— Олено, твоє плаття нове? — голос свекрухи, Галини Іванівни, звучав досить голосно, щоб привернути увагу всіх за столом. Її очі пильно вивчали мій вигляд, а брови злегка піднялися.

Я відчула, як напруга стискає повітря. Усі гості за столом — родичі мого чоловіка, сусіди, друзі — замовкли, чекаючи моєї відповіді.

Мій чоловік, Роман, сидів навпроти, занурений у розмову з дядьком про футбольний матч, і, здається, не помічав, що відбувається.

— Так, нове, — відповіла я спокійно, намагаючись не показати, як мене зачепив її тон. — Купила спеціально до вашого ювілею.

— Дороге, мабуть? — Галина Іванівна відкинулася на спинку стільця, склавши руки. — Знаєш, заміжня жінка має виглядати трішки інакше.

Тиша за столом стала майже відчутною. Тітка Марія, сестра свекрухи, кивнула на знак згоди, а кузина Романа, Ірина, кинула на мене багатозначний погляд.

Я відчула, як жар підступає до щік, але плаття було абсолютно пристойним — темно-зелене, до колін, з довгими рукавами і вишуканим коміром.

— Що саме в ньому вас не влаштовує? — запитала я, тримаючи тон рівним.

— Та загалом усе, — свекруха махнула рукою. — Колір яскравий, крій дивний. Заміжня жінка має думати про репутацію сім’ї.

Роман нарешті відірвався від розмови і глянув на мене, але нічого не сказав. Я відчула, як усередині закипає роздратування, але вирішила не мовчати.

— Галино Іванівно, це плаття цілком пристойне, — сказала я, дивлячись їй прямо в очі. — Я сама заробляю і сама обираю, що мені носити.

За столом запала абсолютна тиша. Навіть офіціанти, що гуділи десь на задньому плані, ніби зникли. Свекруха вскинула брови, а тітка Марія пирхнула:

— Оце так нахабство! Сама заробляє, то вже й сказати не можна?

— Я нікому не вказую, — відповіла я. — Просто пояснюю, що маю право на власний вибір.

— Право? — Галина Іванівна різко поставила келих на стіл. — Ти заміжня за моїм сином, Олено. Ти представляєш нашу сім’ю!

— І я представляю її гідно, — парирувала я. — У пристойному платті, з подарунком і щирими привітаннями.

Роман кашлянув і нерішуче промовив:

— Мам, може, не треба? Плаття нормальне.

— Нормальне? — пирхнула свекруха. — А ти чому мовчав, коли вона його купувала?

Я повернулася до Романа:

— Тобі не подобається моє плаття?

Він зам’явся, переводячи погляд між мною і матір’ю.

— Та ні, подобається. Просто мама хоче сказати…

— Що саме мама хоче сказати? — мовила я. — Що я маю одягатися, як черниця, щоб усі були задоволені?

Галина Іванівна різко встала, її обличчя почервоніло.

— Оце я бачу повагу до старших?! На моєму ювілеї мені вказувати, як жити?

— Я не вказую, — відповіла я, зберігаючи спокій. — Я лише захищаю своє право обирати одяг, який мені подобається.

Усі гості переглядалися, чекаючи, що буде далі. Я знала, що цей момент визначить, як зі мною поводитимуться надалі. І я не збиралася поступатися.

Я стою перед дзеркалом у нашій маленькій орендованій квартирі, розглядаючи своє відображення. Темно-зелене плаття з довгими рукавами і вишуканим коміром ідеально облягає талію, приховуючи дрібні недоліки моєї фігури.

Воно коштувало 3200 гривень — майже половину моєї місячної зарплати інженера-проектувальника, але ювілей свекрухи, Галини Іванівни, здавався гідним приводом для такої покупки.

Я ретельно уклала волосся в м’які локони, нанесла легкий макіяж, що підкреслював очі, і додала до образу тонкий срібний ланцюжок із маленьким кулоном у формі краплі та сережки з цирконіями. Туфлі на невисокому підборі завершували мій вигляд.

— Романе, як гадаєш, нормально виглядаю? — запитала я, поправляючи поділ плаття.

Мій чоловік, Роман, відірвався від телефону, де переглядав футбольні новини, і коротко кивнув.

— Чудово, Олєно. Ти виглядаєш гарно. Ходімо, бо спізнимося.

Ми з Романом одружені вже три роки. Живемо окремо від його родини, у затишній квартирі в центрі міста, але регулярно відвідуємо сімейні свята.

День народження Галини Іванівни — це завжди подія. Вона любить влаштовувати пишні застілля, орендувати банкетні зали і запрошувати всіх — від далеких родичів до сусідів і старих друзів.

Цього разу святкування відбувалося в ресторані “Золотий колос”, де столи вже були прикрашені білими скатертинами, вазами з трояндами і блискучими приборами.

Коли ми увійшли до залу, я відчула, як кілька пар очей одразу звернулися до мене. Тітка Марія, сестра свекрухи, прошепотіла щось своїй сусідці по столу.

