— Віталію, ти серйозно? Ти приходиш і кажеш, що хочеш відкласти наше весілля? Після того, як ми вже всіх запросили, ресторан заброньовано, дата в РАЦСі призначена? Ти розумієш, як це виглядає? Як я тепер маю пояснювати людям, що все скасовано, бо тобі раптом захотілося “подумати”?

Віталій стояв у дверях, тримаючи букет квітів, обличчя його було блідим, очі уникали мого погляду.

— Олено, будь ласка, не гарячкуй… Я не кажу, що не хочу одружуватися. Просто… все так швидко. Ти так наполегливо цього бажала, і я погодився, але тепер мені потрібно трохи часу. Я не готовий до такого кроку прямо зараз.

— Часу? Ти маєш на увазі, що після всіх цих років разом ти досі не впевнений? Ідіотизм якийсь! Знаєш що, Віталію? Забирай свої квіти і йди геть. Я не збираюся чекати, поки ти “подуматимеш”. Іди і думай скільки завгодно, але без мене!

Я виштовхала його за двері, серце калатало так сильно, що я ледве трималася на ногах. Двері зачинилися з гучним звуком, і я залишилася сама в порожній квартирі.

Все почалося кілька років тому, коли я працювала менеджеркою в невеликій IT-компанії в Києві. Мені було вже за тридцять, і я давно зрозуміла, що життя не чекає, поки ти будеш готова до всіх змін.

Я зустрічалася з Віталієм вже п’ять років. Він був програмістом у тій самій фірмі, старший за мене на кілька років, завжди виглядав впевненим у собі, любив розповідати про свої плани на майбутнє.

Ми познайомилися на корпоративі, коли він підійшов до мене з келихом вина і пожартував про те, як ми обидва ненавидимо ці обов’язкові заходи.

— Олено, ти виглядаєш так, ніби мрієш втекти звідси якомога швидше, — сказав він тоді, посміхаючись тією своєю фірмовою посмішкою, від якої в мене завжди теплішало всередині.

— А ти ніби читаєш мої думки, — відповіла я, і ми розговорилися на всю ніч.

З того вечора ми стали нерозлучними. Прогулянки парками, вечері в затишних кафе, подорожі на вихідні до Карпат чи на море. Віталій завжди був джентльменом: відкривав двері, платив за рахунками, дарував квіти без приводу.

Але з часом я помітила, що він уникає серйозних розмов про майбутнє. Коли я натякала на шлюб чи дітей, він жартома переводив тему.

— Навіщо поспішати? Ми ж і так добре разом, — казав він, обіймаючи мене.

Але мені хотілося більше. Хотілося стабільності, сім’ї, спільного дому. Одного вечора, після чергової романтичної вечері, я зібралася з духом і поставила йому пряме питання.

— Віталію, ми разом уже стільки часу. Ти коли-небудь думав про те, щоб одружитися зі мною?

Він тоді трохи розгубився, навіть ковтнув повітря, ніби не очікував такого. Але швидко опанував себе.

— Олено, дай мені день на роздуми, добре? Це важливий крок.

Я погодилася, хоч усередині відчувала тривогу. Наступного дня він прийшов з букетом троянд, дістав маленьку коробочку з кільцем і став на коліно.

— Олено, кохана моя, я довго думав про нас. Ти — найкраще, що сталося в моєму житті. Чи вийдеш ти за мене заміж?

Сльози радості навернулися на очі. Все було ідеально: слова про любов, обіцянки вічного щастя, плани на майбутнє. Я забула, що сама підштовхнула його до цього, і ми одразу почали планувати весілля.

Оскільки нам обом було вже за тридцять, ми вирішили не влаштовувати надто грандіозне свято. Не хотілося виглядати як молоді наївні закохані.

Але все одно це мало бути особливим днем — для мене точно. Ми обрали невеликий ресторан з видом на Дніпро, запросили близьких друзів і родичів — десь тридцять осіб. Обговорили меню, музику, декор. Віталій здавався ентузіастом.

— Уявляєш, як ми будемо щасливі разом офіційно? — казав він, цілуючи мене.

— Так, любий, це буде наш день, — відповідала я, мріючи про білу сукню і обмін обітницями.

Ми повідомили всім про заручини, розіслали запрошення. Родичі раділи, друзі вітали. Я купила сукню, замовила кільця, навіть почала думати про медовий місяць.

Минуло два тижні підготовки. Я була на сьомому небі від щастя. А потім одного вечора Віталій прийшов додому з роботи з похмурим виглядом. Він сів на диван, зітхнув і сказав ті слова, які перевернули все догори дном.

— Олено, давай трохи зачекаємо з весіллям. Все так швидко сталося, ти так хотіла, я не проти, але мені потрібно ще трохи часу на роздуми.

Я відчула, як земля йде з-під ніг. Гості запрошені, все заброньовано, а він “хоче подумати”?

— Віталію, ти жартуєш? Ми вже все організували! Як я тепер маю виглядати перед людьми?

Він почав щось мимрити про те, що не готовий, що боїться відповідальності. Але я не слухала. Емоції переповнювали мене.

— Ти егоїст! Тільки про себе думаєш! Забирайся звідси!

Я виштовхала його, зачинила двері. Потім сіла на підлогу і розридалася. Як він міг так зі мною вчинити? Після всіх цих років?

