Мій син, його дружина і моя рідна внучка Лера влетіли до моєї квартири з обуреними обличчями. “Мамо, як ти могла відписати квартиру Валі? Вона ж тобі ніхто, а Лера – рідна онука!” – гримнув син.

Я намагалася пояснити, що рішення було виваженим, що Валяя, моя двоюрідна внучка, була поруч, коли я лежала хвора, коли мені потрібна була допомога, а не холодні стіни лікарні. Але вони не слухали.

Лера, склавши руки, кинула: “Це несправедливо, бабо. Ти вибрала чужу людину замість мене”. Звісно ж вони були обурені, але я знала, що вчинила правильно.

Валя не просто приходила – вона стала для мене сім’єю, коли рідні відвернулися. Історія мого рішення не почалася з цього дня, вона ткалася роками, сповненими розчарувань, турботи і тихої, але щирої підтримки.

Я виросла в простій робітничій сім’ї. Батьки працювали на заводі, з ранку до вечора гнули спини, щоб забезпечити нас із братом, Миколою. Він був старший за мене на три роки, і я завжди ним пишалася – високий, веселий, з іскрою в очах.

Але ще в юності він почав збиватися зі шляху. Поки батьки пропадали на роботі, Микола шукав пригод. Спочатку це були дрібні пустощі, але з часом він почав проводити вечори з сумнівними компаніями, де гулянки не обходилися без міцних напоїв.

– Олено, не лізь у моє життя, – казав він мені, коли я намагалася його напоумити. – Я сам знаю, як жити.

– Але ж ти молодий, Колю, подумай про майбутнє, – відповідала я, хоч і знала, що мої слова – як горох об стіну.

Наша сім’я була дружною, ми намагалися триматися разом, але Микола ніби жив у своєму світі. Я ж пішла іншим шляхом – закінчила школу, вступила до інституту, мріяла стати бухгалтером. У той час я ще не мала власної сім’ї, але вже відчувала, що хочу іншого життя – спокійного, стабільного.

Микола одружився рано. Його обраниця, Віра, була такою ж, як він – любила веселощі, гучні компанії і безтурботне життя. Вони були щасливі по-своєму, але коли народилася їхня донька Тетяна, я сподівалася, що вони зміняться.

І на якийсь час так і сталося. Вони стали більше часу проводити вдома, дбали про малу. Але радість була недовгою – незабаром старі звички повернулися, і Таня часто залишалася у наших батьків.

– Олено, забери Таню на вихідні, – просила мене Віра по телефону. – Нам треба відпочити.

– А як же ви без неї? Вона ж маленька, – відповідала я, але забирала дівчинку, бо шкода було дитину.

Батьки старалися, як могли, давали Тані любов і увагу, але я бачила, що дівчинка росте в тіні батьківських проблем. Вона була тихою, сором’язливою, але дуже доброю. Я намагалася бути для неї опорою, хоча сама вже мала власну сім’ю.

До того часу я вийшла заміж за Петра, хорошого чоловіка, який працював інженером. У нас народився син, Андрій, і життя закрутилося навколо нього.

Ми жили в тому ж місті, що й Микола з Вірою, але спілкування з ними майже припинилося. Їхній спосіб життя ставав усе більш хаотичним, і я не хотіла, щоб це впливало на мого сина.

– Олено, вони самі собі яму копають, – казав мені Петро, коли я переживала за брата. – Ти не можеш їх змінити.

– Але ж Таня. Вона ж ні в чому не винна, – відповідала я, і в голосі моєму тремтіла тривога.

Таня росла, але її життя було непростим. Батьки то бралися за розум, то знову пускалися берега. Коли їй було дванадцять, я дізналася, що Миколи і Віри більше немає.

Причини я не хочу обговорювати – скажу лише, що їхнє життя закінчилося передчасно через їхні власні вибори. Таня залишилася з матір’ю Віри, але та була старенькою і не могла повноцінно піклуватися про дівчинку.

Тим часом мій Андрій ріс, закінчив школу, вступив до університету. Він був розумним, але трохи замкнутим хлопцем. У нього з’явилася дівчина, Наталя, і незабаром вони одружилися.

