Я сиділа за кухонним столом, коли Максим, мій чоловік, кинув фразу, від якої я мало не впустила чашку. Чай вихлюпнувся на нову скатертину, залишивши темну пляму, яка, здається, символізувала початок бурі в нашій сім’ї.

— Олено, мама вважає, що ми могли б допомогти Олексію. Знаєш, я з нею цілком згоден. Зрештою, жити у такій великій квартирі нам не зручно. А так – продамо і візьмем меншу. Та й брату треба допомогти, сама розумієш, — сказав Максим, нервово постукуючи пальцями по столу.

Я різко відсунула чашку і глянула на нього, не вірячи своїм вухам.

— Ти серйозно? Продати цю квартиру? Тобто. мою квартиру.Ту, яку мені залишила бабуся? Заради кого? Твого брата?— мій голос тремтів від обурення.

Кухня, залита яскравим ранковим світлом, раптом здалася мені тісною. Я встала і підійшла до вікна, намагаючись зібрати думки. За три роки нашого шлюбу я звикла до того, що свекруха, Надія Василівна, постійно втручається в наше життя.

Спочатку це були дрібні зауваження: то я не так готую борщ, то неправильно вибираю штори. Але тепер вона пішла далі — зазіхає на мій дім.

— Ти пам’ятаєш, як вона реагувала на наше весілля? — я повернулася до Максима. — «Максим міг би знайти кращу», «освіта в тебе нормальна, але робота якась несерйозна». І ти мовчав.

Максим зітхнув і потер скроні.

— Вона просто хвилювалася за мене, — тихо відповів він, але я бачила, що він і сам не надто вірить у свої слова.

— Хвилювалася? — я гірко всміхнулася. — А тепер вона хвилюється за твого брата, який за три роки жодного разу не прийшов до нас у гості. Навіть на весіллі його не було — поїхав кататися на байку в Карпати!

Максим відвів погляд. Його молодший брат Олексій завжди жив у своє задоволення, покладаючись на те, що мама вирішить усі його проблеми. І Надія Василівна щоразу кидалася рятувати його, залучаючи всіх, кого могла.

— Олено, Олексій потребує нашої негайної допомоги. Тут справа серйозна. Зрозумій, — сказав Максим, ніби виправдовуючись.

— І що? — я різко перебила. — Я маю продати квартиру, де виросла, щоб покрити його борги? Ти це серйозно?

Мої думки повернулися до того дня, коли Надія Василівна вперше прийшла до цієї квартири. Вона довго ходила по кімнатах, цокаючи язиком: «Ремонт тут, звичайно, потрібен. І планування не дуже. Ось у нас із батьком Максима була квартира — справжня мрія!».

Відтоді вона регулярно нагадувала, що в моєму домі щось не так: то шпалери старомодні, то люстра не стильна, то кухня «не відповідає сучасним стандартам».

— Учора вона запросила мене на чай, — я сіла на підвіконня, відчуваючи, як гнів наростає. — Почала здалеку: мовляв, сім’я має бути разом у скрутну хвилину. А потім заявила, що ми могли б продати мою квартиру, купити щось дешевше, а різницю віддати Олексію.

Максим напружився, явно здогадуючись, куди я хилю.

— І ти погодився? — я пильно подивилася на нього.

— Я,просто подумав, що це логічно, — невпевнено почав він. — Ми б допомогли Олексію і все одно мали б де жити.

— Логічно? — я зіскочила з підвіконня, відчуваючи, як усе всередині кипить. — Позбутися квартири, де я виросла, де кожен куточок нагадує мені про бабусю, заради твого брата, якому байдуже до всіх, крім себе?

Я підійшла до столу, сперлася на нього руками і подивилася Максиму прямо в очі.

— А ти знаєш, що твоя мама вже підшукала нам однокімнатну квартиру на околиці? — я ледве стримувала сарказм. — Вона вчора показувала мені фото. Сказала, що район тихий, тільки до метро далеченько. Але, мовляв, пішки ходити корисно.

Максим зблід.

— Вона мені про це не казала. Сказала лише, що шукає варіанти, — пробурмотів він.

