Я стояла на кухні, тримаючи в руках черговий рахунок з приватної клініки, і відчувала, як усе всередині кипить від безсилля. Дмитро щойно повернувся з чергового «обстеження» і, як завжди, сяяв, ніби виграв у лотерею.

— Олено, ти не уявляєш, наскільки я спокійний тепер! Усе ідеально, жодних відхилень. Лікарі сказали, що я в чудовій формі, але порадили не нехтувати профілактикою. Я вже записався на наступний місяць до іншого спеціаліста, на всяк випадок.

Я не витримала і кинула папірець на стіл.

— Дмитре, ти знову? Скільки можна витрачати наші заощадження на ці твої постійні перевірки? Ми ледве сводимо кінці з кінцями, а ти думаєш тільки про свої вигадані проблеми!

Він подивився на мене з подивом, ніби я сказала щось абсурдне.

— Як це вигадані? Це моє здоров’я! Я хочу бути впевненим, що зі мною все гаразд. А гроші заробляються, а здоров’я — ні. Ти що, хочеш, щоб я ігнорував сигнали організму?

— Які сигнали? Ти бігаєш до лікарів через кожну дрібницю! Наш син бачить, як тато постійно хвилюється через ніщо, і я не хочу, щоб він ріс з таким самим страхом усе життя!

— Ти перебільшуєш. Це турбота про себе, а не страх.

— Ні, це вже залежність! І через це наша сім’я руйнується. Я більше не можу так жити. Якщо ти не зупинишся, я піду.

Він мовчав, дивлячись на мене, а я відвернулася, щоб він не побачив сліз.

Мене звати Олена, і я ніколи не думала, що звичайна турбота про здоров’я може стати причиною, через яку розпадеться сім’я. Здавалося б, хто ж проти того, щоб людина дбала про себе, вчасно зверталася до фахівців і не чекала, поки щось стане серйозним?

Але коли ця турбота перетворюється на постійне занурення в медичні кабінети через кожну дрібницю, це вже інша справа.

Я познайомилася з Дмитром на роботі — ми обоє працювали в невеликій компанії, що займалася дизайном інтер’єрів. Він був енергійним, спортивним хлопцем, завжди посміхався і розповідав про свої тренування в залі чи пробіжки в парку.

Ми швидко зблизилися, почали зустрічатися, і через рік він зробив пропозицію. Весілля було скромним, але теплим — з друзями, родиною, танцями до ранку.

— Олено, ти будеш найщасливішою, обіцяю, — сказав він тоді, тримаючи мою руку під час церемонії.

— І ти теж, Дмитре. Ми разом у всьому, — відповіла я, щиро вірячи в це.

До шлюбу я навіть не підозрювала про його особливість. Він ніколи не скаржився на здоров’я під час побачень, не згадував про лікарів. Усе почалося вже після того, як ми стали подружжям. Спочатку це було непомітно. Одного разу ввечері він повернувся з роботи і сказав:

— Знаєш, сьогодні трохи голова поболювала. Піду завтра до терапевта, перевірюся, щоб бути спокійним..

Я посміхнулася:

— Звичайно, йди. Краще перестрахуватися.

Тоді я була вагітна нашим першим сином, Артемом, і сама постійно відвідувала жіночу консультацію, здавала аналізи, проходила УЗД. Мені здавалося нормальним, що Дмитро теж дбає про себе. Він пішов до лікаря, той вислухав, призначив прості перевірки, і все закінчилося добре.

— Усе в нормі, — розповів він увечері. — Просто втома від роботи.

— Бачиш, я ж казала, нічого страшного, — обійняла я його.

Але з часом такі візити ставали частішими. То нога трохи нила після тренування, то спина після сидіння за комп’ютером. Кожного разу Дмитро йшов до районної поліклініки, записувався, чекав у чергах.

— Чому не заспокоїшся? Ти ж спортсмен, у тебе все міцне, — питала я якось за вечерею.