Наступного дня я взяла себе в руки. Зателефонувала всім запрошеним з моєї сторони, пояснювала ситуацію. Розмови були болючими.

— Олено, як так? Ми ж так раділи за вас! — казала тітка по телефону.

— Вибачте, все змінилося. Віталій передумав, — відповідала я, стараючись тримати голос рівно.

Друзі підтримували:

— Олено, він не вартий тебе, якщо так поводиться.

Потім пішла до РАЦСу скасувати дату, до ресторану — повернути частину завдатку. Адміністраторка співчувала:

— Шкода, така гарна пара була. Але буває, люди передумують.

Дома я намагалася зайняти себе роботою, прибиранням, чим завгодно. На роботі колеги помітили мій стан.

— Олено, що трапилося? Ти якась сумна, — запитала колега Марина за обідом.

— Весілля скасовано. Віталій передумав.

— Ого! Ну, ти тримайся. Якщо потрібно поговорити — я тут.

Вони не лізли в душу, просто були поруч, і це допомагало.

Минуло кілька днів. Я вирішила, що п’ятничний вечір присвячу собі: приготую улюблену страву, подивлюся фільм, спробую забути. Але тут дзвінок у двері. Відкриваю — Віталій. З квітами, в гарному костюмі, з винуватою посмішкою.

— Олено, пробач мені. Я сказав дурницю про відкладення. Забудь. Давай одружимося, як планували!

Я завмерла від подиву.

— Ти серйозно? Після того, як я всім сказала, що весілля не буде? Скасувала все? Тепер я маю виглядати дурненькою, яка бігає за тобою?

Він почав вибачатися, обіцяти, що все виправить сам.

— Я поговорю з усіма, організую заново. Будь ласка, Олено, я кохаю тебе.

— Дай мені час подумати тепер, — сказала я і зачинила двері.

Вже третій день я мучуся з цим рішенням. Подруги радять пробачити.

— Олено, послухай серце. Він же повернувся, значить, зрозумів помилку, — казала подруга Світлана по телефону.

— Так, але як вірити йому після такого? Він думає тільки про свій комфорт. А якщо потім, коли ми одружимося, йому знову щось не сподобається? Якщо я захочу дітей, а він знову “подумати”?

Інша подруга, Іра, була категоричнішою:

— Не прощай. Він егоїст повний. Ти заслуговуєш на когось, хто не сумнівається.

Я розгублена. З одного боку, любила його, мріяла про сім’ю з ним. З іншого — боялася, що це повториться. Він завжди ставив свої бажання понад мої. Пам’ятаю, як одного разу ми планували відпустку, я хотіла на море, він — у гори, і врешті поїхали туди, куди він хотів, бо “йому так краще”.

Або коли я запропонувала переїхати до більшої квартири, він сказав: “Навіщо? Мені і так зручно”.

Його егоїзм проявлявся в дрібницях, але тепер це стало очевидним.

Я сиділа з чашкою чаю, дивлячися у вікно на зимовий Київ. Сніг падав тихо, вкриваючи вулиці білим покривалом. Думки крутилися в голові.

Згадувала наші гарні моменти: як ми сміялися на прогулянках, як він готував сніданки у вихідні, як обіймав у важкі дні.

Але тепер все затьмарювала ця зрада довіри.

Зателефонувала мама.

— Доню, як ти? Ч

— Мамо, Віталій повернувся, просить пробачити.

— І що ти думаєш?

— Не знаю. Боюся, що він знову передумає.

— Послухай себе, Олено. Ти заслуговуєш на щастя без сумнівів.

Вона мала рацію. Але було неймовірно прикро.

Ввечері Віталій знову прийшов. Без квітів цього разу, просто з серйозним виглядом.

— Олено, можна поговорити?

Я впустила його.

— Я розумію, що образив тебе. Але я справді кохаю. Просто злякався відповідальності. Думав, що втрачу свободу.

— Свободу? А я що, прив’язувати думала тебе?

— Ні, ні! Просто я звик жити для себе. Але з тобою хочу інакше.

Він говорив щиро, але я бачила в його очах той самий егоїзм.

— Віталію, ти завжди думаєш тільки про себе. Коли я хотіла собаку, ти сказав “ні”, бо тобі незручно. Коли планували ремонт, ти обрав свій варіант, ігноруючи мої ідеї.

Він мовчав.

— Я дам тобі відповідь завтра.

Тієї ночі я не спала. Думала про майбутнє. Чи хочу я бути з людиною, яка сумнівається в найважливішому?

На ранок вирішила. Зателефонувала йому.

— Віталію, приходь.

Він прибіг швидко.

— Олено, ти пробачила?

— Ні. Я не можу одружитися з тобою. Ти не готовий до сім’ї, де думають про обох. Ти егоїст, і це не зміниться. Краще розійтися зараз, ніж страждати потім.

Він благає, обіцяє змінитися.

— Будь ласка, Олено, дай шанс!

— Ні. Йди.

Я зачинила двері востаннє.

– Доню, то була хвилина слабкості – телефонує до мене його мама.

Але я не розумію цього. і пробачати такого не стану. Хіба можна будувати майбутнє із такою людиною?

Головна картинка ілюстративна.