Старовинне село з майже трьохсотлітньою історією зустріло Олену негостинно. Несподівано хлинув дощ, який цілком міг би підпадати під опис «наче з відра». Добре, що вони встигли дістатися до місця. Саме тут її чоловік обрав дачу.
Олена навіть не їздила оглядати будинок, адже її Тарас керував будівельною фірмою і чудово в цьому розбирався, чого вона про себе сказати не могла. Їй вистачило лише кивнути на знак згоди, переглянувши фотографії будинку, щоб його придбали.
На світлинах, очима вікон, прикрашених наче віями різьбленими лиштвами, дивився старовинний двоповерховий маєток, чий поважний вік викликав пошану. Колись він був гарним, але час нікого не щадить, тож чоловік запевнив, що Олені не варто хвилюватися через вік будівлі, адже все зроблено ґрунтовно, на совість, і простоїть ще довго – у ньому житимуть їхні онуки, а може, й правнуки. А він, зі свого боку, усе підновить, підфарбує, підправить.
– Уявляєш, ціна смішна, за таку навіть порожню ділянку в тих краях не купиш. Це нам Іван по-дружньому запропонував, – задоволений покупкою, повідомив Тарас.
– Іван? А він до цього будинку яким боком? – здивовано спитала Олена.
Іван Савицький був свідком на їхньому весіллі. Вони з Тарасом дружили мало не від народження, адже з’явилися на світ в одному пологовому будинку, в одному місяці, з різницею лише в кілька днів, а їхні батьки товаришували ще довше.
– Там така неймовірна історія, що ти не повіриш. Спадкоємці живуть за кордоном, зв’язок із нашою країною мають лише через Савицького, їхнього знайомого з інституту. Живуть не бідно, видали йому довіреність і попросили продати їхнє «родинне гніздо», в якому навіть ніколи не бували, за будь-яку ціну. Іван попросив назвати конкретнішу суму, він же кришталево чесний, ти знаєш, не може так просто. Ну, вони й назвали ціну тих часів, коли ще жили в столиці. Він намагався пояснити, що ціни зросли, але вони й слухати не захотіли. Ще й сказали, щоб десять відсотків собі забрав.
– Чому він нам будинок запропонував, а не купив його сам?
– А йому навіщо? Він не одружений, до того ж минулого року купив нову квартиру, пам’ятаєш, святкували новосілля? Грошей зайвих немає, та й часу також. А я, як навідався, похвалився, що в нас із тобою буде малюк, ти ж того дня про тце розповіла. Він аж підстрибнув, мовляв, є для вас подарунок – будиночок недалеко від міста, зі старим добротним садом. Для майбутньої матусі – рай, та й з дитиною потім буде де відпочивати, тут і повітря свіже, і річка, і молоко козяче купити є в кого. Ми з’їздили, подивилися. Я, як побачив, – закохався, місце дуже гарне.
– А чому ти майже нічого не розповідав про сад і все інше, лише фото показав?
– Хотів сюрприз зробити, – протягнувши якомога довше літеру «ю», відповів Тарас, підморгнувши. – Я все привів до ладу, пофарбував, септик зробив, воду в будинок провів, меблі частково поміняв, але не всі, залишив шикарну антикварну шафу, дубовий стіл, старовинне фортепіано, чи, може, рояль – я в цих тонкощах не розбираюся, ще дещо з дрібниць. Тобі сподобається.
Вони проїхали асфальтованою дорогою до околиці великого села.
– Зараз ворота відчиню, сиди! – гукнув Тарас, вискакуючи з машини, намагаючись перекричати шум дощу.
З вулиці війнуло приємною свіжістю.
За мить машина в’їхала на подвірʼя. Олена піднялася на високий ґанок і, поки чоловік, метушився під безперервними потоками води, що лилася з сірої хмари, зачиняв ворота, відчинила важкі двері, що виблискували новим врізним замком.
Увійшовши, вона здивувалася, наскільки просторим виявився будинок зсередини. Ззовні він здавався значно меншим. Її кроки відлунювали в напівпорожніх кімнатах. Олена роззулася, перевзулася в новенькі тапочки, які дбайливо купив і поставив біля порога чоловік. Десь далеко приглушено грало радіо. «Моцарт», – подумала вона, усміхнувшись.
– Ну, як тобі? – спитав Тарас, освітлюючи все своєю радісною посмішкою і ставлячи на підлогу сумку з її речами.
– Гарно. Ти добре попрацював, – відповіла Олена, поцілувавши його в мокру щоку. – Тарасе, а де тут вбиральня?
– Одна під сходами, друга нагорі. Зараз я розпалю камін, ванну тобі приготую.
– Камін? А на фото його, здається, не було.
– Ти не помітила, його боком сфотографували, лише краєчок потрапив. Вигляд у нього був не дуже, довелося переробляти. Проходь поки до великої кімнати, там нові крісла й диван. Телізор подивися чи поспи. Супутникову антену на даху помітила?