— Звісно, не казала! — я почала міряти кухню кроками. — Вона все вирішила за нас. За мене! Навіть не запитала, чи хочу я міняти центр міста на околицю!

Раптом у двері подзвонили. Я застигла, уже знаючи, хто там. Надія Василівна завжди з’являлася «випадково», коли відчувала, що ситуація вислизає з-під її контролю.

— Не відчиняй, — тихо попросила я, але Максим уже встав.

— Це мама, вона обіцяла принести документи, — пробурмотів він, прямуючи до дверей.

— Які ще документи? — я схопила його за руку. — Ти вже погодився на це безумство?

Максим винувато опустив очі.

— Я просто хотів подивитися варіанти. Нічого конкретного.

Дзвінок пролунав знову, цього разу наполегливіше. Я відпустила руку Максима і відійшла до вікна. У голові крутилися слова свекрухи, сказані вчора: «Ти ж дружина, яка різниця, чия квартира? Головне — допомогти сім’ї».

Чому я дозволяю собою керувати? Це ж наш із Максимом дім, наше життя.

— Я відчиню, — твердо сказала я і попрямувала до дверей.

На порозі стояла Надія Василівна з папкою в руках. Вона виглядала так, ніби готувалася до важливих перемовин — зібрана, впевнена, з легкою посмішкою.

— Доброго ранку, любі! — вона пройшла на кухню, навіть не чекаючи запрошення. — Я тут усе підготувала. Ріелтор знайшов вам чудовий варіант!

Я мовчки спостерігала, як вона розкладає на столі фотографії та документи. Максим переминався з ноги на ногу, не знаючи, куди себе подіти.

— Ось, дивіться, — Надія Василівна розклала глянцеві знімки. — Однокімнатна, але дуже затишна. І район спокійний.

— Надіє Василівно, — я намагалася говорити спокійно, — я не збираюся продавати квартиру.

Вона підняла очі, і я побачила в них ледь приховане роздратування.

— Олено, ти ж розумієш, сім’я має допомагати одне одному. Олексій у такій складній ситуації.

— Я можу допомогти порадою, — я сіла на краєчок стільця. — Наприклад, порадити Олексію знайти роботу і самому розбиратися з боргами.

Надія Василівна почервоніла.

— Ти не розумієш! Це сім’я! Ми маємо підтримувати одне одного!

— Мамо, може, не треба, — почав Максим, але свекруха його перебила:

— Максиме, поясни дружині! Ти ж розумієш!

Максим кашлянув і невпевнено сказав:

— Олено, це ж просто гроші. Ти могла б проявити більше участі.

Я повільно повернулася до нього.

— Просто гроші? Тоді чому б тобі не взяти кредит для брата?

Максим замовк, опустивши очі. Надія Василівна підтиснула губи.

— До чого тут кредит? У вас же є квартира!

— У мене є квартира, — поправила я. — І я не збираюся її продавати.

Наступні дні були справжнім випробуванням. Телефон Максима не замовкав — то дзвонила Надія Василівна, то Олексій, намагаючись достукатися до його совісті.

Я чула уривки розмов: «Ти ж чоловік у сім’ї», «Невже ти не можеш вплинути на дружину?», «Що важливіше — брат чи якась квартира?»

А потім вони прийшли знову — Надія Василівна та Олексій. Брат Максима виглядав знервованим, але тримався з показною впевненістю.

— Олено, ми знайшли чудовий варіант, — почав Олексій, розвалившись у кріслі. — Двокімнатна на околиці. Трохи затісно, але зате яка економія — 300 000 гривень!

Я мовчки дивилася на нього. Ця людина, яка навіть на наше весілля не прийшла, тепер сидить у моїй квартирі і розповідає, як мені «потіснитися»?

— Я не змінюватиму свій дім через те, що хтось у вашій сім’ї не вміє розпоряджатися грошима, — твердо сказала я.

Надія Василівна підскочила.

— Яка ж ти людина, га! Зовсім не думаєш про сім’ю! Максиме, невже ти мовчатимеш?

Максим, який стояв біля вікна, нарешті озвався:

— Може, дійсно можна знайти компроміс.