Кузина Романа, Ірина, оцінююче глянула на моє плаття. Я посміхнулася і привіталася з усіма, намагаючись не звертати уваги на пильні погляди.

— Олено, сідай, дорогенька! — Галина Іванівна махнула рукою, вказуючи на місце поруч із собою.

Я вручила їй подарунок — гарно запаковану коробку з набором керамічних чашок, які вона давно хотіла.

— Галино Іванівно, вітаю з ювілеєм! Бажаю вам міцного здоров’я, радості і багато щасливих моментів, — сказала я, усміхаючись.

— Дякую, люба, — свекруха прийняла подарунок і поставила його до купи інших коробок на окремому столику.

За столом розпочалася звичайна сімейна бесіда. Дядько Василь, чоловік тітки Марії, розповідав про свої плани на ремонт дачі. Ірина ділилася новинами про свою нову роботу в маркетинговій агенції.

Я відповідала на запитання про мій проєкт — ми з колегами працювали над новим мостом через річку, і я із захопленням розповідала про технічні деталі.

— Олено, ти ж усе в тих кресленнях? — запитав дядько Василь, наливаючи собі компоту. — І як ти з тими цифрами справляєшся?

— Звикла, — усміхнулася я. — Це як пазл складати, тільки з розрахунками міцності і безпеки.

— Молодець, — кивнув він. — Не кожна дівчина таке потягне.

Я подякувала і перевела розмову на його дачу, розпитуючи про новий паркан. Атмосфера була теплою, і я почувалася частиною цього гамірного сімейного кола. Але все змінилося, коли подали основну страву.

Галина Іванівна раптом відклала виделку і повернулася до мене. Її голос, коли вона заговорила, був надто гучним, щоб це виглядало випадково.

— Олено, твоє плаття нове? — запитала вона, і я відчула, як усі погляди знову звернулися до мене.

Мені довелось захищатись, тож так, я говорила від душі.

— Олено, ти занадто багато собі дозволяєш, — вставила Ірина, відкидаючи пасмо волосся. — Вийшла заміж і одразу права качаєш.

— А що, після весілля я мала втратити право на власну думку? — здивувалася я.

— Ти мала б думати про сім’ю, — сказала тітка Марія. — Не про себе.

— Я і думаю про сім’ю, — відповіла я. — Живу з Романом, якого люблю і поважаю. Правда, Романе?

Усі погляди звернулися до мого чоловіка. Він сидів, опустивши очі, і явно почувався незручно.

— Звісно, люблю, — пробурмотів він. — Давайте без суперечок, це ж свято.

— Ніхто не сперечається, — сказала я. — Ми просто обговорюємо моє право обирати одяг.

— Яке ще право! — пирхнула Галина Іванівна. — Заміжня жінка має слухатися сім’ї чоловіка!

— А сім’я чоловіка має поважати мою особистість, — відповіла я.

— Яка розумна! — Ірина закотила очі. — Це в університетах тебе так навчили?

— В університетах мене навчили думати самостійно, — погодилася я. — І відстоювати свою думку.

Галина Іванівна різко поставила келих на стіл.

— Романе, ти чуєш, як твоя дружина розмовляє з твоєю матір’ю? Це ж нечувано!

Роман почервонів і ніяково потер потилицю.

— Мам, ну давай спокійно.

— Я дійсно нікого не хотіла образити, — підтвердила я. — Просто висловила свою думку щодо критики мого вигляду.

— Критики! — обурилася свекруха. — Я тобі зауваження зробила, як мати!

— Зауваження має бути обґрунтованим, — сказала я. — А коли плаття абсолютно пристойне, обґрунтованим таке не назвеш.

Тітка Марія похитала головою:

— Оце сучасна молодь! Нікого не поважають, старших не слухають!

— Повага має бути взаємною, — відповіла я. — Поважайте мій вибір, і я поважатиму вашу думку.

— Та що ти собі дозволяєш! — остаточно втратила терпіння Галина Іванівна. — Я тобі свекруха, старша!

— Ви мені свекруха, — погодилася я. — Але це не дає права вказувати, що мені носити.

Усі за столом застигли. Роман сидів червоний, як буряк, і не знав, куди подіти очі. Офіціанти тактично відійшли до іншого кінця залу. Я знала, що мої слова можуть спричинити напругу, але також розуміла, що мовчання лише погіршить ситуацію в майбутньому.

— Галино Іванівно, — сказала я, зберігаючи спокій, — я працюю інженером-проектувальником уже шість років. Заробляю і купую одяг за власні кошти. Я вважаю, що маю право обирати те, що мені подобається.

Мій голос був рівним. Я не жестикулювала, не підвищувала тон — просто викладала факти. У залі хтось із сусіднього столу ніяково кашлянув, намагаючись розрядити атмосферу. Звуки посуду і приглушені розмови з інших залів нагадували, що життя триває.

— Знаєте, напевне я піду разом зі своїм прекрасним платтям.

Роман навіть не наздоганяв мене. Втім і не потрібно було. Для себе я вже все зрозуміла.

Головна картинка ілюстративна.