Уже третій тиждень Олена в інтернаті. І лише сьогодні вона помітила цю жінку. Серце тьохнуло, гепнулося у п’яти, піднялося у голову, так і не ставши на місце. Невже таке можливе, Господи?
– Це Марта, – жінка, на яку ви так пильно дивитеся, – вивела з задуми Олену інтернатівська медсестра. – Вона дуже добра, жаліє усіх: і людей, і тварин. Може, якби бачила, скільки поганого в світі, то і не робила б цього. Але Марта – зовсім незряча, пише газета “Наш День“.
Значить, її звати Марта. Хтось інший, чужий, назвав Оленину доньку цим ім’ям. Марта сиділа прямо на газоні, біля розквітлого куща хризантем. Тонкими пальцями перебирала прохолодні пелюстки. Щось тихо наспівувала.
Сумніву не було: Марта впізнала доньку. Ту, яку бачила вдруге у житті. Перший раз – тридцять п’ять літ тому. Коли народила. І ось – тепер.
Якби не інтернатівське подвір’я, Олена подумала б що це – Софія, сестра-близнючка Марти. Але Софії уже немає у земному світі. А Марта, друга її донька, тут.
Пам’ять відкручувала роки назад. Олені під сорок. Доля обділила її не тільки вродою, а й жіночим щастям. Не вийшла заміж, досі не мала сім’ї. Випала Олені лише тяжка колгоспна робота. Гарувала на фермі, коло свиней. Тож коли заїжджий зоотехнік звернув на неї увагу, не відмовляла собі у миттєвостях короткої втіхи. Не малювала ілюзій, знала: це – ненадовго. Одружений чоловік у чужому селі шукав одинокої забавки.
Олена навіть не береглася. Здавалося, щастя материнства давно обійшло її. Тож коли виявилося, що чекає дитину, більше здивувалася, ніж зраділа. Та й, власне, у її роках уже й ніби радіти нічому. Пізня дитина та ще й нагуляна, – як зауважила Оленина мати. Хоча тут же порадила: народжуй, не сама у старості будеш. Вийшло ж навпаки.
Олена у поліклініку соромилася йти. Скажуть: знайшла коли заводити дитя. Утім шила, як мовиться, в мішку не втаїш. Село вже давно гомоніло про несподівану Оленину вагітність. Зоотехніка з колгоспу як вітром здуло. Хоча Олена і не збиралася пред’являти йому ніяких претензій.
Вже мати виштурхувала Олену до лікарів. Непокоїлася: щось дуже донька повна, може, буде двійня?
Вистачить і одного, – заперечувала Олена. На їхні статки, у її роках не так легко дитину у люди вивести.
Але мати не помилилася. Молоденька лікарка на прийомі у жіночій консультації чомусь з осудом повідомила про це Олені. Довго вичитувала, що Олена запізно прийшла. У її віці треба, мовляв, усього остерігатися.
Олена з не меншим осудом дивилася на лікарку. Запізно завагітніла, запізно прийшла… Що це манірне дівчисько, яке, непевне, батьки вивчили і на роботу влаштували, знає про її життя? Так вже сталося, що кому і коли призначено.
– Та ви мене не слухаєте?.. У вас буде двійня.
Олена все ще не вірила до кінця. Як? Значить, мати не помилилася.
– Не розумію: ви раді чи вже ні?
Лікарка безцеремонно дивилася Олені не в очі – у душу. А туди мовчазна замкнута Олена не впускала нікого. Рада чи ні – вона ще не знає. Усе – як сніг на голову. Може, знайти того зоотехніка, сказати, попросити, хай трохи грішми поможе?..
Думка як промайнула, так і зникла. Олена – не з тих, що просять. Дасть раду сама. У глибині душі сподівалася, що молода лікарка помилилася. Навіть матері вдома не призналася, що чекає двійню.
Народжувала важко і довго. Хотіла одного: вибратися з цього відчаю, що охопив усе тіло. Нарешті…
– У вас – дві дівчинки. Близнята. На вас схожі…
Літня акушерка – слава Богу, трапилася лагідна і співчутлива – злукавила: дівчатка вдалися на батька – синьоокі, гарненькі.
– Згадка буде, – Олена не приховувала від сусідок по палаті подробиць свого життя. Чужі люди, за кілька днів роз’їдуться.
Але самій Олені довелося затриматися у лікарні. Дівчатка народилися слабкими, недоношеними. Та це – не біда. Кепсько інше. Спочатку лікарі ще сумнівалися, але тепер знають точно: одна з її доньок – незряча.