Я повільно повернулася до нього, з холодною посмішкою.

— Компроміс? Добре. Давай почнемо з твого мотоцикла, який ти так любиш.

— До чого тут мотоцикл? — втрутилася Надія Василівна. — Квартира — це вклад у сім’ю!

Я більше не могла терпіти. Усі ці роки я мовчала, коли Надія Василівна критикувала мої страви, мій дім, мій спосіб життя. Але тепер усе.

— З якого дива я маю продавати свою квартиру? — я встала, дивлячись прямо в очі свекрусі. — Ваші сімейні проблеми мене не стосуються!

У кімнаті запала тиша. Олексій перестав гойдатися в кріслі. Максим застиг біля вікна. А Надія Василівна, здається, втратила дар мови.

Першою опам’яталася вона. Її обличчя вкрилося червоними плямами, руки затремтіли.

— Як ти смієш так говорити?! Ми тебе в сім’ю прийняли! — мовила вона.

Я стояла, випрямивши спину, і спокійно дивилася на неї.

— Вас ніхто не просив, — відповіла я.

Олексій присвиснув, явно насолоджуючись сценою. Максим підійшов, став між нами, нервово переводячи погляд із матері на мене.

— Дівчата, давайте не будемо, — почав він, але Надія Василівна його навіть не чула:

— Дівчата?! Твоя дружина щойно образила всю нашу сім’ю!

— Олено, — Максим повернувся до мене. — Ти ж розумієш, що це може зіпсувати наші стосунки?

Я подивилася на нього довгим поглядом. За три роки шлюбу я бачила, як Максим уникав непорозумінь із матір’ю, як він мовчав, коли вона ображала мене. І тепер я зрозуміла, що більше так не може тривати.

— Ні, Максиме, — я сумно всміхнулася. — Наші стосунки зіпсувало твоє мовчання.

Не сказавши більше ні слова, я розвернулася і пішла до спальні. За спиною чула обурений голос Надії Василівни: «Ось як вона з нами поводиться! А я ж тобі казала, синку»

Закривши двері, я сіла на ліжко. Уперше за довгий час у голові була ясність. Я дістала з шафи валізу і почала складати речі Максима.

Минув тиждень, і я подала на розлучення. Кожен день я думала про те, як наш шлюб повільно руйнувався через мою поступливість.

Спочатку це були дрібниці: я погоджувалася на сімейні вечері, де Надія Василівна розповідала, як би вона все зробила краще. Потім я мовчала, коли вона критикувала мої кар’єрні плани.

А тепер — квартира. Я зрозуміла, що, якщо не зупинюся зараз, втрачу не лише дім, а й себе.

Надія Василівна не зупинялася. Вона навіть прийшла до мене на роботу, влаштувавши сцену в холі офісу. Говорила про иою ненадійність невдячність, про те, як я «зруйнувала їхню сім’ю».

Але я вже не слухала. Я просто розвернулася і пішла, залишивши її наодинці з її гнівом.

Через місяць Максим з’явився на порозі. Він виглядав виснаженим, із темними колами під очима.

— Олено, давай поговоримо, — тихо попросив він. — Я не хотів сваритися з мамою, ти ж розумієш.

Я не запросила його до квартири.

— У цьому й проблема, Максиме, — відповіла я. — Ти ніколи не хотів сваритися з мамою. Навіть ціною нашого шлюбу.

Він приходив ще кілька разів, але я була непохитною. З кожним днем я все більше переконувалася, що зробила правильний вибір. Особливо коли дізналася від спільних знайомих, що Надія Василівна вже знайшла Максиму нову дівчину — з трикімнатною квартирою в центрі.

Олексій так і не вирішив своїх фінансових проблем. Вірніше, вирішив одні і знайшов інші.

Надія Василівна зникла з мого життя. Іноді через знайомих до мене доходили чутки, як вона скаржиться на «невдячну невістку», але її слова більше не мали наді мною влади.

Я залишилася у своїй квартирі, де кожен куточок нагадував про бабусю, про дитинство, про те, ким я є. І вперше за довгий час я відчула себе вільною.

Головна кратинка ілюстратвина.