Сім років тому я думала, що одруження з Сашком принесе мені щастя, але не знала, що його мама, Марія Іванівна, вирішить керувати нашим життям, включно з нашими фінансами.

— Оленко, ти витратила 5000 гривень на новий диван? — вона скривилася, коли поглянула на нашу покупку. — Я б за 2000 краще купила.

Тепер, коли свекруха з Юлею приїхали на мою дачу без запрошення, я зрозуміла: їхня «турбота» влетить мені у кругленьку копієчку.

Сім років тому, на першій зустрічі з майбутньою свекрухою я сиділа в її вітальні, нервово тереблячи край скатертини. Марія Іванівна, наливаючи чай, усміхалася так мило, що я повірила: усе буде добре.

— Ти, Оленко, мені як донька будеш, — сказала вона тоді.

Але за місяць почалися дзвінки:

— Олено, ти Сашка погано годуєш, він худий.

Я сміялася, думаючи, що це турбота, не знаючи, що вона буває з підступом.

Я стояла на ґанку дачі, дивлячись, як Марія Іванівна тягне з машини пластиковий таз, повний банок для соліннями. Сонце пекло, комарі гуділи, а з будинку долинав сміх Сашка, мого чоловіка, та його сестри Юлі.

Я витерла піт із чола, розуміючи, що цей відпочинок буде пеклом.

— Олено, чого стоїш? — Марія Іванівна поставила таз біля ґанку. — Допоможи, ти ж не гостя!

— Іду, Маріє Іванівно, — я спустилася, підхопивши таз. — А навіщо стільки банок?

— Як навіщо? — свекруха сплеснула руками. — На зиму вам! Сашко любить огірки, а ти, мабуть, не консервуєш.

Я промовчала. Я не люблю соління, та й Сашко їсть їх раз на рік. Але сперечатися з Марією Іванівною — як із вітром: лише себе виснажиш.

Ця дача — моя. Мої батьки купили цю ділянку в передмісті, коли я була підлітком. Будинок старий, із потрісканою фарбою, але затишний: веранда з видом на річку, грядки з кропом, старий гамак під яблунею.

Після весілля ми з Сашком приїжджали сюди спочатку вдвох, потім із донькою Софією, смажили шашлики. Але цього року Марія Іванівна вирішила, що «родина має бути разом», і приїхала з Юлею, не спитавши. Сашко лише знизав плечима: «Мамі на дачі корисно, повітря свіже».

Я працюю логісткою в транспортній компанії, Сашко — електриком на будівництві. Ми одружилися шість років тому, після двох років зустрічей. Сашко добрий, але м’який, особливо з мамою.

Марія Іванівна, удова з двадцятирічним стажем, вважає себе главою родини, а Юля, її молодша донька, у свої тридцять живе з матір’ю і веде блог про «жіноче щастя», хоча сама самотня. Обидві бачать у мені «не ту невістку»: то занадто міська, то не хазяйновита.

— Мамо, ти де? — Софія вибігла з будинку, тримаючи пластикову лопатку. Їй чотири, і вона обожнює копатися в піску.

— Тут, сонечко, — я поставила таз. — Ходімо грати?

— Олено, спочатку справа, — Марія Іванівна не дала договорити. — Софію я заберу, а ти банки в погріб віднеси.

— Я сама з донькою розберуся, — я взяла Софію за руку. — Банки потім.

— Ой, які ми зайняті, — свекруха похитала головою. — Юлю, іди, допоможи невістці, а то вона сама не впорається.

Юля вийшла, поправляючи яскравий сарафан.

— Олен, чого ти така кисла? — вона пирхнула. — Відпустка ж, розслабся.

— Я розслаблюся, коли ви спитаєте, чи можна приїжджати, — я не стрималася.

— Ого, — Юля примружилась. — Ти так із мамою розмовляєш?

— Я з тобою розмовляю, — я глянула на неї. — Це моя дача, Юлю. Моя.

Юля пирхнула і пішла в будинок. Я повела Софію до річки, відчуваючи, як у скронях пульсує. Я згадала, як торік Марія Іванівна пересадила мою полуницю, бо «неправильно росте», а Юля знімала сториз, називаючи дачу «нашим родинним гніздечком». Тоді я промовчала. Тепер мовчанка скінчилася.

Увечері, коли Софія заснула, я сіла з Сашком на веранді.

— Саш, чому ти не сказав, що вони приїдуть? — спитала я, дивлячись на зірки.

— Олен, мама сама вирішила, — Сашко знизав плечима. — Я не хотів сперечатися.

— А я хочу, — я повернулася до нього. — Це наша відпустка, наша дача. Чому твоя мама за нас вирішує?

— Ну, вона ж для нас старається, — Сашко потер шию. — Банки, огірки.

— Мені не потрібні її банки, — я підвищила голос. — Мені потрібен спокій. А твоя мама з Юлею його забирають.

