— Ігоре, хто пише тобі посеред ночі? — мій голос тремтить від напруги, бо ж це не вперше.

— Марино, звідки це в тебе? — його очі, сповнені здивування фіксуються на фотографії хлопчика що висвітлилась на екрані мого телефону.

— Я знаю про твого сина, Ігоре, і цього разу ти не викрутишся — ми мусимо вирішити, що робити далі!

Телефон задзижчав повідомленням у повній тиші, відкидаючи на стелю холодні сині відблиски. Друга година ночі. Я обережно простягла руку до тумбочки, намагаючись не розбудити Ігоря, але він уже підвівся на лікті.

— Хто пише тобі в такий час? — хрипко запитав він, пильно дивлячись на мене.

Його слова звучали буденно, але щось у тоні змусило мене внутрішньо напружитися. Це був не просто інтерес — радше спроба приховати тривогу.

Не кажучи ні слова, я повернула екран телефону так, щоб він побачив фотографію. На знімку був хлопчик років десяти: світловолосий, із веснянками на носі й дуже знайомою посмішкою.

Ігор застиг. Його обличчя в тьмяному світлі нічника здавалося висіченим із каменю.

— Звідки, — почав він, але голос охрип, і йому довелося відкашлятися. — Звідки це в тебе?

— Я давно знаю, Ігоре, — тихо, майже без емоцій промовила я. — Про твого сина. Про Олену з Житомира. Про те, що ти навіть не думав дізнатись, як живе твій син без тебе.

Мій голос звучав дивовижно спокійно — так говорять люди, які вже пережили першу хвилю здивування і тепер лише констатують факти.

— Марино, — він спробував торкнутися моєї руки, але я м’яко відсторонилася.

— Не зараз. Вислухай мене до кінця. Я знаю, що його звати Назар. Що він народився в березні. І що його мати пішла у засвіти рік тому.

Ігор сидів нерухомо, наче скам’янів. Його пальці машинально м’яли край ковдри — звичка, яка завжди видавала його хвилювання.

— І давно ти знаєш? Я думав. раз вона мене не шукає. то можна забути. Коли її не стало? — нарешті запитав він, ледь чутно.

— Три роки. Пам’ятаєш той день, коли ти забув телефон перед вильотом на конференцію? Прийшло повідомлення від неї. Я не стрималася й прочитала переписку.

Я пам’ятала кожну деталь того вечора. Як тремтіли пальці, коли гортала повідомлення. Як перехоплювало подих від кожного нового рядка. Як потім сиділа на кухні, машинально помішуючи чай, який давно охолов.

— Чому ти мовчала? — запитав він, усе ще не вірячи.

— А що я мала зробити? — я гірко всміхнулася. — Влаштувати сцену? Подати на розлучення? Тоді Софія тільки почала одинадцятий клас. Їй потрібен був спокій.

— Вибач, — його голос затремтів. — Я мав сам тобі розповісти. Але я боявся.

— Чого? Що я не зрозумію? Що покину тебе? — я похитала головою. — Ми разом двадцять п’ять років. Ти справді думав, що я не зможу прийняти правду?

Він мовчав, не знаходячи слів.

— Що далі? — запитав він після довгої паузи.

— Тепер? — я знову глянула на фотографію хлопчика. — Тепер ми забираємо його.

— Що?! — Ігор здригнувся, від несподіванки.

— Він твій син, Ігоре. Його матері немає. Майже рік він живе в дитбудинку. Ти справді думаєш, що я дозволю твоїй дитині рости сиротою?

— А як же Софія? Що ми їй скажемо?

— Правду. Вона вже доросла. Зрозуміє.

Я не стала казати, що вже обговорила все із донькою. Що саме Софія першою запропонувала знайти брата.

— А якщо він не захоче? Якщо не захоче бачити мене?

— Тоді почекаємо. Скільки буде потрібно.

Ігор дивився на мене і дивувався, якою я стала. Я більше не була тією юною дівчиною, з якою він познайомився двадцять п’ять років тому. Час змінив мене, зробив не просто мудрішою — сильнішою.

