fbpx

Олена знала, що на батьківщині чоловіка її не люблять і їхала туди з важким серцем. А як би ставилася вона до такої невістки на їхньому місці? “Ну, точно не так”, – виправдовувала себе

І відразу думки закрутилися нескінченним виром…

А як – не так? Батьки чоловіка, його бабуся Ліда, ніби, вітали її зі святами, зустрічали гостинним столом. Ніколи не чула вона від них поганого слова, але…

За випадковими фразами свекра, за шипінням на нього свекрухи, за їхніми переглядками, і так було зрозуміло: нездатність Олени подарувати їм онуків за дванадцять років шлюбу з їхнім сином перекреслювали всі її переваги.

Якось проговорився двоюрідний його брат про те, що батько та дядько чоловіка вмовляють його знайти собі іншу. І хоч було це і в бесіді при чарці, але, як то кажуть, що у тверезого на умі.

Олена вийшла заміж ще зовсім дівчиськом, а за місяць раптом… щось не те. А через два опинилася у стаціонарі. Довелося оперувати.

Та прогноз залишався позитивний: друга спроба буде вдалою. Але… йшли роки, минали нескінченні спроби, а таке бажане материнство залишалося недосяжним

Спочатку кожен місяць прислухалася до себе, мріяла, уявляла, що ось… саме зараз уже в ній нове маленьке життя, та щоразу прибивало до землі розчарування.

Це тривало так довго, що Олена вже звикла. Неможливо чекати на диво постійно. Часом вона вже думала, що все марно, опускала руки. А часом раптом приходила надія і здавалося, що все буде, треба тільки почекати.

Потяг стукав колесами. Як її зустрінуть? Вона могла б і не їхати, звісно. Але років шість тому спалахнула в Олени певна здогадка, що на малій батьківщині в Олексія є хтось ще. Тоді і пересварилися дуже, і вона навіть йшла, але… Олексій переконав, упросив повернутися. Ні в чому не присягався, нічого не заперечував. Взяв , як то кажуть, коханням.

І зараз саме він умовив її поїхати разом. Надовго, на пів літа. І Олена вирішила: якщо погано приймуть, завжди зможу повернутися.

Прийняли непогано. Але весь час було відчуття, що щось недоказують та ховають очі.

“Ну й нехай, – вирішила Олена, – я ж чужа, соромляться, може, чи просто недолюблюють”.

Вирішила якомога менше на це звертати увагу. Допомагала, чим могла, по господарству, няньчилась із піврічною племінницею, вигулювала ледь зрячу бабусю Ліду, яка дивилася на неї якось крізь сльози. А вечорами ходили із чоловіком гуляти на ріку.

Начебто все було нормально, але якесь тривожне відчуття сиділо і сиділо в душі. Якось увечері Олена прийшла на річку одна, і нахлинуло…

Спокійний плескіт річки раптом викликав потік сліз. Вони лилися і лилися, і зупинити їх було неможливо.

На горизонті вигулькнула літня бабуся. Вона прийшла відіпнути кізку, що паслася неподалік. Постояла мовчки, а потім присіла поруч.

– Що, доню, дуже тяжко?

– Тяжко, – просопіла носом Олена.

– А чому так?

– Діток хочу, а Бог не дає.

– Погано, – зітхнула бабуся. – А просила?

– Мільйони разів!

– Добрих діл Бог від тебе, значить, чекає. Ось як дочекається, то й дасть. Не журись. Бог знає, що робить.

І своєю тремтячою рукою старенька перехрестила Олену.

Бабуся пішла, у її слова Олена не те, щоб повірила, але ці слова її чомусь заспокоїли. І справді, буде як буде.

За традицією родини, із приїздом сина, вони вирушили на цвинтар до “своїх” – огорожу підфарбувати, квіти пересадити. А потім у капличку – за упокій помолитися.

Олена чекала на рідню біля каплиці. По високих поручнях лазила дівчинка, на вигляд їй було не більше аніж чотири роки. Ненароком малеча зісковзнула і повисла дуже невдало – нога застрягла у узористому кованому паркані. Олена підскочила, допомогла вибратися.

– Дякую, тітонько! – жваво відізвалася дівчинка, яка анітрохи не злякалася. – А вас як звати?

– Я Олена. А тебе?

– Я Ліза. Ходімо, я вам щось покажу.

Вона взяла Олену за руку і потягла в глиб цвинтаря.

– Дивіться які маленькі могилки. Тут маленькі дітки лежать. Потрібно Вам хрестик погладити. Давайте.

– Навіщо це? – Олена не розуміла наполегливості дівчинки.

– Треба треба. Щоби не боятися.

Олена не боялася анітрохи. І більше для того, щоб догодити наполегливій дівчинці, підійшла і погладила хрестик, а потім дістала серветку і витерла з нього пилюку.

– Лізо, а до кого ти прийшла?

– Я до мами. Але вона далеко звідси, на іншому кінці цвинтаря, за ліском.

– Лізо! Ти де? – покликали дівчинку від каплиці.

