Я стояла посеред вітальні, тримаючи в руках шматок рваного гобелена, який щойно був моїми улюбленими фіранками, а тепер перетворився на мокру ганчірку, просякнуту солодким соком і шоколадними плямами.
Діти — семилітній Максим і п’ятирічна Аліна — гасали по кімнаті, як маленькі торнадо, перекидаючи подушки з дивана і розкидаючи іграшки, ніби це була їхня власність уже роками. Ольга, моя зовиця, сиділа на підлозі, сміючись, ніби це якась гра:
— Давайте, малята, покажіть тьоті Олені, як ви вмієте веселитися!
А Марія Петрівна, свекруха, з посмішкою додавала:
— Бачиш, Олено? Діти вже освоїлись?
Мій телефон дзвонив без упину — це був Дмитро, мій чоловік, десь за сотні кілометрів у відрядженні, і я чула його голос через гучний зв’язок:
— Олено, що там відбувається? Я їду першим же поїздом!
А в цей час Аліна, з помадою в руці, малювала сердечка на моїй білій стіні, а Максим намагався відкрити шафу з посудом. Я відчула, як земля йде з-під ніг. Як це сталося? Як за годину моя затишна оселя перетворилася на все це?
Все почалося два тижні тому, коли я повернулася додому після довгого дня в офісі. Я працюю менеджером у маркетинговій фірмі, і той день був одним із тих, що висмоктують усю енергію: презентація для клієнта, яка тривала втричі довше, ніж планувалося, переговори з постачальниками, де кожен намагався зекономити копійку за мій рахунок, і ще купа дрібних завдань, що накопичилися, як сніг у заметі.
Я увійшла в квартиру о сьомій вечора, скинула туфлі в передпокої і мріяла лише про гарячий душ та склянку трав’яного чаю. Квартира — двокімнатна, затишна, з видом на парк, — була моїм притулком. Дмитро подарував її мені на весілля три роки тому, оформивши дарчу, сказав:
— Це твій острівець спокою, Олено. Я хочу, щоб ти відчувала себе тут королевою.
Ми купили її разом, але юридично все на мені — так безпечніше, жартував він.
Я щойно ввімкнула чайник, коли задзвонив домофон. На екрані з’явилася Марія Петрівна, свекруха, з сумкою в руках і тією фірмовою посмішкою, що завжди віщувала несподіванки.
— Впусти, доню, — сказала вона крізь динамік. — Принесла тобі варення з малини, свіже, з дачі.
Я знала, що варення — це лише привід. Марія Петрівна жила за принципом: «Родина — це коли всі разом, і ніхто не ховається за дверима». Вона вдоволялася в нашому сімействі, як диригент оркестру, і завжди мала план на кшталт «для твого ж блага».
Я відчинила двері, і вона влетіла, як вихор, обіймаючи мене і цілуючи в щоки.
— Олено, красуне моя, як же ти стомлена виглядаєш! Сідай-сідай, я зараз усе влаштую.
Вона вже бігає на кухні, ставлячи чайник заново і дістаючи з сумки банки з варенням. Я всміхнулася, намагаючись розслабитися.
— Дякую, Маріє Петрівно. А Дмитро казав, що ви з ним по відеозв’язку говорили вчора. Все гаразд?
Вона сіла навпроти, налила чай і раптом зітхнула так глибоко, ніби несла на плечах увесь світ.
— Олено, доню, розмова в нас буде не з легких. Але ти ж розумна дівчина, зрозумієш.
Я відчула, як серце стиснулося — не від страху, а від передчуття.
— Що сталося? Щось з Дмитром?
Вона похитала головою.
— Ні-ні, з сином усе добре. Але з Ольгою. Ох, з Ольгою бідною.
Ольга — старша сестра Дмитра, на чотири роки старша за мене, з двома дітьми: Максимом і Аліною. Вони з чоловіком Сергієм жили в сусідньому районі, але останнім часом я чула від Марії Петрівни, що в них «не все гладко».
Ольга скаржилася на роботу, на дітей, на все підряд, але ніколи не вдавалася в деталі.
— Вона розлучається з Сергієм, — продовжила свекруха, дивлячись мені прямо в очі. — Заяву вже подала. А він, уявляєш, знайшов собі якусь молоду помічницю на роботі. Отаке! Ольга з дітьми на вулиці опиниться, якщо не допомогти.
Я ковтнула чай, намагаючись опанувати себе.
