Я стояла посеред вітальні, тримаючи в руках шматок рваного гобелена, який щойно був моїми улюбленими фіранками, а тепер перетворився на мокру ганчірку, просякнуту солодким соком і шоколадними плямами.

Діти — семилітній Максим і п’ятирічна Аліна — гасали по кімнаті, як маленькі торнадо, перекидаючи подушки з дивана і розкидаючи іграшки, ніби це була їхня власність уже роками. Ольга, моя зовиця, сиділа на підлозі, сміючись, ніби це якась гра:

— Давайте, малята, покажіть тьоті Олені, як ви вмієте веселитися!

А Марія Петрівна, свекруха, з посмішкою додавала:

— Бачиш, Олено? Діти вже освоїлись?

Мій телефон дзвонив без упину — це був Дмитро, мій чоловік, десь за сотні кілометрів у відрядженні, і я чула його голос через гучний зв’язок:

— Олено, що там відбувається? Я їду першим же поїздом!

А в цей час Аліна, з помадою в руці, малювала сердечка на моїй білій стіні, а Максим намагався відкрити шафу з посудом. Я відчула, як земля йде з-під ніг. Як це сталося? Як за годину моя затишна оселя перетворилася на все це?

Все почалося два тижні тому, коли я повернулася додому після довгого дня в офісі. Я працюю менеджером у маркетинговій фірмі, і той день був одним із тих, що висмоктують усю енергію: презентація для клієнта, яка тривала втричі довше, ніж планувалося, переговори з постачальниками, де кожен намагався зекономити копійку за мій рахунок, і ще купа дрібних завдань, що накопичилися, як сніг у заметі.

Я увійшла в квартиру о сьомій вечора, скинула туфлі в передпокої і мріяла лише про гарячий душ та склянку трав’яного чаю. Квартира — двокімнатна, затишна, з видом на парк, — була моїм притулком. Дмитро подарував її мені на весілля три роки тому, оформивши дарчу,  сказав:

— Це твій острівець спокою, Олено. Я хочу, щоб ти відчувала себе тут королевою.

Ми купили її разом, але юридично все на мені — так безпечніше, жартував він.

Я щойно ввімкнула чайник, коли задзвонив домофон. На екрані з’явилася Марія Петрівна, свекруха, з сумкою в руках і тією фірмовою посмішкою, що завжди віщувала несподіванки.

— Впусти, доню, — сказала вона крізь динамік. — Принесла тобі варення з малини, свіже, з дачі.

Я знала, що варення — це лише привід. Марія Петрівна жила за принципом: «Родина — це коли всі разом, і ніхто не ховається за дверима». Вона вдоволялася в нашому сімействі, як диригент оркестру, і завжди мала план на кшталт «для твого ж блага».

Я відчинила двері, і вона влетіла, як вихор, обіймаючи мене і цілуючи в щоки.

— Олено, красуне моя, як же ти стомлена виглядаєш! Сідай-сідай, я зараз усе влаштую.

Вона вже бігає на кухні, ставлячи чайник заново і дістаючи з сумки банки з варенням. Я всміхнулася, намагаючись розслабитися.

— Дякую, Маріє Петрівно. А Дмитро казав, що ви з ним по відеозв’язку говорили вчора. Все гаразд?

Вона сіла навпроти, налила чай і раптом зітхнула так глибоко, ніби несла на плечах увесь світ.

— Олено, доню, розмова в нас буде не з легких. Але ти ж розумна дівчина, зрозумієш.

Я відчула, як серце стиснулося — не від страху, а від передчуття.

— Що сталося? Щось з Дмитром?

Вона похитала головою.

— Ні-ні, з сином усе добре. Але з Ольгою. Ох, з Ольгою бідною.

Ольга — старша сестра Дмитра, на чотири роки старша за мене, з двома дітьми: Максимом і Аліною. Вони з чоловіком Сергієм жили в сусідньому районі, але останнім часом я чула від Марії Петрівни, що в них «не все гладко».

Ольга скаржилася на роботу, на дітей, на все підряд, але ніколи не вдавалася в деталі.

— Вона розлучається з Сергієм, — продовжила свекруха, дивлячись мені прямо в очі. — Заяву вже подала. А він, уявляєш, знайшов собі якусь молоду помічницю на роботі. Отаке! Ольга з дітьми на вулиці опиниться, якщо не допомогти.

Я ковтнула чай, намагаючись опанувати себе.

