За склом миготіли вогники на ялинці сусідів. Вона знала, що сперечатися марно — Андрій завжди обирав сторону матері, хоч і не визнавав цього вголос.
— Гаразд, — тихо погодилась вона. — Поїдемо.
Андрій розплився в усмішці, обійняв її.
— Ти найкраща. Побачиш, буде добре. Мама такі голубці робить — пальці оближеш.
Олена кивнула й пішла до вітальні. Сіла на диван, підтягнула ноги під себе. Не хотілося їхати. Але заради миру в родині доводилося поступатися.
За тиждень до свята Олена вирушила по подарунки. Вона склала список: Андрію, Галині Іванівні, своїм батькам, сестрі, племінниці. Обійшла «Глобус», ЦУМ, кілька невеликих крамниць на Андріївському узвозі.
Для Андрія довго вибирала смартфон. Він уже пів року скаржився, що старий гальмує, швидко розряджається. Олена порівнювала моделі, читала відгуки в інтернеті, радилася з консультантом.
Зупинилася на середньому сегменті — двадцять п’ять тисяч гривень. Не найновіша модель, але надійна, з хорошою камерою й батареєю.
З подарунком для Галини Іванівни було складніше. Свекруха любила все «статусне», елегантне. Олена зайшла до ювелірного на Володимирській, довго розглядала прикраси.
— Ось цей комплект дуже гарний, — консультантка дістала оксамитову коробочку. — Сережки й намисто, срібло з позолотою, камені — фіаніти. Виглядає вишукано.
Олена приміряла намисто. Легке, блискуче, з маленькими камінцями, що переливалися на світлі.
— Скільки? — запитала.
Консультант назвала ціну але швидко додала:
— Можна зробити знижку.
Олена задумалася. Дорого. Але заради гарних стосунків зі свекрухою — варто.
— Беру, — вирішила вона.
Дома розклала все на столі: телефон для Андрія в яскравій упаковці, ювелірний комплект у витонченій коробці, теплий светр батькові, книга сестрі, іграшка племінниці.
Разом вийшла кругленька сума, все, що відкладала на протязі двох років. Але Олена посміхнулася: головне, щоб усі були раді.
Напередодні Нового року Андрій приніс додому великі пакети — ігристе, коробки цукерок, кошик фруктів.
— Це все мамі? — здивувалася Олена.
— Ну так, — Андрій розставляв усе на підлозі. — Не з порожніми ж руками їхати.
— У мене є подарунок для неї, — нагадала Олена.
— То твій. А це від нас обох, — пояснив чоловік. — Вона ж старається, стіл накриває.
Олена промовчала. Виходило, що Галина Іванівна отримає і прикраси від невістки, і продукти від сина. А що отримає вона сама? Олена не раз натякала Андрію на срібний браслет із гранатом, який бачила на Контрактовій площі. Чи хоча б на гарну шовкову хустку. Щось особливе.
Тридцять першого грудня вони зібралися й поїхали до Галини Іванівни на Виноградар. Свекруха мешкала в старій трикімнатній квартирі.
— Андрію, синочку! — Галина Іванівна кинулася обіймати сина. — Нарешті!
— Привіт, мамо. З наступаючим!
— Добрий вечір, Галино Іванівно, — Олена простягнула букет троянд.
— Добрий вечір, — свекруха кивнула, узяла квіти. — Проходьте.
У квартирі вже були гості: тітка Люда з дядьком Петром сиділи у вітальні, Сергій з дружиною Олею — на кухні. Дітей не було, усі дорослі.
Стіл справді вражав: вареники з вишнею, кутя, холодець, оселедець під шубою, м’ясна нарізка, салати, узвар, пампушки. Галина Іванівна явно провела на кухні весь день.
— Сідайте, любі гості! — свекруха гасала навколо столу. — Їжте, не соромтеся!
Вечеря минала жваво. Дядько Петро розповідав історії з молодості, тітка Люда ділилася рецептом ідеальної куті, Сергій хвалився новою посадою. Олена сиділа мовчки, час від часу всміхалася, відповідала на питання. Почувалася трохи сторонньою.
Галина Іванівна поглядом оцінювала невістку, питала, чому так мало їсть, чи смачно. Олена запевняла, що все чудово, просто не дуже голодна.
Близько дванадцятої всі перейшли до телевізора. Свекруха ввімкнула, розлила ігристе.
Пробило дванадцять. Усі чокнулися, обійнялися, привітали одне одного. Олена обняла Андрія, поцілувала в щоку. Він усміхнувся, побажав усього найкращого.
— А тепер — подарунки! — Галина Іванівна заплескала в долоні.
Андрій підвівся, дістав велику коробку, передав матері.
— З Новим роком, мамо. Це тобі.
Галина Іванівна з трепетом відкрила. Всередині — порцеляновий сервіз: білі тарілки з тонким золотим кантом, чашки, чайник, цукорниця.
