Я сиділа на кухні, тримаючи в руках чашку з охололим чаєм. Світло від лампи над столом кидало м’які тіні на стіни, але в моїй душі було темно. Сумніви, що накопичувалися місяцями, нарешті дійшли до межі.

Мій чоловік, Тарас, повернувся додому пізно — як завжди останнім часом. Від нього пахло дорогим ледь вловимими парфумами, яких я ніколи не купувала.

— Привіт, люба! — гукнув він із передпокою, намагаючись потрапити ногою в домашні капці. Його голос був надто гучним, з награною веселістю. — День був шалений, але все пройшло на ура! Пам’ятаєш Ірину з нашого відділу маркетингу? Вона сьогодні просто зірка, стільки ідей видала!

Я не підняла очей. Чашка в моїх руках була холодною, як і мої думки. Ірина. Знову вона. Та сама, чиї фото з відпочинку Тарас «випадково» гортав у соцмережах.

Та сама, що на корпоративі «ненароком» пролила на нього каву і пів години «допомагала» відтирати пляму, тому і залишила свою помаду на комірці.

— Ірина, — тихо промовила я, ніби пробуючи ім’я на смак. — Та, що так любить «допомагати» тобі на корпоративах?

Тарас зупинився на півдорозі до дивана. Його обличчя на мить змінилося, але він швидко взяв себе в руки.

— Олено, ну що ти знову починаєш? — він махнув рукою, намагаючись сісти ближче, але я відсунулася. — Ми просто колеги! Вона весела, з нею легко працювати. Так, вона іноді жартує, ну і що? Це ж просто жарти! Безневинні, розумієш? Щоб розрядити атмосферу.

Слово «жарти» повисло в повітрі, важке і липке. Я поставила чашку на стіл. Звук скла об скло пролунав голосніше, ніж я очікувала. Підняла на нього очі. У моєму погляді не було сліз чи образи — лише холодна, крижана тиша.

— Жарти, — повторила я, чітко вимовляючи кожну літеру. — Безневинні. Зрозуміло.

Я простягла руку до його піджака, що висів на спинці стільця. Тарас напружився.

— Олено, що ти.

Але я вже дістала його телефон із кишені. Він спробував перехопити мою руку, але було запізно. Я спокійно розблокувала телефон — пароль був нашою датою весілля. Іронія долі.

— Віддай! — його голос перейшов на високі ноти. — Це мій телефон! Ти не маєш права!

— Права? — я коротко, гірко всміхнулася. — Право тобі вірити? Право не помічати очевидного? Це право я, здається, вже вичерпала.

Мої пальці швидко гортали повідомлення в месенджері. Тарас зблід. Він стояв, ніби стовп соляний, дивлячись, як я читаю. Смайлики. Компліменти. Фото, які він «випадково» лайкав.

А потім я зупинилася. Застигла. Моя рука, що тримала телефон, побіліла від напруги. Я прочитала: «Сплю в твоїй сорочці».

Я підняла очі. Наші погляди зустрілися. Тиша в кімнаті стала гучнішою за будь-які слова.

— «Сплю в твоїй сорочці», — я зробила паузу, довгу. — Це що, Тарасе? Жарт? Частина твоїх «безневинних жартів»? Поясни, будь ласка. Мені дуже цікаво.

Він відкрив рота, але не видав жодного звуку. Його обличчя змінилось. Він намагався щось придумати — виправдання, брехню, будь-що — але в його очах була лише розгубленість.

Ця фраза, ця сорочка, що належала йому, нашому дому, була останньою краплею. Він не чекав, що я побачу саме це.

— Я, Олено. Це. — він заїкався, розмахував руками. — Це несерйозно! Вона просто пожартувала! Може, це не моя сорочка! Ти ж не знаєш напевно! Це просто слова! Дурний жарт!

«Просто слова». «Дурний жарт». Ці виправдання звучали так жалюгідно, що я ледве стрималася, щоб не розсміятися. Я дивилася на нього — не на чоловіка, а на чужу, дріб’язкову людину, яка заплуталася у власній брехні.

Раптом усе напруження з мене спало. Плечі опустилися. У очах залишилася лише втома. І рішення. Я поклала телефон на стіл — не кинула, а саме поклала, тихо і чітко.

Потім підвелася і пішла до спальні. Тарас, відчуваючи наближення неминучого, поплентався за мною.

— Олено, давай поговоримо, — почав він розгублено.

Я не відповіла. Відкрила його шафу. Дістала його дорогу валізу на коліщатках — ту, яку він так дбайливо зберігав для відряджень. Кинула її на ліжко. Розстебнула блискавку.

Почала знімати його речі з вішаків: сорочки, штани, светри. Складала їх недбало, кидаючи у валізу.