— Шкода, звісно. Але в них же своя квартира? Трьохкімнатна, ще недавно хвалилася.

Марія Петрівна махнула рукою.

— Та яка там своя! В іпотеці все, платежі величезні — по 15 000 гривень щомісяця, а з одним доходом не потягнеш. Ольга просить притулку тимчасово. У вас же просторо, школа поруч, садок для Аліни — ідеально!

Я поставила чашку, відчуваючи, як слова зависають у повітрі.

— У нас? Тобто переїжджають сюди?

Вона кивнула, ніби це було само собою зрозуміло.

— Так, доню. Ти ж розумієш, родина — це святе. Дмитро завжди говорив, що ти добра душа. А квартира ця ну, ми ж її для сім’ї купували, ще до вашого весілля.

Я згадала той день: Дмитро, нервуючи, вручив мені ключі в ресторані, шепочучи:

— Тепер це твоє, Олено. Наше спільне.

А Марія Петрівна тоді ще бурчала, що «молодь зараз така, все на себе хапає».

— Маріє Петрівно, — сказала я спокійно, — квартира оформлена на мене. Дмитро сам наполіг. І ми з ним плануємо розширюватися, коли повернеться.

Вона нахилилася ближче, її очі блищали.

— Олено, ну будь ласка. Ольга в розпачі. Діти малі, їм стабільність потрібна. Ви ж молоді, без дітей — знімете щось маленьке, або до твоєї мами тимчасово. Галя Іванівна ж завжди рада тобі.

Я відчула, як жар підступає до обличчя.

— До мами? Вона в однокімнатній живе, пенсію отримує — 4 000 гривень. А ми з Дмитром самі ледве викручуємося з моїми платежами за кредит на авто.

Ми сиділи так хвилин десять, і розмова кружляла колами: вона — про «сімейний обов’язок», я — про «юридичні реалії».

— Ти ж не залишиш сестру брата на произволяще? — переконувала вона.

— Але це моя оселя, — відповідала я. — Ми її облаштовували разом, з душею.

Нарешті задзвонив телефон — Дмитро. Я ввімкнула гучний зв’язок.

— Привіт, люба! Як день? — його голос звучав тепло, як завжди.

— Дмитре, — сказала я, — твоя мама тут. Розповідає про Ольгу. Вона хоче переїхати до нас.

Він замовк на мить.

— Мамо, що за нісенітниці? Ольга має свою квартиру.

Марія Петрівна вхопила слухавку:

— Сину, ти не уявляєш, як їй важко! Платежі, розлучення. Допоможи сестрі!

Дмитро зітхнув.

— Мамо, ми обговоримо це пізніше. Олено, тримайся, я люблю тебе.

Після розмови Марія Петрівна пішла, пообіцявши «не тиснути», але я знала — це лише початок. Наступні дні були сповнені дзвінків: від неї — з новими аргументами, від Ольги.

— Олено, ти ж моя братова дружина, — скаржилася Ольга по телефону. — Я не хочу бути тягарем, але де ж іще? Сергій усе забирав, а тепер ще й алименти не платить.

Я співчувала, справді. Ольга працювала продавчинею в супермаркеті, зарплата — 12 000 гривень, з них половина йшла на іпотеку. Але моя квартира? Ні, це було занадто.

А потім настав той вечір. Я саме готувала вечерю — салат з куркою і овочами, мій фірмовий рецепт, — коли задзвонив домофон. На екрані — Ольга з дітьми.

— Тьотя Олено! — закричав Максим крізь динамік. — Ми з мамою прийшли в гості! З тортом!

Я зітхнула і впустила їх. Двері відчинилися, і в квартиру увірвалася хвиля шуму: Аліна з плюшевим ведмедиком у руках бігла вперед, Максим тягнув сумку з іграшками, а Ольга, з втомленим, але рішучим обличчям, обіймала мене.

— Дякую, що пустила! Ми так по тобі сумували.

За нею увійшла Марія Петрівна, з пакунками продуктів.

— Я отаке наварила борщу, доню. Для всіх.

Вони розселалися, ніби вдома: Ольга на дивані, діти — на килимі з іграшками.

— Розкажи, як справи на роботі? — запитала Ольга, ніби нічого не сталося.

Я кивнула, намагаючись бути ввічливою.

— Нормально, проект новий запустили. А в тебе?

Вона зітхнула.

— Ох, Олено, не питай. Сергій. Він тепер з тією своєю колегою живе. А я з дітьми — що робити? Мама сказала, що ти зрозумієш.