За три роки я не лише впоралася з образою від його зради, а й зуміла полюбити його сина, як свого. Це здавалося неможливим.

— Знаєш, за що ти взагалі мене любиш? — раптово випалив він.

Я тихо розсміялася:

— За те, що ти справжній. З усіма своїми страхами, помилками й таємницями. Ходімо спати, — я легенько торкнулася його плеча. — Завтра буде нелегкий день.

— Чому?

— Бо ми їдемо в Житомир. Я вже домовилася з директоркою дитбудинку.

Він хотів щось сказати, але я вже відвернулася, натягуючи ковдру. За хвилину він почув моє рівне дихання.

А він усе дивився в темряву, розмірковуючи, як дивно й непередбачувано влаштоване життя.

Вранці нас розбудив дзвінок Софії:

— Мам, тат, я зібрала речі! Буду у вас за годину!

— Які речі? — спантеличено запитав Ігор, усе ще не зовсім прокинувшись.

— Як які? — у голосі доньки чулося нетерпіння. — Ми ж їдемо на вихідні! Треба підготувати кімнату для Назара. Я тут почитала, що хлопчикам його віку подобаються супергерої. Може, купимо постільну білизну з Людиною-павуком?

— Софія, — Ігор різко сів на ліжку, переводячи погляд із мене на телефон. — Ти знаєш?

— Звісно, знаю! Ми з мамою вже пів року його шукаємо. Тату, ти думав, я не помічу, що десь у мене є брат? Ми з ним як дві краплі води схожі! Я ж бачила твої дитячі фотографії.

У слухавці почувся шелест.

— Ой, до речі, я склала список речей, які треба купити. І знаєте що? Може, переведемо його до нашої школи? Вона класна, і недалеко від дому. Я зможу за ним наглядати!

Ігор слухав балаканину доньки, відчуваючи, як ком підступає до горла. Я підійшла ззаду й обійняла його за плечі.

— Усе буде добре, — прошепотіла я. — Побачиш.

За три години ми мчали трасою. Софія мирно дрімала на задньому сидінні, міцно стискаючи в руках список покупок. Я гортала документи — я завжди готувалася до важливих зустрічей до найменших деталей.

— Як гадаєш, — раптово запитав Ігор, — він схожий на мене? У житті, а не на фото?

— Скоро дізнаємося, — я м’яко стиснула його долоню. — Головне — не напосідати. Дати йому час звикнути.

— А якщо?

— Ніяких «якщо», — твердо перебила я. — Він твій син. Наш син. Йому просто треба це зрозуміти.

Ігор кивнув, зосередившись на дорозі. У голові крутилися спогади: остання зустріч із Оленою, її листи, рідкісні фотографії сина. Як він міг бути таким слабким? Чому не боровся за право частіше бачити хлопчика? Чому дозволив йому рости без батька?

Через дві години ми в’їхали в Житомир. Ще годину витратили на пошуки дитбудинку — старої двоповерхової будівлі на околиці міста.

— Готовий? — запитала я, коли ми припаркувалися.

— Ні, — чесно зізнався він. — Але це вже неважливо, правда?

Софія першою вискочила з машини:

— Ну що ви тягнете? Я хочу побачити брата!

У кабінеті директорки пахло кавою й квітами. Огрядна жінка в строгому костюмі уважно вивчала наші документи.

— Олено Петрівно, — м’яко втрутилася я, — ми розуміємо ваш скептицизм. Але зараз головне інше — у Назара є сім’я, яка хоче забрати його до себе.

Директорка зітхнула:

— Він хороший хлопчик. Розумний, спокійний. Тільки дуже замкнутий. Після того, як не стало матері майже ні з ким не спілкується.

— Ми можемо з ним зустрітися? — запитала Софія. — Зараз?

— Він на футбольному полі. У них тренування.

Ми вийшли на подвір’я. На маленькому полі хлопці ганяли м’яч. Ігор одразу помітив сина — той стояв у воротах, напружений і зосереджений. Зовсім як він сам у дитинстві.