– Я тут, я біжу, – крикнула вона в далечінь, – До побачення, Ви – хороша, я знаю! – І помчала на голос.

Дивна дівчинка. Жаль, що без мами, – подумала Олена. Ще трохи побродила серед маленьких могил, подумала про те, яке це невимовне випробування – дитину мати і втратити. Цим матерям набагато важче, ніж їй. І нічого їй нарікати на долю.

З каплиці вийшли всі, окрім бабусі. Олена зголосилася за нею піти, і краєм вуха почула про що просила Лідія.

– Пробач ти мене, Господи, за Ксенію. Так хотіла щастя онукові, що накликала лихо. Це моя провина…

Тоді Олена нічого не зрозуміла. І не вникала.

Дні відпустки вже наближалися до завершення. Олена завжди знаходила собі заняття.

На одному подвір’ї стояли дві хати, і поряд з батьками та бабусею жила родина сестри Олексія.

З нею у Олени склалися добрі стосунки. Там вона й пропадала цілими днями. Але одного разу, коли вже лягла спати і раптом згадала, що не розвісила сушити білизну, вийшла у двір і випадково почула, як Олексій сперечається із сестрою.

– Та не можу я, як ти не розумієш! Це буде кінець. Було вже, я знаю.

– Вона має право знати, як ти не розумієш! – голосно шепотіла сестра.

Заснути цієї ночі Олена так і не змогла. А на ранок розбудила Олексія і зажадала правди, про що вони шепотілися з сестрою. Пригрозила, що інакше їде… що розлучаються, що не хоче жити в брехні. Вона думала, звичайно, що чоловік знову має когось на боці.

І, загалом, не помилилася. Років шість тому Олексій приїхав сюди один. А після веселих посиденьок опинився поруч з колишньою однокласницею. Як це трапилось, і сам не пам’ятав. Знає, що дуже посприяла цьому баба Ліда. Весь час Ксеню за нього сватала.

Олексій розповів не все. Бо знав не все. Потім його розповідь продовжила сестра:

– Оленко, ти вибач. Це таке наше лихо, що й розповісти важко. Бабуся всі очі виплакала, молиться щодня. З церкви щоразу під руки виносимо. Вибачення просить. Вона завжди була така, домагалася того, що хотіла. Тоді, як знавісніла. Ксеню сама Олексію привела, і підпоїла його сама. Все сподівалася, що він тебе покине і повернеться сюди, якщо Ксеня спадкоємця йому подарує. І Ксеня подарувала дівчинку, та тільки сама потім занедужала і за рік її не стало.

А бабуся тепер на себе грішить, що це вона винна, звинувачує себе і в тому, що дівчинка сиротою росте.

– А зараз дитина де? – Запитала Олена у Олексія.

– Вона з прабабусею живе, з бабусею Ксенії. Так вийшло.

– Ходімо. Треба познайомитися.

– Я її сам приведу сьогодні. Все одно збирався. Після тієї нашої сварки, думав, не пробачиш. Прабабка її нездужає. Забрати її хочу. Повинен, розумієш?

У Олени стояв ком в горлі. Вона не могла зрозуміти свої емоції, не розуміла, що відчуває. Чомусь уже не було образи через зраду. Але не було й ніяких інших почуттів до чужої для неї дитини. Ні, вона, напевно, не зможе прийняти дівчинку, зовсім чужу і незнайому дитину.

У оселі відбувалося те, на що чекали кілька років. Уся родина готувалася до зустрічі Олени із донькою Олексія. Було тихо, але всі метушилися, навіщось накривали стіл. Бабуся Ліда сиділа біля ікон. Олексій пішов за донькою та її літньою прабабусею.

Настав момент, коли приготування було закінчено і запанувала гнітюча тиша. Чути було тільки цокання годинника.

– Ідуть, – побачила у вікно і видихнула сестра.

Скрипнула хвіртка, пролунали кроки в передпокої, двері відчинилися.

І тут, неначе дзвіночок, що розрізає тишу, задзвенів дитячий голосок:

– Тітко Олено, це Ви? Я так і знала, що Ви будете моєю другою мамою. А ще в мене скоро буде сестричка, так? Тільки братика не треба, я хлопчиків взагалі не дуже люблю.

– Лізо, сонце! Я така рада тебе бачити! Який братик? Ти про що?

– Сестричка! Вона вже тут! І Ліза обняла Олену за талію і приклала вухо до живота. – Я її чую.

І тільки тут до Олени раптом повільно почало доходити, що, можливо, так воно і є, вона зовсім забула про рахунок днів. Ознаки усі. Навіть ранкова слабкість.

Олена була безмежно щаслива бачити Лізоньку, ніби там, на цвинтарі, між ними виник якийсь невидимий зв’язок. Вона підняла очі, а на порозі стояла бабуся з тремтячою рукою – прабабуся Лізи. Вона посміхалася.

– Слава тобі, всемогутній Господи! Вибачив! – пролунало від ікон.

You cannot copy content of this page