У них народилася донька, Лера – моя рідна внучка. Я була щаслива, адже Лера була для мене справжнім скарбом. З Танею, моєю племінницею, я бачилася хоч і рідко – вона жила своїм життям, обрала легший шлях – пішла по стопам мого брата. Я якось намагалась якось їй допомогти, але що я могла зробити, якщо вона не хотіла мене чути?

Коли Лері було п’ять, а Таниній донечці – десять, мені зателефонували з опіки. Виявилося, що Таня має доньку, яку назвала Валюшкою. Але її життя було далеко не стабільним. Опіка розглядала можливість забрати дитину, бо Таня не могла забезпечити їй належний догляд.

– Олено Іванівно, ви ж рідня. Може, допоможете? – запитала працівниця опіки.

– Звичайно, я приїду, – відповіла я, хоча серце стискалося від тривоги.

Я поїхала до Тані. Вона жила в маленькій орендованій кімнаті, ледве зводила кінці з кінцями. Але я побачила в її очах бажання змінитися. Вона влаштувалася на роботу – прибиральницею в офісі, намагалася триматися.

Я вирішила підтримати її. Забирала Валюшку до себе, коли Тані потрібно було працювати, купувала одяг, іграшки. Іноді ми гуляли втрьох – я, Лера і Валюшка. Маленька Валюшка називала мене бабусею, і це гріло мені душу.

– Бабусю, а ми підемо в парк? – питала Валюшка, тримаючи мене за руку.

– Звичайно, моя хороша, – усміхалася я, а Лера трималася трохи осторонь, ніби не знала, як спілкуватися з двоюрідною сестрою.

Мій син, Андрій, не схвалював моєї допомоги Тані.

– Мамо, навіщо ти береш на себе цей тягар? – казав він. – Ти ж бачиш, яка в неї сім’я була. Таня іде тим же шляхом, і ти ще наплачешся.

– Андрію, вона намагається. І Валюшка не винна, що в неї таке дитинство, – відповідала я.

Але він лише зітхав і змінював тему. Лера, моя рідна внучка, росла в любові й достатку. Її батьки дбали про неї, оплачували гуртки, навчання. Але між нею і Валюшкою не було близькості. Вони були ніби з різних світів.

Час минав, дівчата росли. Лера вступила до університету, мріяла стати дизайнеркою. Вона була зайнята своїм життям – друзі, навчання, плани на майбутнє.

Валюшка закінчила школу, пішла працювати – спочатку в кафе, потім адміністратором у перукарні. Вона не мала можливості вчитися у виші, але старалася, заробляла, допомагала своїй мамі.

Я спілкувалася з обома, але помічала, як по-різному вони до мене ставляться. Лера дзвонила рідко, завжди поспішно.

– Бабо, вибач, я зараз на парах, давай потім? – казала вона, і я чула, як на задньому плані сміються її друзі.

– Добре, сонечко, дзвони, коли буде час, – відповідала я, хоча знала, що дзвінка чекатиму тижнями.

Валюшка ж приїжджала до мене часто. То продукти привезе, то допоможе прибрати, то просто сяде зі мною пити чай і розповідатиме, як у неї справи.

– Бабусю, я новий рецепт пирога знайшла, давай спробуємо спекти? – пропонувала вона, і її очі світилися теплом.

– Давай, Валюшо, тільки ти мене вчи, бо я вже старенька для експериментів, – сміялася я.

Ці моменти були для мене безцінними. Я бачила, як Валюшка старається, як вона цінує мою підтримку. І я відчувала, що для неї я не просто далека родичка – я стала частиною її життя.

Минулої зими я захворіла. Лежала вдома, ледве вставала. Син з невісткою одразу запропонували викликати швидку.

– Мамо, в лікарні тобі буде краще. Там догляд, лікарі, – казав Андрій. – А ми з Наталею після роботи не встигатимемо до тебе їздити. Це ж через усе місто. та й повертаємось виморені. У нас же своє життя, мамо.

– Андрію, я хочу залишитися вдома, – відповідала я. – Мені тут краще.

– Ну як знаєш, але подумай, – зітхнув він.

Лера дзвонила раз на тиждень, питала, як справи, але її голос був холодним, ніби вона виконувала обов’язок.

– Бабо, ти як? – питала вона.

– Та нормально, Лерочко, не переживай, – відповідала я, хоча відчувала себе самотньою.

