У Марини та Олени було багато спільного, дружили вони давно. Але погляди на виховання дітей у них не збігалися. Марина, ще готуючись вперше стати мамою, прочитала про ранній розвиток дітей і з їхнього народження дуже багато з ними займалася. Старшому читала книжки із чотирьох місяців. Після появи доньки дізналася, що треба починати ще раніше. Обох дітей навчила читати у три роки. А коли діти пішли в перший клас відпочивала: вчитися їм було легко і просто. Текст, прочитаний кілька разів, вони переказували майже дослівно; вірші вчили протягом 5-10 хвилин, англійські слова запам’ятовували швидко, завдання клацали, як горішки.
Марина розуміла, що результатом хорошого навчання були її зусилля, витрачені на дітей у ранньому віці. Потужний поштовх у розвитку дали розвинені від народження увага, пам’ять, мислення.
Олена завжди сперечалася з нею:
— Навіщо сидіти над дітьми і забирати у них дитинство? Підуть до школи там і навчать.
Але коли її власні діти пішли до школи, життя молодої мами перетворилося на випробування. Підготовка домашнього завдання забирала так багато сил і нервів у батьків і дітей, навчання завжди було приводом для сварок.
Вірші вчилися довго, як і інші усні предмети. Пам’ять була не розвинена, посидючості нуль. Мислення працювало не в тому напрямку: хотілося схитрувати, обдурити, списати, а не навчитися.
Тепер Олена розуміла, що помилилася, однак визнавати свої помилки, як і раніше, не хотіла.
— У старших класах наймемо репетиторів і вступлять, як і всі.
Але надолужити за два роки все, що вивчалося роками, навіть організованому, працьовитому та цілеспрямованому учневі складно. А її синові не дуже й хотілося старатися і бігати за репетиторами. У нього завжди була маса причин, щоб скасувати заняття. Донька була дисциплінованішою, але на три години репетиторства на тиждень витрачалася третина зарплати. А зайва година по кожному предмету – це не так вже й багато.
Коли син Марини, закінчивши найпрестижнішу гімназію у місті, без допомоги репетиторів вступив на державне до одного з престижних столичних вишів, отримав кімнату в гуртожитку, то донька Олени зі своїми невисокими балами могла розраховувати лише на платне навчання на економічному факультеті.
Через три роки, ще студентом, син вже працював. Навчання та написання диплома не були перешкодою в успішній трудовій діяльності. Його зарплата зростала й у геометричній прогресії обганяла зарплату батьків.
Грошей йому батьки вже не давали, син тепер сам завжди приїжджав у гості із дорогими подарунками.
Олені зараз, як ніколи було важко, вона брала додаткові чергування у лікарні, працювала, не покладаючи рук, до знемоги. Адже платна освіта була дорогою насолодою. До того ж, потрібно було оплачувати орендовану квартиру в столиці, та й давати доньці гроші на дороге життя в місті.
Дочка була лише на третьому курсі. А вже доводилося думати про майбутнє молодшого сина. Вона розуміла, що платити за навчання двох дітей вони з чоловіком не зможуть. Син навчався дуже посередньо і вступити на державне з його балами було неможливо.
Тому на сімейній нараді було ухвалено рішення, що він спробує вступити до військової академії. Прохідні бали там були невисокі: престижність професії давно впала. До того ж, ставши курсантом, він чотири роки міг би розраховувати на повне державне забезпечення.
— Держава дасть тобі все: обмундирування, харчування, — жартувала Олена. Але сама вона розуміла, що це був єдиний вихід із ситуації.
— Так, Марино, я була не права, — нарешті визнала Олена свої помилки, — У тебе син-студент заробляє, та ще й тобі допомагає, донька ще вчиться в школі, а вже своїми перемогами в конкурсах заслужила президентську стипендію. Мої ж бовдури невідомо, коли стануть на ноги. Яка користь із того, що я стільки грошей вклала в освіту Лізи. З її успіхами у навчанні важко розраховувати на хорошу роботу.
— Не засмучуйся, — втішала подругу Марина, — Все владнається. Не у тебе одної проблеми з дорослими дітьми. Просто вони в мене інші. Ще моя бабуся казала: «Маленькі дітки не дають спати, а великі — жити».
Фото ілюстративне.