— Шкода, звісно. Але в них же своя квартира? Трьохкімнатна, ще недавно хвалилася.
Марія Петрівна махнула рукою.
— Та яка там своя! В іпотеці все, платежі величезні — по 15 000 гривень щомісяця, а з одним доходом не потягнеш. Ольга просить притулку тимчасово. У вас же просторо, школа поруч, садок для Аліни — ідеально!
Я поставила чашку, відчуваючи, як слова зависають у повітрі.
— У нас? Тобто переїжджають сюди?
Вона кивнула, ніби це було само собою зрозуміло.
— Так, доню. Ти ж розумієш, родина — це святе. Дмитро завжди говорив, що ти добра душа. А квартира ця ну, ми ж її для сім’ї купували, ще до вашого весілля.
Я згадала той день: Дмитро, нервуючи, вручив мені ключі в ресторані, шепочучи:
— Тепер це твоє, Олено. Наше спільне.
А Марія Петрівна тоді ще бурчала, що «молодь зараз така, все на себе хапає».
— Маріє Петрівно, — сказала я спокійно, — квартира оформлена на мене. Дмитро сам наполіг. І ми з ним плануємо розширюватися, коли повернеться.
Вона нахилилася ближче, її очі блищали.
— Олено, ну будь ласка. Ольга в розпачі. Діти малі, їм стабільність потрібна. Ви ж молоді, без дітей — знімете щось маленьке, або до твоєї мами тимчасово. Галя Іванівна ж завжди рада тобі.
Я відчула, як жар підступає до обличчя.
— До мами? Вона в однокімнатній живе, пенсію отримує — 4 000 гривень. А ми з Дмитром самі ледве викручуємося з моїми платежами за кредит на авто.
Ми сиділи так хвилин десять, і розмова кружляла колами: вона — про «сімейний обов’язок», я — про «юридичні реалії».
— Ти ж не залишиш сестру брата на произволяще? — переконувала вона.
— Але це моя оселя, — відповідала я. — Ми її облаштовували разом, з душею.
Нарешті задзвонив телефон — Дмитро. Я ввімкнула гучний зв’язок.
— Привіт, люба! Як день? — його голос звучав тепло, як завжди.
— Дмитре, — сказала я, — твоя мама тут. Розповідає про Ольгу. Вона хоче переїхати до нас.
Він замовк на мить.
— Мамо, що за нісенітниці? Ольга має свою квартиру.
Марія Петрівна вхопила слухавку:
— Сину, ти не уявляєш, як їй важко! Платежі, розлучення. Допоможи сестрі!
Дмитро зітхнув.
— Мамо, ми обговоримо це пізніше. Олено, тримайся, я люблю тебе.
Після розмови Марія Петрівна пішла, пообіцявши «не тиснути», але я знала — це лише початок. Наступні дні були сповнені дзвінків: від неї — з новими аргументами, від Ольги.
— Олено, ти ж моя братова дружина, — скаржилася Ольга по телефону. — Я не хочу бути тягарем, але де ж іще? Сергій усе забирав, а тепер ще й алименти не платить.
Я співчувала, справді. Ольга працювала продавчинею в супермаркеті, зарплата — 12 000 гривень, з них половина йшла на іпотеку. Але моя квартира? Ні, це було занадто.
А потім настав той вечір. Я саме готувала вечерю — салат з куркою і овочами, мій фірмовий рецепт, — коли задзвонив домофон. На екрані — Ольга з дітьми.
— Тьотя Олено! — закричав Максим крізь динамік. — Ми з мамою прийшли в гості! З тортом!
Я зітхнула і впустила їх. Двері відчинилися, і в квартиру увірвалася хвиля шуму: Аліна з плюшевим ведмедиком у руках бігла вперед, Максим тягнув сумку з іграшками, а Ольга, з втомленим, але рішучим обличчям, обіймала мене.
— Дякую, що пустила! Ми так по тобі сумували.
За нею увійшла Марія Петрівна, з пакунками продуктів.
— Я отаке наварила борщу, доню. Для всіх.
Вони розселалися, ніби вдома: Ольга на дивані, діти — на килимі з іграшками.
— Розкажи, як справи на роботі? — запитала Ольга, ніби нічого не сталося.
Я кивнула, намагаючись бути ввічливою.
— Нормально, проект новий запустили. А в тебе?
Вона зітхнула.
— Ох, Олено, не питай. Сергій. Він тепер з тією своєю колегою живе. А я з дітьми — що робити? Мама сказала, що ти зрозумієш.
