— Сергію, як ти можеш так говорити зі мною? Я ж старалася для всіх, а ти відразу звинувачуєш! Ти розумієш, скільки зусиль я доклала, щоб організувати цю прогулянку?
— Мамо, справа не в зусиллях! Ти сама запросила наших донечок, обіцяла їм приємний день з подарунками, а в результаті принесла розчарування. Купила тільки для Олі дорогого ведмедика, якого вона попросила, а Катрусі з Марійкою нічого не дісталося. Вони ж тепер дивляться на ту іграшку з таким сумом у очах!
— А що я мала робити? Якби я не взяла для Олі те, на що вона вказала пальчиком, вона б відразу розповіла все своїм батькам. А вони б вирішили, що я нещира бабуся, яка шкодує на свою нову онучку. Я ж не хочу, щоб про мене погано думали в тій родині!
— Тобто для тебе думка чужих людей важливіша, ніж щастя власних онучок? Ти навіть не уявила, як вони почувалися в той момент?
Після цих слів Сергій різко поклав слухавку, і в кімнаті запанувала важка тиша.
Я стояла поруч і все чула. Серце стискалося від жалю за наших дівчаток. Як могла свекруха, яку я завжди намагалася поважати, так егоїстично поставити свої турботи про зовнішній вигляд вище за дитячі емоції?
Але це був лише початок тієї історії, яка розкрила багато прихованого в нашій великій родині.
Ми з Сергієм уже багато років разом, і наше життя завжди здавалося мені таким гармонійним, наче з теплої казки. Ми познайомилися ще в студентські роки, коли обидва вчилися в одному виші на різних факультетах.
Він – серйозний, відповідальний хлопець з технічним складом розуму, я – творча душа, яка любила малювати та мріяти про велике сімейне щастя. З перших зустрічей між нами проскочила іскра, і незабаром ми зрозуміли, що створені одне для одного.
Весілля було скромним, але щирим, з найближчими друзями та родичами. А потім народилися наші донечки – спочатку старша Катруся, а через кілька років молодша Марійка.
Вони стали сенсом нашого існування, наповнили дім смехом, дитячими питаннями та безмежною ніжністю.
Ми побудували власний затишний будиночок на околиці міста, з садком, де влітку цвітуть троянди, а восени достигають яблука. Обоє працюємо: Сергій в компанії, пов’язаній з будівництвом, я – в школі мистецтв, де вчу дітей малювати.
Фінансово ми завжди почувалися впевнено – вистачало на все необхідне, на подорожі, на маленькі радощі.
Ми не гналися за розкішшю, але наші дівчатка ніколи не знали відмови в тому, що справді важливо для їхнього розвитку: книжки, заняття танцями для Катрусі, музична школа для Марійки.
Нам було добре разом – вечорами ми гуляли парком, готували вечерю удвох, ділилися думками про день. Сергій завжди був турботливим: приносив квіти без приводу, допомагав по дому, слухав мене годинами.
Але в родині Сергія був ще молодший брат – Роман. Він завжди здавався мені трохи легковажним, імпульсивним, на відміну від старшого брата. Роман часто змінював роботу, любив яскраве життя, і його стосунки з батьками були непростими.
Особливо з мамою, Галиною Петрівною. Вона мала сильний характер – прямолінійна, вимоглива, завжди знала, як краще для всіх. Іноді її зауваження межували з критикою, і навіть до мене, невістки, вона могла знайти привід для коментаря: то про те, як я готую, то про одяг дівчаток.
Я намагалася не реагувати гостро, бо ми бачилися нечасто – на свята чи сімейні зустрічі. Думала, що заради миру в родині варто терпіти такі дрібниці. Сергій теж радів, що ми уникаємо конфліктів.
Роман нещодавно одружився з Іриною, яка мала доньку Олю від попереднього шлюбу. Оля – мила дівчинка, жвава, з великими очима та посмішкою, що відразу підкорює.
Роман швидко прив’язався до неї, і вони стали жити як справжня сім’я. Але стосунки з Галиною Петрівною в них склалися напружені. Роман часто ображався на маму за її зауваження щодо їхнього побуту, виховання Олі чи фінансових рішень.
Галина Петрівна вважала, що може давати поради, бо “життя бачила”, а Роман сприймав це як втручання. Через це вони рідко спілкувалися, і ми з Сергієм намагалися бути нейтральними, підтримуючи обох.