— Що ти робиш?! — заголосив Тарас, нарешті усвідомивши масштаб. Він кинувся до шафи, спробував зупинити мене. — Припини! Це ж безглуздо! Через якесь повідомлення?!

Я випросталась. Не глянула на нього. Продовжувала своє. Дійшла до його шкарпеток в шухлядах. Висипала її у валізу. Потім — до туалетного столика. Зубна щітка. Бритва. Дезодорант. Усе його. Усе — у валізу.

— Ти нащо це робиш? — запитував він, бігаючи по кімнаті. — Куди я піду? Це мій дім!

— Твій дім? — я вперше повернулася до нього обличчям. Мої очі палали холодним вогнем. — Твій дім там, де твоя сорочка. На тобі чи на ній. .

Я закрила валізу, з силою застебнула блискавку. Узяла її, напружуючи всі сили, і пішла. Не до вхідних дверей. До балконних.

— Олено! Ні! Ти що?! — Тарас кинувся за мною, намагаючись перехопити валізу. — Це мої речі! Мої дорогі речі!

— Тобі видніше, що з ними робити, — процідила я. Дійшла до балконних дверей. Різко їх відчинила. Прохолодне нічне повітря увірвалося до кімнати. — Як і з твоїми «жартами». Вирішуй.

З силою, на яку я сама від себе не очікувала, я кинула валізу на балкон. Вона грюкнула об бетон, блискавка луснула, і частина речей вивалилася назовні.

Тарас застиг на порозі, дивлячись на цей хаос із його дорогих речей. Його обличчя виражало абсолютну розгубленість. Я стояла поруч, дихаючи важко, але рівно. У мені була порожнеча.

— Ось твої «жарти», Тарасе, — тихо сказала я. — Вони там, на балконі, серед сміття і старих меблів. Там їм і місце. Забирай їх. І себе. І йди. Зараз.

Я не чекала його реакції. Пройшла повз нього, залишивши балконні двері відчиненими. Холодний протяг гуляв по квартирі, змиваючи запах його парфумів, його брехні. Я зачинила за собою двері спальні. Клацання замка пролунало як крапка. Остаточна.

На балконі Тарас копошився серед своїх речей. Я чула, як він бурмотів, як тягнув валізу, як вона деренчала по сходах. Потім — грюкіт дверей під’їзду. Тиша. Нарешті чиста, глибока тиша запанувала в домі. Я підійшла до вікна. Побачила, як його сгорблена постать, тягнучи валізу, зникла в темряві. Куди він пішов? До Ірини? Чи ні? Це вже не мало значення.

Наступного дня я вирішила не сидіти вдома. Мені потрібне було повітря, рух, щось, що відволіче від порожнечі. Я пішла до кав’ярні неподалік — маленької, затишної, де завжди пахло свіжозмеленою кавою і круасанами. Замовила лате і сіла біля вікна, дивлячись, як місто прокидається.

— Олено? — почувся знайомий голос. Я обернулася. Це була Марта, моя давня подруга, яку я не бачила кілька років. Її руде волосся виблискувало на сонці, а посмішка була такою ж теплою, як колись.

— Марто! — я підвелася, обійняла її. — Скільки ж ми не бачилися?

— Та років п’ять, напевно! — вона засміялася, сідаючи навпроти. — Що ти тут робиш? І чому в тебе такий вигляд, ніби ти щойно марафон пробігла?

Я зітхнула, не знаючи, з чого почати. Але Марта завжди вміла слухати. Я розповіла їй усе — про Тараса, про Ірину, про сорочку, про балкон. Вона слухала, не перебиваючи, лише іноді хмурила брови.

— Знаєш, — сказала вона, коли я закінчила, — я думаю що ти таки поспішила. Вдома ночує. всі гроші в тебе. Пізніше повертається? так може і справді робота? Але тобі видніше, звісно. Здається, якби між ними щось було, він би тобі у вуха про неї б не торохкотів. Не думаєш?

Тарас з’явився наступного дня. Насуплений, рішучий. Сказав, що треба поговорити і що він від мене не чекав ніколи такого.

— Ми – колеги. У неї є сім’я, чоловік, дитина мала. Ми просто друзі. Про сорочку то в нас жарт такий був, бо вона чоловіку придбала точно таку ж ти мені купила, але на нього вона була мала і Ірина брала її у подорожі для фото. Ми ще тоді пожартували що то в неї моя сорочка. Та, Господи. Ну невже люди не можуть спілкуватись, жартувати, бути хорошими колегами. В кого хочеш на роботі спитай, ну немає між нами нічого. Хочеш, я тебе із нею познайомлю. На гостину до неї підемо вдвох, побачиш що вона за юдина.

тараса я таки виставила знову. хоч у душі і досі коїться щось не зрозуміле. Скажіть, а ви вірете у дружбу між дінкою і чоловіком?

Головна кратинка ілюстратвина.