Ця звістка прибила Олену, аж молоко пропало. Як, а що ж далі? Що вона робитиме з незрячою дитиною? Їй же догляд, няньки постійно треба. Олена ж мусить на роботу йти – одна годувальниця на сім’ю.
– Ви можете відмовитися від дитини. Напишіть розписку – і все. Здорову дівчинку забирайте, а цю, незрячу, віддадуть у будинок дитини.
– А я зможу її навідувати? – Олена ніяк не могла розірвати тонку нитку, котра іще зв’язувала її з донькою. Шукала співчуття і розуміння в акушерки – швидше, щоб заспокоїти совість.
– Звісно, зможете. Але чи будете?
Останніх слів Олена постаралася не чути.
Повернулася додому з однією донькою. Про ту, іншу, навіть матері не заїкнулася. Незадовго знову пішла на ферму, впряглася у звичне русло. Робота зранку до ночі. Софійку більше няньчила бабця. Олена любила доньку у короткі вихідні, у свята, у дні першого та останнього дзвоника. І то якось стримано, ніби крадькома. Щоразу ловила себе на думці: а чи хтось зав’язує тій, іншій дівчинці, банти, пришиває білий комірець до шкільного плаття, розказує казку, пригортає до себе, обнімає, цілує на ніч? Ніби невидима тінь ходила за Софійкою.
Та з роками спомини стиралися з пам’яті. Тінь ставала усе коротшою. І коли Софійка вийшла заміж і народила доньку, Олена ніби ожила: бавила внучку і навчилася разом з нею безтурботно сміятися.
Але, напевне, людині таки виписана доля. Олені не довго судилося бути щасливою. Занедужала Софійка, танула як свічка. До року доньки не стало. На прощання з донькою Олена пов’язала чорну хустину і більше не знімала.
Зять з онучкою ще якийсь час пожили з Оленою. Потім замешкали окремо. Пізніше взагалі виїхали аж до Америки, якусь там карту виграли. Перед тим зять встиг одружитися вдруге. Олена не перечила: не вікувати ж йому одному.
Згодом пішла у засвіти старенька матір, і Олена злягла й сама. Сільська фельдшерка приходила щодня, просила: їдьте до лікарні.
З чим їхати, дитино? Не тіло – душа Олену болить. А від цього ліку нема.
Насувалася осінь, а там – зима. У хаті – ні газу, ні дровинки. Сільський голова й оформив її, і сам привіз сюди, в інтернат. А тут – Марта. Більше, як через три десятки літ життя звело їх у казенних стінах.
Подружилася Олена з донькою. Ніби очима її стала. У їдальню заведе, нагодує. Надворі гуляти – разом. Допомогти одягнутися зранку – уже не нянечка – Олена.
– Ви така добра, як мама. Хоча я і не знаю, що це таке. Моя мама від мене відмовилася, як тільки народила. Знаєте, я її не осуджую. Це ж нелегко – ростити незрячу. Хотіла б лише знати: яка вона? Мабуть, вродлива, бо всі кажуть, що я гарна. Раніше, особливо малою, сподівалася: зустрінемося ми з нею таки колись. Тепер уже перестала. Минуло стільки літ. Взагалі, я думаю, що моєї мами вже немає. Якби була жива – невже мене не розшукала б? Не для того, щоб забрати додому, а просто побачити.
На Мартиному обличчі застигла печаль. Та вже за мить жінка усміхнулася.
– Дайте руку, – попросила.
Своїми тонкими пальцями гладила зашкарублу Оленину долоню, притисла до обличчя.
– Мені часто сниться сон, що мама ось так мене голубить.
Марта не бачила – відчула, як здригнулася Олена.
– Ви плачете? Чого? Якщо за моїм життям, то я з ним давно змирилася.
Марта підвелася, пішла наосліп углиб інтернатівського саду. Давно знала тут кожну стежину. Олена тихо плакала у затінку барвистих жоржин. Хотілося наздогнати Марту, обняти, вимовити тепле рідне слово «доню». Та щось не давало цього зробити.
– Пізно, дуже пізно, – шепотіли безкровні уста.
Через кілька днів Олена знову злягла. В очах – ні іскринки. Не розмовляла ні з ким , лише через стогін пробивалося одне слово: пізно…
Пішла у засвіти Олена тихо – як і жила: без зайвих клопотів для інших. В інтернаті уже звикли, що старенькі відходять. Тож ніхто не розумів, чому раптом так затужила-запечалилася Марта. Не однієї ж людини уже не стало тут за її пам’яті. А Олена навіть довго у них не була.
Марта не могла розказати нікому, як тепер замість невідомої жінки-мами їй сниться Олена. Гладить її обличчя і ніби хоче щось сказати. Хоче, а мовчить…
Зіна КУШНІРУК.