І ось одного сонячного осіннього дня Галина Петрівна несподівано зателефонувала мені.
— Олено, добрий день! Сьогодні я подумала заїхати за твоїми онучками. Хочу з ними погуляти містом, може, в парк сходити чи в великий магазин заглянути. Куплю їм щось приємне, солодощів чи іграшок. Ти не проти, правда? Дівчаткам буде весело з бабусею.
Я зраділа такому дзвінку. Рідко ж свекруха проявляла ініціативу, і я подумала, що це гарна можливість для дівчаток провести час з нею. Катруся з Марійкою любили бабусю, хоч і бачилися нечасто.
— Звісно, Галино Петрівно! Вони будуть у захваті. Коли плануєте приїхати?
— Десь після обіду. І знаєш, я подумала взяти й Олю з собою. Роман з Іриною сьогодні зайняті, то чому б не погуляти всім трьом онучкам разом? Буде весело!
Я погодилася, бо ідея здалася чудовою – дівчатка подружаться ближче.
Галина Петрівна приїхала вчасно, на своєму старенькому авто. Дівчатка вибігли назустріч, обійняли її, радісно стрибали. Олю вона забрала по дорозі, і всі троє сіли в машину, махаючи нам на прощання. Я з Сергієм посміхнулися – приємно бачити таке.
Але повернулися вони швидше, ніж я очікувала, і без жодних пакетів з покупками. Дівчатка увійшли тихі, з опущеними голівками, а Галина Петрівна відразу почала скаржитися, щойно переступивши поріг.
— Олено, твої дівчатка такі вибагливі! Вони весь час просили то одне, то інше, ніби не знають міри. Я ж не можу все купувати, що вони побачать на вітринах. Треба вчити їх бути стриманішими.
Я здивувалася, бо мої донечки завжди були чемними в магазинах, ніколи не влаштовували сцен.
— Галино Петрівно, може, вони просто раділи прогулянці? Розкажіть, як пройшов день.
Але вона продовжила:
— Ми зайшли в той великий іграшковий відділ, і Оля відразу показала на великого плюшевого ведмедика – такого м’якого, з бантиком. Я не встояла, взяла його для неї, бо вона так просила очима. А твої відразу почали: “І нам теж хочеться щось!” Але я пояснила, що не можу всім усе купувати, бо це недешево. Треба знати межу.
В ту мить я помітила, як Катруся тихо відійшла в свою кімнату, а Марійка стояла, тримаючи ручки за спиною. Потім старша донька розповіла мені пошепки: “Мамо, я спеціально нічого не просила, щоб бабуся могла купити Марійці хоч щось маленьке, але вона все одно тільки Олі взяла.”
Серце моє стиснулося. Виявляється, Галина Петрівна планувала гуляти з усіма трьома, і в магазині купила тільки для Олі те, що та захотіла, навіть не дивлячись на ціну. Наші ж дівчатка залишилися ні з чим.
Ввечері Сергій повернувся з роботи, і я все розповіла. Він спочатку не повірив, але коли поговорив з дівчатками, обличчя його стало серйозним.
— Це не можна так залишити, – сказав він. – Треба поговорити з мамою.
І зателефонував. Розмова була саме тією, з якої я почала свою розповідь – гострою, емоційною. Сергій намагався пояснити, що її вчинок завдав болю дітям, що обіцянки треба тримати, а Галина Петрівна тільки захищалася, ставлячи на перше місце свою репутацію перед родиною сина молодшого.
Після того дзвінка ми довго сиділи з Сергієм на кухні, п’ючи чай.
— Олено, я не думав, що мама може так егоїстично поводитися, – зітхнув він. – Для неї важливіше, як виглядає перед Ірининими родичами, ніж почуття наших дівчаток.
— Мабуть, вона боїться втратити зв’язок з Романом, – відповіла я. – Оля для неї нова онучка, і вона хоче показати себе щедрою саме там.
Але дівчатка… Вони тепер дивилися на Олю з якоюсь відстороненістю, хоч та була ні в чому не винна.
Наступного дня я вирішила поговорити з донечками окремо. Сіла з ними в їхній кімнаті, де на полицях стояли улюблені іграшки.
— Катрусю, Марійко, розкажіть мені, що ви відчували вчора?
Катруся, як старша, почала першою:
— Мамо, спочатку було так весело! Ми гуляли парком, бабуся розповідала історії. А в магазині Оля показала на того ведмедика, і бабуся відразу сказала: “Беремо!” А коли я подивилася на гарну ляльку, бабуся відповіла: “Ні, донечко, це забагато. Будь скромнішою.”