– Ні. А ти радіо увімкненим залишив? Я, коли двері відчинила, музику чула.
– Тут немає радіо, сонечко. Ти просто втомилася, та й дощ шумів, от і здалося.
– Дивно, ну, може, й так, – знизавши плечима, мовила Олена. – Я й справді трохи втомилася, їхали хвилин сорок, а здається, наче кілька годин.
– Це через погоду. Зараз я з багажника продукти на кухню перенесу, чаю з печивом поп’ємо, а коли дощ ущухне, я тобі шашлик приготую, найсмачніший, – сказав Тарас і вислизнув за двері.
Вона забігла до вбиральні, а потім попрямувала до крісла, щоб відпочити, адже й справді дуже стомилася. Велику кімнату, як назвав її чоловік, прикрашала антикварна кришталева люстра, що залишилася від попередніх господарів, камін, оформлений під старовину зі старовинними канделябрами, і новий гарнітур із дивана та крісел, підібраний у тон епохи, тож він зовсім не псував вигляду кімнати.
Круглий стіл на вигнутих ніжках виглядав дуже дорого, а от сучасний телевізор на стіні навпроти здавався недолугим, наче дитяча іграшка, яку забули прибрати до коробки з ляльками та машинками. Трохи далі стояло старовинне фортепіано. Олена підняла кришку й торкнулася клавіш. Їй здалося, що вони тепліші за кришку, але, спробувавши зіграти кілька нот, зрозуміла, що інструмент зовсім розладнаний. Тож кришку вона опустила назад і пішла оглядати кімнату далі.
На стінах висіло кілька старих картин у рамах, що виблискували свіжою позолотою, більшість із них — із квітами, переважно бузком і півоніями, і одна — із зображенням молодої вродливої пані, яка сиділа за фортепіано, радісно усміхаючись. Паркет на підлозі блищав, важкі оксамитові штори з бахромою підкреслювали урочистість приміщення.
– Якби не телевізор, можна було б подумати, що я потрапила в іншу епоху. Все-таки у Тараса є смак! – покружлявши по кімнаті й гепнувшись у крісло, сказала Олена.
– Що кажеш? – спитав Тарас, що підкрався навшпиньки.
– Налякати вирішив! – скрикнула Олена. – Кажу, що ти мені сказав неправду!
Вона по-дитячому надула пухкі губки.
– Чому? Не сподобалося тобі тут, чи що? – засмутившись, опустив голову він.
– Це не велика кімната, ти обманув! Це величезна зала, хоч бали влаштовуй! – засміявшись, вигукнула Олена й, радісно закружлявши мокрого від дощу чоловіка у вальсі.
Вони кілька хвилин танцювали, але їй стало зле – малеча давала про себе знати, і вона побігла до вже знайомих дверей під сходами. Повернувшись, сіла в крісло й не вставала, поки чоловік не закінчив переносити речі та продукти з машини. Потім тепло каміна зробило Олену такою лінивою, що, переодягнувшись у м’яку піжаму, вона розвалилася на дивані, так і не піднявшись на другий поверх. «Цю частину нашого дому ми оглянемо завтра», – пожартував Тарас. А потім вони пили чай, дивилися мультики й були щасливі.
– Олено, доведеться з’їздити до магазину, я, як «найрозумніший», не взяв жодної краплі олії, тож навіть картоплю нема на чому підсмажити, – сказав чоловік через кілька годин.
– Не їдь, просто відваримо й з’їмо. Дощ ще не вщух, навіщо мокнути? – спокійно відповіла Олена.
Але Тарас, сказавши, що забув ще й сіль, тож їхати треба, а заодно пообіцявши купити її улюблені зефірки в шоколаді, за пару секунд умовив дружину.
– Ти поки щось подивися чи поспи. Я швидко, – подавши їй плед і подушку, порадив чоловік.
Він поїхав, помахавши рукою дружині, яка підійшла до вікна. А Олена, забравшись на диван із ногами, накрилася пледом і почала клацати кнопками пульта. Не знайшовши нічого цікавого, вимкнула телевізор і задрімала.
Прокинулася вона від прекрасної музики. «Ґріг», – подумала крізь сон і розплющила очі. Лунала її улюблена композиція. Кімната наповнилася ніжними чистими переливами. Вони гуділи довкола сонної господині дому, наче метелики на літній галявині, лоскочучи їй вушка, пробиралися крізь них прямісінько в душу, змушуючи знову заплющити очі й слухати, слухати, майже не дихаючи.
Нарешті мелодія закінчилася. Олена, розплющивши очі, оглянулася, шукаючи чарівне джерело, що щойно вигравало нотами. Біля фортепіано стояв стілець, який, очевидно, поставив Тарас, адже коли вона підходила до інструмента, його там не було. Із-під піднятої кришки, наче зубки, виглядали клавіші. Вона повернула голову до вікна й ойкнула від несподіванки. На неї дивилася пані з портрета, тільки постаріла, хоча все ще струнка й приваблива.
