Я думала що хоч на старість років дочекаюся подяки від своєї дитини. Але те що Олена отут почала робити? Чекала я зовсім іншого, скажу вам чесно.
Тим паче гроші у неї були. Я вмію рахувати і знаю, що привезла вона з собою дуже багато. Однак, донька мала на все свій погляд і свої плани.
Такий мене нині жаль бере за моїми роками молодими, що я й передати вам не можу. Я ж усе на доньку поклала, про себе не пам’ятала. А замість подяки маю от таке.
Скажу, що доньку я на ноги ставила не завдяки а попри все. Хоч і була заміжня, але мусила сама бути їй і батьком і матір’ю. Петро мій більше дбав за те, аби десь знайти собі компанію до душі.
Що заробить, те у найближчому магазині спустить. Але ж якби тільки на тому і кінець, так він ще й на зошит запишеться скільки, що мусила я зароблене віддавати.
А мені які в селі заробітки? Сьогодні хату кому допомогла побілити, завтра город посапала. Частіше отримувала плату продуктами, а хто одяг свій віддавав. Отак і жили.
Легше мені стало коли донька підросла. Вже тоді я могла брати подвійну роботу і разом із нею робити. Що та школа? Кому та наука? В мене ситуація така була, що аби на хліб, то й добре.
Олена в мене до праці привчена змалку була. Швидка в руках і витривала. Одразу, як школу скінчили то я їй сказала аби вона в Польщу їхала.
Вже так ми жили що нікому не побажаю. Як, зайшла я молодою в цей дім, то отак досі все стояло. Ліжка ще панцирні старі, шафа така, що в музеї стояти мала б. Та й то добре, що є бо одна на всю хату.
На вікнах лиш маленьке саморобні шторки. Ну не мала я за що придбати отого нового і гарного. Тут аби це мій Петро з хати не виніс.
Знаєте, ще перші роки поки моя донька у Польщі працювала то ми так гарно жили. Я і шпалери у домі поклеїла і тюли зі шторами придбала. В нас пралка з’явилася і воду в хату провели.
Ну, але все одно жили ми не так як інші заробітчани у нашому селі. Кажу доні, що гроші то є, але ніби як замало. Вирішила я, що треба їй далі їхати. Я ж добре бачила, як живуть люди чия рідня в Італії була. То нащо та Польща чи Чехія?
Олена поїхала в Італію років п’ять тому. Тоді вже пішли і передача хороші і речі такі що я могла і продати. Та й мені спокійніше стало бо не бігала Петра селом не шукала, а приносила йому в хату аби друзів не годував.
Вже я його трішки на ноги поставила і в санаторії тричі на рік возила. Став мій Петрусь таким гарним чоловіком, що мені й заздрили люди. авто йому придбала на ювілей, інструменти, гараж поставили гарний.
Звісно, от так одразу він не змінився, але вже все йшло до того, що буде все у нас добре. Так він вже й рідко зазирав до чарки, бо ж за кермом, та й здоровіший став, бо ж не під магазином, а вже за добре накритим столом. Все те гарно впливало.
А це, приїхала Олена додому. Я ж думала, що ми і ремонта зробимо і меблі усі замінимо і підлогу і стелі і дах і паркан і сарай. Та роботи не початий край.
Уже я знала кого найняти, уже все підібрала і двері і вікна і черепицю на дах і колір паркану. Знаєте, як гроші є то все можна робити. Можна жити і людиною себе відчувати.
Але донька гірко мене розчарувала. ремонт таки ми почали, але вже із самого початку не такий як треба. Олена вікна замінила і двері вхідні.
Кажу:
— Знімемо підлогу, постелимо теплу і ламінат гарний. Стелі підвісні із світильниками маленькими. Дах треба перекрити бо ні в кого в селі бляхи немає. Та й у ванні треба плитку кращу і кухню нову.
А Олена мені:
— А нащо, мамо? Ми ж три роки тому все оновили. Ти уявляєш, скільки буде коштувати і дах і паркан як ти собі хочеш? Ти вибач, але гроші мені не з неба падають. Я й про себе мушу дбати.Та й кому це робити? Петрові, чи його друзякам? У сеі і є що двадцять хат. Скільки вкладати у стіни не розумно. Кращі я ті гроші складу і квартиру у місті собі придбаю. У мене ні освіти, ні житла свого. Мушу дбати про майбутнє.
От так і сказала. От така мені за роки, що я поклала на її виховання, за труди мої важкі дяка. Бачте, на матері, на вітчиму вона економити вирішила.
Поїхала вона а мені такий жаль, що й не передати. То я її ростила, я все їй віддавала. а вона не хоче мамі умов зробити гарних: “Чим тобі зараз не так, у вас все є?”. А чим так, якщо вже у людей і краще і новіше.
Оце тепер лиш сто євро на місяць передає нам і все. А що то за гроші, лиш на найнеобхідніше. Каже, що Петро може заробляти, бо в селі робота у фермерів є, а мені сто євро вистачить.
Ой не знаю, як тепер її і донькою кликати після всього. Праві люди, гроші змінюють людей. навіть дитина рідна матері копійки рахує та вважає, що краще знає, як нам жити.
Головна картинка ілюстративна.