Марійка додала тихенько:
— Я навіть не просила нічого, бо бачила, що бабуся нервує. Але все одно сумно.
Я обійняла їх міцно.
— Ви мої розумниці. Знаєте, бабуся просто помилилася. Але ми з татом можемо купити вам усе, що захочете. Головне – ваші сердечка.
— Ні, мамо, – сказала Катруся твердо. – Ми не хочемо зараз іграшок. Ми хочемо, щоб бабуся любила нас однаково.
Ці слова вразили мене до глибини душі. Діти відчувають усе так гостро.
Через тиждень ми вирішили запросити Романа з Іриною та Олею в гості, щоб розрядити атмосферу. Сергій запропонував влаштувати сімейний обід. Я готувала улюблені страви: запікала овочі, робила салати, пекла пиріг з яблуками з нашого саду.
Коли вони приїхали, Оля відразу побігла показувати свій нового ведмедика дівчаткам. Той був справді великий і красивий.
— Дивіться, який він м’який! – раділа вона.
Катруся посміхнулася чемно:
— Дуже гарний. Бабуся добре вибрала.
Але в очах її я бачила тінь смутку.
За столом розмова спочатку йшла про повсякденне: роботу, погоду, плани.
Потім Ірина сказала:
— Галина Петрівна така щедра! Оля так рада тому ведмедику. Вона всім сусідським дітям показує.
Галина Петрівна, яка теж була запрошена, посміхнулася гордо.
— Та що там, для онучки нічого не шкода.
Сергій обмінявся зі мною поглядом.
Після обіду, коли діти гралися в саду, Роман відвів Сергія вбік.
— Брат, чув від мами, що ви на неї ображені через ту прогулянку. Але ж вона старалася!
— Романе, ти не розумієш, – відповів Сергій спокійно, але твердо. – Вона обіцяла подарунки всім, а купила тільки Олі. Наші дівчатка відчули себе менш важливими.
Роман знизав плечима.
— Ну, Оля ж маленька, вона більше просила. А ваші старші, мають розуміти.
— Розуміти що? Що бабуся ставить репутацію вище за їхні почуття?
Роман роздратовано відмахнувся.
— Ви завжди все ускладнюєте. Мама просто хотіла догодити нам, бо ми рідко бачимося.
Я чула цю розмову з вікна і відчула, як егоїзм пронизує їхні слова. Роман теж думав тільки про свою маленьку сім’ю, не бажаючи бачити біль інших.
З того часу стосунки в родині стали прохолоднішими.
Ми з Сергієм вирішили більше покладатися на себе. Купили дівчаткам ті іграшки, про які вони мріяли: Катрусі – набір для малювання, Марійці – красиву ляльку з аксесуарами. Вони зраділи, але сказали:
— Дякуємо, мамо й тату.
Ми стали частіше влаштовувати сімейні виїзди тільки вчотирьох: поїздки на природу, походи в театр, вечори з настільними іграми. Дівчатка розквітали, забуваючи про той прикрий випадок.
Але одного разу Галина Петрівна знову зателефонувала.
— Олено, може, зберемося всі разом на мій день народження? Хочу бачити всіх онучок.
Я вагалася, але Сергій сказав:
— Поїдемо. Діти мають знати родину.
На святі все було гарно: стіл накритий, гості, музика. Дівчатка подарували бабусі малюнки, зроблені власноруч. Галина Петрівна розчулилася.
— Які ви талановиті мої онучки!
Але потім, коли свекруха знову втнула таке, що ні в які ворота: Оля отримала від неї додатковий подарунок – гарну сукню. Нашим вона не дала нічого.
– Серйозно? – Запитала я у свекрухи дивлячись їй в очі, – Ви зараз свідомо це зробили – обрали серед трьох одну. Ви впевнені, що чужа вам дорожча від рідних?
Ой, що там почалось. І свекруха і Роман і його ота дружина почали мені казати, що я права не маю так поводитись і що Оля не чужа. Ми з Сергієм навіть доводити нічого не стали – просто вийшли із дівчатками геть.
Звісно, з нами тепер ніхто спілкуватись не хоче, адже ми зіпсували свято. Але скажіть, що я не так сказала? Мусила мовчати, чи як?
Головна картинка ілюстративна.