– Не лякайтеся, – спокійно промовила та. – Я зайшла познайомитися, але не втрималася, – вона глянула в бік відчиненого фортепіано. – Рада, що вам ця річ Ґріга також до душі.
– Ви так схожі на той портрет, чи не з вас його малювали? Мабуть, ви були сусідами й дружили з господарями? – несподівано для себе спитала Олена, навіть не привітавшись.
– Не зовсім так. Ви щось чули про привиди?
– У якому сенсі? – здивувалася Олена, а потім розсміялася. – Жартуєте? Це ж казки, звісно.
– Ну, тоді дозвольте розвіяти ваші сумніви. Я справжнісінький привид. Сама свого часу насилу в це повірила. Тільки не бійтеся, – замахавши рукою, поспішила заспокоїти її гостя, – я не завдам вам незручностей, а тим паче неприємностей. Сама не знаю, чому тут затрималася. Мабуть, через інструмент. Його виготовили в Німеччині на замовлення, давно, коли я ще була дитиною, спеціально для мене. Я подавала великі надії як піаністка, але не судилося грати на публіці. Усе життя так і просиділа в цьому домі. Не розповідатиму подробиць, вам зараз не варто засмучуватися, адже ви чекаєте дитину.
Олена, трохи вражена, слухала монолог пані, не перебиваючи. Вона не боялася, просто не вірила в те, що відбувається.
– А чому ви не прозора? – спитала Олена.
– Хто його знає. Я про привиди, моя люба, знаю не більше за вас. Отже, – продовжила її співрозмовниця, – схоже, я тут затрималася, поки не передам свій талант учениці. Не маю права забрати цей дар із собою. Оленочко, благаю, допоможіть мені, дозвольте навчити вашу доньку грі на інструменті! Я допомагатиму вам у всьому, з’являтимуся лише на ваш поклик. Узимку, якщо не захочете тут жити й поїдете до міста, охоронятиму дім, як сторожовий пес. Тільки не відмовте.
Пані впала перед нею на коліна, на її щоках заблищали сльози, наче перлинки.
Олені раптом стало шкода цю незнайому жінку. Вона, сама не розуміючи чому, дала згоду, хоча не дуже любила сторонніх у домі.
– Встаньте, я все розумію, але ви помилилися, у мене буде не дівчинка. Лікарі сказали, що хлопчик.
– Буде дівчинка, донечка, повірте мені. Дякую вам щиро. Я піду на горище, ви мене й не побачите, а коли маля трохи підросте, я стану їй хорошим учителем музики. Тільки дозвольте мені іноді грати, звісно, коли вас не буде вдома.
– Добре, – зітхнувши, відповіла Олена. – Як вас називати, підкажіть, а то незручно звертатися до людини, не знаючи імені.
– Ох, пробачте, я зовсім забула представитися, та й яка я вже людина? – зітхнула піаністка. – Так, невідомо що. А за життя звали Марією Степанівною.
– Маріє Степанівно, як ви змогли так чудово зіграти на зовсім розладнаному інструменті? Я спробувала кілька звуків видобути, але нічого не вийшло.
– Ми з цим фортепіано, можна сказати, одне ціле, моя люба. Я вас познайомлю ближче. Ви дуже добра людина, інструмент вас слухатиметься. Але, не ображайтеся, хоча ви й вчилися музики, ваші вчителі мали вельми посередні здібності.
Гостя підвела господиню до фортепіано і, погладивши його рукою, представила йому Олену, наче людині.
– А тепер спробуйте щось зіграти.
– Ой, вибачте, я з часів школи не займалася. Вже нічого не пам’ятаю, крім «Собачого вальсу», – засоромилась Олена.
– Не важливо. Грайте хоч його.
Такого розкішного виконання «Собачого вальсу» не чув, мабуть, ніхто й ніколи. Музика весело танцювала, підстрибуючи по кімнаті дзвінкими нотками. Настрій Олени, наче на крилах, злетів під склепіння люстри, що тихо дзвеніла кришталевими підвісками в такт мелодії.
– Ви йому сподобалися. Умінь мало, але почуття замінили їх із лишком. Браво! О, вибачте, але мені пора, ваш чоловік повертається, я не турбуватиму до того часу, поки малечі не виповниться чотири роки. А тепер дозвольте відкланятися, – промовила Марія Степанівна й розтанула в повітрі.
– До побачення, – розуміючи всю абсурдність ситуації, прошепотіла Олена.
А через кілька місяців вона, попри запевнення лікарів, що буде хлопчик, народила милу круглощоку дівчинку, яку на честь її бабусі назвали Софією.
Жінка, що приймала пологи, могла б заприсягтися, що через кілька секунд після народження, коли несподівано на мобільному телефоні, який вона забула вимкнути, йдучи до породіллі, зазвучав Полонез Огінського, маля повернуло голову на звук і, дуже осмислено глянувши на акушерку, радісно всміхнулося своїм беззубим ротиком.