Марія Петрівна подала борщ, і ми сіли їсти.

— Доню, — почала вона, — ми з Ольгою обговорили. Вона з дітьми переїде сюди на час. Ти ж не проти?

Я мало не впустила ложку.

— Пробачте, що? Сюди?

Ольга всміхнулася.

— Ну, ми ж родина. Я вже навіть агента з нерухомості покликала — завтра прийде, подивиться, як кімнати перепланувати. Для дитячої зони.

Діти в цей час уже лазили по шафах.

— Мамо, тут така гарна коробка! — закричав Максим, витягаючи мої фотоальбоми.

Аліна тим часом полізла до столу, хапаючи шматок торта.

— Обережно, сонечко, — сказала я.

Але вона вже розмазувала крем по скатертині.

— Олено, не дратуйся, — сказала Ольга. — Діти — це радість. Уяви: будинок повен сміху!

Я дивилася на них, і в голові крутилися думки.

— Ольго, а твоя квартира? Чому не туди?

Вона знизала плечима.

— Та здам в оренду, платежі ж. А тут усе готове. І ти одна, Дмитро вічно в роз’їздах.

Марія Петрівна додала:

— Саме так! Ви молоді, знімете студію за 10 000 гривень — і нормально.

Я дістала телефон і набрала Дмитра.

— Любий, твоя сестра тут. З дітьми. Каже, переїжджає.

Він відповів миттєво:

— Що?! Мамо, Ольго — ви жартуєте? Своя квартира де?

Ольга вихопила телефон:

— Братику, ну будь ласка! Я ж не можу на вулиці з малечею!

Діти в цей час уже гасали по коридору. Раптом — брязк! Аліна перекинула вазу з квітами, вода розтеклася по підлозі.

— Ой, мамо, це випадково! — пискнула вона.

Максим додав:

— А я не винен! Це ведмедик штовхнув!

— Господи, — пробурмотіла я, хапаючи ганчірку, — тільки килим почистили.

Ольга розсміялася:

— Бачиш? Вони вже як удома. Олено, ти будеш чудовою тьотею-нянькою.

Я відчула, як гнів наростає.

— Нянькою? А я що, не маю свого життя?

Марія Петрівна втрутилася:

— Доню, не гарячкуй. Це ж тимчасово. Місяць-два.

Дзвінок у двері перервав нас. Я відчинила — і на порозі стояла моя мама, з кошиком свіжих булочок.

— Доню, я спекла твої улюблені — з вишнями. Зайду, посидимо?

Вона завмерла, побачивши натовп.

— О! А в нас свято? Ольга, Марія Петрівно — добрий вечір.

Діти кинулися до неї:

— Бабусю! Дивіться, що ми знайшли!

Мама всміхнулася, але її очі — гострі, як у вчителя математики, яким вона пропрацювала 35 років, — відразу все помітили.

— Що тут відбувається? Виглядає, ніби пікнік без запрошення.

Ми всі сіли за стіл, і я коротко розповіла. Мама слухала, попиваючи чай.

— Цікаво, — сказала вона нарешті. — Тобто ви, свахо, хочете аби ваша донька здала свою квартиру орендарям, отримувала гарні гроші з яких вона платитиме за кредит і на життя залишить собі безбідне, а от син мусить покинути своєжитло і йти орендувати, бо ви так вирішили? Та я нікои такого не дозволю. Знаєш доню, – звернулась вона до мене, – Якщо на те пішло, то мені важко жити і я вирішила, що свою квартиру здаю в оренду і житиму тут.Ну а ви із Дмитром ідіть кудись, бо ви молоді а я старша , мені потрібніше.

Свекруха хмикнула, почервонівши:

— Ну ви себе і Ольгу на рівень не ставте. Їй потрібніше. В неї діти.

— Отж, свахо. Ви свою Ольгу ні з ким на рівень не ставите. Їй потрібніше ніж усім бо вона така вся хороша, а син і невістка хай під парканом живуть? так виходить?

Розмови не вийшло і свекруха розлючена пішла грюкнувши дверима.Оля зібралась поспіхом і залишивши у домі безлад пішла разом із дітьми. Дмитро приїхав за кілька тижнів. Єдине що він сказав:

— Як добре, що квартира на тобі. Впевнений, мама з радістю і на продаж би її виставила заради Олі.

А мені так прикро. От поясніть ще десь існують такі мами: донечці все, а син ніби й не рідна дитина?

Головна кратинка ілюстративна.