— Ага! Понятно, ну тоді давай. – чула я в трубці тут же, а потім гудки.

І тут прийшла Валюшка. Вона буквально переселилася до мене на два тижні. Готувала їжу, прибирала, ходила в аптеку. Я намагалася її зупинити, адже вона молода, їй треба жити своїм життям.

– Валюшо, тобі не важко? Ти ж могла б гуляти, відпочивати, – казала я.

– Бабусю, та що ти! Мені не важко. Я встигну ще погуляти, а тобі зараз допомога потрібна, – усміхалася вона.

Її турбота була такою щирою, що я не могла не розчулитися. Син з невісткою приїхали лише раз, привезли продукти і швидко поїхали. Лера так і не з’явилася.

Ця хвороба стала для мене моментом істини. Я побачила, хто справді дбає про мене. Лера була зайнята своїм життям, син з невісткою – своєю роботою. А Валюшка, яка, за великим рахунком, мені не рідна, була поруч, коли я цього найбільше потребувала.

Я довго думала і вирішила: моя квартира має дістатися Валюшці. Це не було спонтанним рішенням. Я бачила, як вона старається, як живе чесно, як цінує те, що має.

Я сходила до нотаріуса і оформила всі документи. Про своє рішення нікому не розповідала, аж поки син не завів розмову про квартиру.

– Мамо, Лера вже доросла, їй потрібна своя квартира, – сказав він одного вечора. – Ми з Наталею подумали: ти можеш віддати їй свою двушку, а ми тобі візьмемо невеликий будиночок у селі. Ми вже знайшли: одна кімната, веранда. Тобі й не потрібно більше. Тобі ж на роботу не їздити, яка різниця, де жити?

Я зітхнула і відповіла:

– Андрію, квартира вже оформлена на Валюшку, тож вибач, нема про що говорити.

Він спочатку подумав, що я жартую.

– На Валю? Та вона ж тобі ніхто? Мамо, ти серйозно? – його голос тремтів від обурення.

– Так, серйозно. Вона була зі мною, коли я хворіла. А ви де були? – спокійно, але твердо відповіла я.

Наступного дня вони приїхали втрьох – Андрій, Наталя і Лера. Розмова була важкою.

– Бабо, це несправедливо! – вигукнула Лера. – Я твоя рідна внучка, а ти вибрала Валю!

– Лерочко, я нікого не вибирала. Я просто хочу, щоб моя квартира дісталася тому, хто буде зі мною поруч, – намагалася пояснити я.

– Вона просто заради квартири до тебе їздить! – втрутилася Наталя. – Ти не бачиш, як вона тебе використовує?

Де й ділась завжди медово-цукрова невістка. Одразу на “ти” перейшла і голос підвищує. Я знала, що Валюшка не така, як вони кажуть. Вона навіть після того, як я їй повідомила про квартиру приїжджала і просила мене ще раз подумати.

– Бабусю, я не хочу, щоб через мене твоя сім’я сварилася, – сказала вона тоді за чаєм. – Квартира – це не головне. Давай ще раз усе зважимо, я не хочу, щоб ти шкодувала. Ти мені дуже дорога. Тут така буря почнеться. Нащо це тобі? Як ти все переживеш?

– Валюшо, я все вирішила. Ти для мене – як рідна. І я знаю, що ти не заради квартири зі мною, – відповіла я, і ми обнялися.

Минуло більше ніж пів року вже. Син, Наталя і Лера зі мною не спілкуються. Їхнє мовчання прикре, хоч і очікуване, але я розумію, що вчинила правильно.

Валюшка, як і раніше, приїжджає, допомагає, дзвонить. Вона не змінилася, хоча тепер знає про квартиру. Її турбота залишилася такою ж щирою. Ми разом навіть у санаторій їздили. Валюшка гроші склала і поїхали вдвох. Каже, що то найменше, що вона для мене зробити може.

Я часто думаю: чи правильно я вчинила? Але щоразу, коли бачу Валюшку, коли вона сміється і розповідає про свої плани, я розумію, що мій вибір був чесним.

Вона стала для мене не просто двоюрідною внучкою – вона стала моєю сім’єю. І я вірю, що одного дня син і Лера зрозуміють, що любов і турбота важливіші за будь-які квартири.

Хоча, чи й зрозуміють?

Головна картинка ілюстративна.