— Назар! — гукнула директорка. — Підійди, будь ласка.

Хлопчик повільно наблизився, насторожено роздивляючись нас. На щоці — свіжа подряпина, на футболці — пляма від трави.

— Добрий день, — Ігор ступив уперед. — Я твій тато.

Назар здивовано відступив. У його очах майнула недовіра:

— Мама казала, що тато на небі.

— Ні, малий. Я живий. І я прийшов за тобою.

— Навіщо? — голос хлопчика тремтів. — Ви ж мені не потрібні. Я нікому не потрібен.

— Неправда! — Софія протиснулася вперед. — Ти нам дуже потрібен! Я все життя мріяла про молодшого брата. І ось ти є!

Вона говорила швидко, жестикулюючи, наче намагаючись словами загасити усі можливі його слова.

Хлопчик дивився на нас широко розплющеними очима, і було видно, як недовіра в його погляді поступово змінюється цікавістю. Як тут не зацікавитися — стільки нового й несподіваного звалилося водночас.

— Знаєш що, — я заговорила м’яко, майже пошепки, — давай просто почнемо знайомитися. Ніхто тебе не квапить, не смикає. Просто познайомимося для початку, гаразд?

— А можна я візьму свою футбольну форму? — раптом запитав Назар. — І книжки? У мене є улюблена, про піратів.

— Звісно, можна, — Ігор ковтнув ком у горлі. — Усе, що захочеш.

— А чому ви мене шукали? — раптом запитав хлопчик.

— Бо ти наш, — просто відповіла я.

Назар приїжджав до нас на вихідні — спершу насторожений, потім усе більш відкритий. Софія взяла над братом негласне шефство: допомагала з уроками, водила на тренування, показувала місто.

— Знаєш, — сказала вона якось увечері Ігорю, — він дуже на тебе схожий. Не лише зовні. Такий же впертий!

Ігор усміхнувся. Він і сам помічав ці риси — у тому, як хлопчик хмуриться, розв’язуючи складне завдання, як закушує губу, коли хвилюється.

Минув рік. Назар чудово влився в нову школу й завів друзів. Разом із Софією вони повністю оновили його кімнату: стіни прикрасили постери з улюбленими футболістами, а полиці гнулися від книжок. Інколи хлопчик усе ще замикався в собі, але такі моменти ставали дедалі рідшими.

А потім сталося щось особливе. На шкільному концерті, де Назар грав одну з головних ролей у сценці, він раптом помітив мене в залі й голосно гукнув:

— Мамо! Мам, ти бачила, як я виступив?

Я застигла, не вірячи своїм вухам. А він уже біг до мене, сяючий і щасливий — наш син.

Удома ми дістали старий фотоальбом — той, де зберігалася фотографія маленького Ігоря. Відкрили його й поклали поруч нові знімки.

— Дивіться, які схожі! — радісно вигукнула Софія. — Прямо одне обличчя!

— Дайте глянути, — Назар протиснувся між нами. — Ого! Тату, ти тут зовсім як я!

— Ні, — усміхнувся Ігор, — це ти як я.

Ми довго сиділи над альбомом, гортаючи сторінки, згадуючи кумедні історії, сміючись і будуючи плани на майбутнє. А я дивилася на них і думала про те нічне повідомлення, яке перевернуло наше життя.

І в цей момент я зрозуміла: сім’я — це не лише обов’язки. Це вибір. Вибір бути разом, підтримувати одне одного й створювати нові спогади, які стануть основою для майбутнього.

— Я б ніколи на таке не пішла. – каже мені сестра. – Ти – свята, не інакше. Він би в мене вийшов у двері і сам би вирішував усі питання. та я б знати його не хотіла.

Я лиш усміхаюсь на її слова. Дивна вона. Скажіть, хіба я мала інший вибір у цій ситуації. Зрада давністю у десять років привід руйнувати життя одразу п’яти людей?

От ви б так хіба б не вчинили?

Головна картинка ілюстративна.