— Олен, не починай, — Сашко зітхнув. — Вони пару тижнів побудуть, поїдуть.

— Пару тижнів? — я встала. — Саш, я не витримаю. Або ти з ними говориш, або я сама.

— Давай завтра, — він глянув на мене. — Не гарячкуй.

Я кивнула, але всередині все кипіло. Я знала, що Сашко не поговорить. Він ніколи не говорив.

Три роки тому Марія Іванівна приїхала до нас у міську квартиру без дзвінка. Я відчинила двері, тримаючи Софію на руках, і почула: «Олен, у вас тут як у хліві, я допоможу прибратися». За годину свекруха змусила Сашка рухати диван, а він мовчав.

Тоді я подумала: може, вона справді хоче допомогти? Але коли Марія Іванівна викинула мій старий плед, бо «облізлий», я зрозуміла: це не допомога, це бажання показати владу.

Тепер я полола грядки, поки Софія будувала замок із піску. Марія Іванівна сиділа на веранді, роздаючи вказівки.

— Олено, ти кріп не так рвеш, — гукнула вона. — Корінь залишай, а то не виросте.

— Я знаю, Маріє Іванівно, — я випрямилася, витираючи руки об джинси.

— Знаєш, а робиш неправильно, — свекруха похитала головою. — Саш, скажи їй!

Сашко, лагодячи гойдалки, пробурмотів:

— Мам, вона розбереться.

— Розбереться? — Марія Іванівна пирхнула. — Якби розбиралася, у вас би город не заріс.

Я кинула кріп у відро, відчуваючи, як палають щоки. Я згадала, як у дитинстві допомагала мамі на дачі, і та ніколи не критикувала, а хвалила за кожну морквину. Чому ж свекруха бачить лише помилки?

Юля вийшла з телефоном, знімаючи сториз.

— Так, підписники, дивіться, яка в нас дача! — вона навела камеру на мене. — А це наша Оленка, городниця!

— Юль, прибери телефон, — я прикрила обличчя рукою.

— Ой, та годі, — Юля хихикнула. — Тобі треба в блог, а то вічно в тіні.

— Мені не треба в твій блог, — я ступила до неї. — І не знімай мене.

— Яка ти, — Юля прибрала телефон. — Я ж для підписників стараюся.

— А мені байдуже до твоїх підписників, — я повернулася до грядок.

Марія Іванівна встала з веранди.

— Олено, що за тон? — вона насупилась. — Юля тобі добра бажає.

— Добра? — я обернулася. — Вона мене без дозволу знімає, а ви її захищаєте!

— Бо ти поводишся не гідно, — свекруха склала руки. — Ми тут відпочиваємо, а ти все псуєш.

Я глянула на Сашка, чекаючи, що він втрутиться. Але він мовчав, вовтузячись із гойдалками. Я пішла до пісочниці, де Софія ліпила пасочки. Я сіла поруч, думаючи, як часто жінки терплять заради «родини».

Моя подруга Наталя розлучилася, бо свекор ліз у їхнє життя, і тепер живе щасливо. А я все ковтаю образи, боячись стати «тією, що зруйнувала родину». Але скільки можна?

Я подзвонила мамі.

— Мам, я більше не можу, — сказала я, сидячи на березі. — Марія Іванівна все вирішує, Юля бігає з телефоном, а Сашко мовчить.

— Олен, це твій дім, — мама зітхнула. — Поговори з Сашком. Він має їх зупинити.

— Він не хоче, — я глянула на Софію. — Каже, це його родина, треба терпіти.

— А ти не терпи, — сказала мама. — Ти не зобов’язана. Це твоя дача, твоє життя.

Я задумалася. Мама мала рацію, але думка про з’ясовування стосунків була глибоко неприємна. Я люблю Сашка, але його мовчання гірше за критику свекрухи.

Увечері Марія Іванівна затіяла вечерю.

— Олено, почистила б картоплю, — сказала вона, гримлячи сковорідкою. — А то стоїш, як гостя.

— Я не стою, — я взяла ніж. — Але в нас були свої плани, Маріє Іванівно.

— Плани? — свекруха пирхнула. — Які у вас плани? Софію до річки водити? Це я і сама можу.

— Ви не чуєте, — я відклала ніж. — Це наша відпустка. Ми хотіли відпочити.

— Відпочити? — Марія Іванівна примружилась. — Від нас, чи що?

— Так, — я глянула на неї. — Від вас.

— Ну, знаєш! — свекруха сплеснула руками. — Ми тут для вас стараємося, а ти!

— Мам, годі, — Сашко увійшов, тримаючи Софію. — Олен, не нагнітай.

— Не нагнітай? — я повернулася до нього. — Саш, твоя мама мене повчає, Юля знімає, а ти мовчиш!

— Олено, не починай, — Сашко поставив Софію. — Усі хочуть як краще.

— Краще? — я всміхнулася. — Для кого? Для вас?