Марія Петрівна подала борщ, і ми сіли їсти.
— Доню, — почала вона, — ми з Ольгою обговорили. Вона з дітьми переїде сюди на час. Ти ж не проти?
Я мало не впустила ложку.
— Пробачте, що? Сюди?
Ольга всміхнулася.
— Ну, ми ж родина. Я вже навіть агента з нерухомості покликала — завтра прийде, подивиться, як кімнати перепланувати. Для дитячої зони.
Діти в цей час уже лазили по шафах.
— Мамо, тут така гарна коробка! — закричав Максим, витягаючи мої фотоальбоми.
Аліна тим часом полізла до столу, хапаючи шматок торта.
— Обережно, сонечко, — сказала я.
Але вона вже розмазувала крем по скатертині.
— Олено, не дратуйся, — сказала Ольга. — Діти — це радість. Уяви: будинок повен сміху!
Я дивилася на них, і в голові крутилися думки.
— Ольго, а твоя квартира? Чому не туди?
Вона знизала плечима.
— Та здам в оренду, платежі ж. А тут усе готове. І ти одна, Дмитро вічно в роз’їздах.
Марія Петрівна додала:
— Саме так! Ви молоді, знімете студію за 10 000 гривень — і нормально.
Я дістала телефон і набрала Дмитра.
— Любий, твоя сестра тут. З дітьми. Каже, переїжджає.
Він відповів миттєво:
— Що?! Мамо, Ольго — ви жартуєте? Своя квартира де?
Ольга вихопила телефон:
— Братику, ну будь ласка! Я ж не можу на вулиці з малечею!
Діти в цей час уже гасали по коридору. Раптом — брязк! Аліна перекинула вазу з квітами, вода розтеклася по підлозі.
— Ой, мамо, це випадково! — пискнула вона.
Максим додав:
— А я не винен! Це ведмедик штовхнув!
— Господи, — пробурмотіла я, хапаючи ганчірку, — тільки килим почистили.
Ольга розсміялася:
— Бачиш? Вони вже як удома. Олено, ти будеш чудовою тьотею-нянькою.
Я відчула, як гнів наростає.
— Нянькою? А я що, не маю свого життя?
Марія Петрівна втрутилася:
— Доню, не гарячкуй. Це ж тимчасово. Місяць-два.
Дзвінок у двері перервав нас. Я відчинила — і на порозі стояла моя мама, з кошиком свіжих булочок.
— Доню, я спекла твої улюблені — з вишнями. Зайду, посидимо?
Вона завмерла, побачивши натовп.
— О! А в нас свято? Ольга, Марія Петрівно — добрий вечір.
Діти кинулися до неї:
— Бабусю! Дивіться, що ми знайшли!
Мама всміхнулася, але її очі — гострі, як у вчителя математики, яким вона пропрацювала 35 років, — відразу все помітили.
— Що тут відбувається? Виглядає, ніби пікнік без запрошення.
Ми всі сіли за стіл, і я коротко розповіла. Мама слухала, попиваючи чай.
— Цікаво, — сказала вона нарешті. — Тобто ви, свахо, хочете аби ваша донька здала свою квартиру орендарям, отримувала гарні гроші з яких вона платитиме за кредит і на життя залишить собі безбідне, а от син мусить покинути своєжитло і йти орендувати, бо ви так вирішили? Та я нікои такого не дозволю. Знаєш доню, – звернулась вона до мене, – Якщо на те пішло, то мені важко жити і я вирішила, що свою квартиру здаю в оренду і житиму тут.Ну а ви із Дмитром ідіть кудись, бо ви молоді а я старша , мені потрібніше.
Свекруха хмикнула, почервонівши:
— Ну ви себе і Ольгу на рівень не ставте. Їй потрібніше. В неї діти.
— Отж, свахо. Ви свою Ольгу ні з ким на рівень не ставите. Їй потрібніше ніж усім бо вона така вся хороша, а син і невістка хай під парканом живуть? так виходить?
Розмови не вийшло і свекруха розлючена пішла грюкнувши дверима.Оля зібралась поспіхом і залишивши у домі безлад пішла разом із дітьми. Дмитро приїхав за кілька тижнів. Єдине що він сказав:
— Як добре, що квартира на тобі. Впевнений, мама з радістю і на продаж би її виставила заради Олі.
А мені так прикро. От поясніть ще десь існують такі мами: донечці все, а син ніби й не рідна дитина?
Головна кратинка ілюстративна.