— Ой, синочку! — свекруха притисла руки до серця. — Це ж той, що я в «Епіцентрі» бачила!
— Той самий, — гордо кивнув Андрій.
— Який розкішний! — тітка Люда підійшла ближче. — Скільки ж коштував?
— Двадцять вісім тисяч, — недбало відповів Андрій.
Олена відчула, як усе всередині похололо. Двадцять вісім тисяч? На сервіз для мами? Більше, ніж вона витратила на його телефон. Коли він встиг купити? Чому не сказав?
— Ти найкращий син! — Галина Іванівна розцілувала Андрія.
Гості оточили сервіз, милувалися, хвалили. Дядько Петро плескав племінника по плечу.
— А де подарунок від Олени Галині Іванівні? — раптом запитала тітка Люда.
Олена здригнулася, дістала коробочку, простягнула свекрусі.
— З Новим роком, Галино Іванівно.
Свекруха відкрила, глянула на прикраси, байдуже кивнула.
— Дякую. Гарненькі.
І все. Жодного захвату. Коробочку відклали вбік, а сервіз знову взяли до рук.
Олена відчула, як щоки палають.
— Андрію, а де подарунок для Олени? — поцікавився Сергій.
— Зараз, — чоловік поліз до кишені куртки, дістав маленьку коробочку.
Олена взяла її з надією. Може, все-таки браслет? Коробочка була маленька, як для прикраси. Відкрила.
Всередині — ароматична свічка у формі символу року. До дна приклеєний цінник — п’ятдесят гривень.
Олена дивилася й не могла повірити.
— Андрію, це що? — тихо запитала.
— Свічка. Ароматична. Ти ж казала, що любиш затишок і романтику вдома.
Олена підняла очі. Андрій усміхався, явно не розуміючи, чому вона мовчить. Галина Іванівна сиділа, милуючись сервізом. Хтось із гостей тихенько хихикнув.
— Ти купив мамі сервіз за двадцять вісім тисяч, а мені — свічку за п’ятдесят гривень? — спокійно, але твердо запитала Олена.
У кімнаті запала тиша. Лише телевізор грав музику.
— Олено, ну що ти, — Андрій нервово всміхнувся. — Це ж символічно. Світло, тепло в домі…
— Символічно? — Олена підвелася. — Двадцять вісім тисяч мамі й п’ятдесят гривень дружині — це символічно?
— Олено, не треба починати, — Галина Іванівна поставила коробку на стіл. — Свято ж.
— Свято? — Олена повернулася до свекрухи. — Я купу грошей на ваші прикраси. Вибирала, старалася. А ваш син вважає, що мені вистачить свічки з супермаркету.
— Олено, досить, — Андрій спробував узяти її за руку.
— Не чіпай мене, — вона відсмикнула руку. — Я старалася для всіх. Подарунки вибирала, гроші відкладала. А отримала лише приниження.
— Ніхто тебе не принижував, — втрутилася Галина Іванівна. — Просто поводься спокійно.
— Спокійно? — Олена гірко всміхнулася. — Коли мене вважають негідною нормального подарунка?
Вона взяла сумку, дістала коробки з подарунками — телефон для Андрія, светр для дядька Петра, книгу для тітки Люби. Поклала все назад.
— Це я залишу собі, — тихо сказала. — Раз мені вистачить свічки за п’ятдесят гривень, то й вам вистачить того, що є.
— Ти куди? — Андрій спробував стати на дорозі.
— Додому, — Олена обійшла його. — Святкувати нормально.
Вона вийшла з квартири, спустилася сходами. На вулиці мороз щипав щоки, але Олена не відчувала холоду. Зупинила таксі, сіла, назвала адресу.
Дома скинула чоботи, пальто впало на підлогу. Пройшла до спальні, лягла на ліжко. Сльози самі потекли по щоках. Вона не стримувала їх — плакала тихо, в подушку.
Свічка за п’ятдесят гривень. Це все, чого вона варта в очах Андрія. А мама — двадцять вісім тисяч. Бо мама важливіша.
Близько третьої ночі двері відчинилися. Андрій увійшов — обличчя червоне, очі скляні від шампанського.
— Ти всім свято зіпсувала! — одразу почав він. — Мама засмучена, гості розійшлися раніше!
Олена повільно підвелася, поставила чашку з чаєм.
— Я зіпсувала? — спокійно перепитала.
— Так! Через якусь свічку! Звичайний подарунок!
— Звичайний, — повторила Олена. — Двадцять вісім тисяч мамі й п’ятдесят гривень дружині — дуже звичайно.
— Мама для нас старається! Стіл накриває, готує!
— А я не стараюся? — Олена підвелася. — Я працюю, готую, прибираю, піклуюся про тебе. А в подяку — свічка з акції.