Юля зазирнула з веранди.

— Олен, ти чого завелася? — вона пирхнула. — Мам, не слухай, вона просто втомилася.

— Я не втомилася, — я ступила до неї. — Я сита по горло. Це моя дача, а ви тут як господарки!

— Олено, заспокойся, — Сашко взяв мене за руку. — Давай поговоримо.

— Пізно. Я втомилася говорити.

Я пішла до спальні, відчуваючи, як росте рішучість.

Торік на дачі Марія Іванівна вирішила «допомогти» з ремонтом. Я повернулася з роботи й побачила, що свекруха пофарбувала веранду в яскраво-зелений колір. «Так веселіше!» — сказала вона.

Сашко знизав плечима: «Мама старалася, Олен». Я тоді перефарбувала все сама, але образа залишилася. Я зрозуміла: мій дім перестає бути моєю фортецею.

Тепер я стояла на кухні, дивлячись, як Марія Іванівна перекладає мої каструлі. Софія гралася на веранді, Сашко лагодив паркан, а Юля знімала сториз, хвалячись «дачним вайбом».

Я знала, що сьогодні все вирішиться. Я не хотіла бути такою, як моя мама, яка все життя мирилася з повчаннями свекрухи. Жінки часто мовчать, щоб не зруйнувати родину, але я більше не могла.

— Маріє Іванівно, нам треба поговорити, — сказала я, поставивши миску на стіл.

— Про що? — свекруха навіть не обернулася. — Я зайнята.

— Про те, що ви тут робите, — я склала руки. — Це моя дача, а ви все перебудовуєте.

— Перебудовую? — Марія Іванівна повернулася. — Я порядок наводжу! У вас тут хаос.

— Це мій хаос, — я глянула на неї. — І він мені подобається.

— Ой, Олено, не вигадуй, — свекруха махнула рукою. — Ми для родини стараємося.

— Для якої родини? — я підвищила голос.

Юля увійшла, тримаючи телефон.

— Олен, ти чого? — вона пирхнула. — Підписники почують.

— Нехай чують, — я повернулася до неї. — Я втомилася від твоїх сториз і маминих наказів!

— Олено, не починай, — Марія Іванівна насупилась. — Я старша.

— Старша? — я всміхнулася. — Це моя дача, Маріє Іванівно. Моя. І я вас не кликала.

Сашко увійшов, витираючи руки ганчіркою.

— Олен, що за сцена? — він глянув на мене. — Софія почує.

— Нехай чує, — я ступила до нього. — Саш, я тобі казала: або ти їх зупиниш, або я сама.

— Олено, не гарячкуй, — Сашко зітхнув. — Вони ж для нас стараються.

— Для нас? — я глянула йому в очі. — Вони для себе! А ти їх прикриваєш!

— Олено, годі, — Марія Іванівна сплеснула руками. — Ти родину руйнуєш!

— Родину? — я повернулася до неї. — Це ви її руйнуєте! Збирайте сумку й на вихід!

— Що? — свекруха застигла. — Ти мене виставляєш?

— Так, — я кивнула. — Вас обох. Це моя дача, і я хочу спокою.

— Олен, ти серйозно? — Сашко ступив до мене. — Це моя мама!

— А я твоя дружина, — я глянула на нього. — Але ти цього не бачиш.

Юля пирхнула:

— Ну, знаєш, Олено, це вже занадто. Ми поїдемо, але ти пошкодуєш.

— Не пошкоду, — я відчинила двері. — Збирайтеся.

Марія Іванівна глянула на Сашка, чекаючи, що він втрутиться, але він мовчав, опустивши очі. Свекруха з Юлею почали збирати речі, голосно перемовляючись. Я вийшла на веранду, де Софія малювала крейдою.

— Мам, бабуся їде? — Софія глянула на мене.

— Так, сонечко, — я сіла поруч. — Ми з татом побудемо вдвох.

Софія кивнула, повертаючись до малюнка. Я дивилася на сад, відчуваючи, як напруга відпускає. Я знала, що Сашко ображатиметься, що плітки підуть, але вперше за роки я була спокійна.

Гамак під яблунею гойдався на вітрі, і я всміхнулася, уявляючи, як завтра ми з Софією читатимемо там книжку.

Я стою на веранді, дивлюся, як машина Марії Іванівни з Юлею зникає за поворотом. Софія малює крейдою, Сашко мовчки лагодить паркан, а я відчуваю полегшення, але й тривогу.

Моя дача знову моя, але чи надовго? Я люблю Сашка, але його мовчання гнітить. Чи варто узагалі так триматись за наш шлюб, якщо він не підтримує мене?

Що б ви зробили, якби ваша родина от так втручалась у ваше життя? Чи існують кордони і межі. Я й справді повелась не гідно виставивши свекруху і сестру чоловіка, чи все ж мала право?

Головна картинка ілюстративна.