— Олено, ти все перебільшуєш.
— Перебільшую? — вона сумно всміхнулася. — Я витратила двадцять тисяч на подарунок твоїй мамі. А ти навіть не подумав про мене.
— Я не думав, що ти так сприймеш, — пробурмотів Андрій.
— От саме, — Олена підійшла до сумки, дістала коробку з телефоном. — Ось. Твій подарунок. Двадцять п’ять тисяч. Я вибирала, порівнювала. Для тебе.
Андрій подивився на коробку.
— Ти купила мені телефон?
— Купила. Але тепер не віддам.
— Чому?
— Бо ти не цінуєш, — тихо відповіла Олена. — Вважаєш, що можна дружині дати найдешевше, а мамі — найкраще. І це нормально.
— Олено, ну…
— Іди, Андрію, — перебила вона. — Повертайся до мами. Раз вона для тебе на першому місці.
— Ти серйозно?
— Цілком. Іди. Я не хочу тебе бачити. Принаймні сьогодні.
Квартира була записана на Олену — батьки подарували перед весіллям. Андрій лише прописаний.
— Ти мене виганяєш?
— Так, — твердо відповіла вона. — Збирай речі й іди.
Андрій постояв, потім пішов до спальні. Олена чула, як він складає речі в валізу, як тихо лається. За пів години вийшов із сумкою.
— Ти добре подумала? — запитав на порозі.
Олена не відповіла. Двері зачинилися.
Вона лягла, подивилася в стелю. За вікном все ще свято. Але всередині було тихо. Дивно тихо й спокійно.
Вранці Олена прокинулася від сонячного світла. Телефон мовчав — ні дзвінків, ні повідомлень. Вона усміхнулася. Нехай.
Зателефонувала батькам, привітала. Мама запитала, як свято. Олена коротко розповіла. Мама зітхнула, запропонувала приїхати.
— Не треба, мамо. Я впораюся.
День минув тихо. Олена зварила каву, посиділа біля вікна, подивилася, як діти ліплять сніговика у дворі.
Ввечері знову дістала коробку з телефоном. Подивилася на неї довго. Можна повернути. Або залишити собі — її старий уже гальмував. Поклала назад у шафу. Пізніше вирішить.
Наступні дні Андрій дзвонив постійно. Писав, просив пробачити, зустрітися. Олена не відповідала. Потрібен був час.
П’ятого січня Галина Іванівна надіслала довге голосове повідомлення — звинувачувала, називала егоїсткою. Олена прослухала й заблокувала номер.
Дванадцятого січня Олена погодилася зустрітися з Андрієм у кав’ярні на Подолі. Він сидів за столиком, нервово крутив ложку.
— Привіт, — Олена сіла навпроти.
— Привіт. Як ти?
— Добре, — вона замовила латте.
— Олено, пробач. Я не хотів тебе засмутити.
— Андрію, справа не в свічці, — тихо сказала вона. — Справа в тому, що ти мене не цінуєш. Ставиш маму вище за дружину. А так не має бути.
— Я не ставлю, — заперечив він. — Просто мама одна…
— А я що, не одна? — Олена подивилася йому в очі. — Я твоя дружина. Маю бути найближчою людиною. А в нас я десь на останньому місці.
— Це не так.
— Тоді поясни свічку за п’ятдесят гривень при сервізі за двадцять вісім тисяч.
Андрій мовчав.
— Не можеш? — Олена сумно всміхнулася. — Бо пояснень немає. Ти просто не подумав про мої почуття.
— Олено, давай почнемо все спочатку. Я зміниться. Обіцяю.
Вона похитала головою.
— Ні, Андрію. Пізно. Ти показав своє ставлення. І я не хочу бути з людиною, яка цінує мене менше, ніж маму.
— Ти хочеш розлучитися?
— Так.
Андрій зблід.
— Через подарунок?
— Через ставлення. Подарунок був лише останньою краплею.
Вони посиділи ще трохи мовчки. Олена допила каву, підвелася.
— Бувай, Андрію.
Вона вийшла на вулицю, вдихнула морозне повітря. Серце було спокійне. Рішення правильне.
Дома відкрила ноутбук, почала шукати інформацію про розлучення — які документи, куди звертатися. Записала все в блокнот.
Ввечері зателефонувала мамі, розповіла. Мама підтримала.
— Ти молодець, доню. Ти заслуговуєш на краще.
Олена лягла спати спокійно. Попереду багато змін — документи, поділ речей, нова сторінка життя. Але вона не боялася. Навпаки — відчувала полегшення.
Новий рік справді став новим початком. Зустріла з недолугою свічкою за п’ятдесят гривень у кишені. Але зрозуміла найголовніше — вона варта більшого. Варта поваги, турботи, любові. І більше не погодиться на менше.
Головна картинка ілюстративна.