— Саме тому й треба контролювати, Олено. Не хочу, щоб дрібниця переросла в щось більше, — відповів він серйозно.

Я кивала, бо розуміла: краще перевірити, ніж шкодувати.

Коли народився Артем, моє життя закрутилося навколо дитини. Нічні годування, прогулянки, пелюшки, перші посмішки — усе це забирало весь час і сили.

Я майже не звертала уваги на свої дрібні нездужання, бо головне було — син здоровим ріс. А Дмитро не змінився. Навпаки, його візити до лікарів стали ще регулярнішими.

Спочатку це була наша районна поліклініка. Він знав усіх терапевтів по іменах, розповідав, як просить направлення до вузьких спеціалістів.

— Сьогодні був у невролога, — хвалився він одного вечора, годуючи Артема з пляшечки, поки я готувала вечерю. — Усе гаразд, але порадив ще один аналіз здати.

— Добре, що все нормально, — сказала я.

Але поступово лікарі почали уникати його. Терапевти знаходили причини, щоб не давати направлення одразу, казали почекати, або пропонували прості поради замість обстежень.

— Вони мене просто ігнорують! — обурювався Дмитро за сніданком. — Я ж не дарма приходжу, хочу бути впевненим.

— Може, справді все в порядку, і не треба так часто? — обережно запропонувала я.

— Ні, Олено, це моя відповідальність перед сім’єю. Хочу бути здоровим для вас з Артемом.

Тоді він вирішив перейти до приватних центрів. Перший раз прийшов додому таким радісним, ніби відкрив новий світ.

— Слухай, у них все по-іншому! Записався онлайн, прийшов — одразу до спеціаліста. Пройшов перевірку у двох лікарів, вони сказали, що потрібно ще пару тестів зробити. Цивілізовано, швидко!

Я слухала і запитала:

— А як з оплатою? Це ж не безкоштовно.

Він відмахнувся:

— Не важливо. Головне — результат. Я не шкодую на таке.

— Але ми ж планували на відпустку відкладати, чи на речі для Артема…

— Здоров’я важливіше за все, Олено. Ти ж розумієш.

Я зітхнула і промовчала. Результати, як завжди, показали, що все добре. Дмитро святкував:

— Бачиш, я здоровий, як бик! Але лікарі порадили приходити регулярно, для профілактики.

— Як часто? — поцікавилася я.

— Ну, раз на кілька місяців. Щоб тримати все під контролем.

Спочатку це було раз на пів року, потім частіше. Гроші з сімейного бюджету йшли туди рікою. Ми відмовлялися від багатьох речей: не купували нову техніку, відкладали поїздки до родичів, економили на продуктах. Артем ріс, йому потрібні були іграшки, одяг, заняття в садочку, але Дмитро не бачив проблеми.

Одного разу я спробувала поговорити серйозно. Ми сиділи на балконі, Артем вже спав, вечір був теплим.

— Дмитре, давай поговоримо про ці твої візити. Ти ж розумієш, що це впливає на нас усіх?

— Як впливає? Я дбаю про себе, щоб бути з вами довго.

— Але ти витрачаєш стільки, що ми не можемо нормально планувати майбутнє. Артем підростає, йому скоро в школу, а ми ледве справляємося.

Він усміхнувся:

— Олено, ти хвилюєшся даремно. Я знайду спосіб заробити більше. А здоров’я — це основа всього.

— Може, спробуй просто спостерігати за собою, без постійних лікарів? Ти ж сильний, займаєшся спортом.

— Ні, краще перевіряти. Так спокійніше.

Я намагалася ще кілька разів. Розповідала про друзів, які рідко ходять до лікарів і почуваються чудово. Запропонувала почитати книги про позитивне мислення, про те, як не фокусуватися на негативному.

— Давай разом підемо на йогу чи щось таке, — казала я. — Там учать розслаблятися, слухати тіло по-іншому.

— Йога? Ні, мені потрібні фахівці, а не дихальні вправи, — відповів він.

Артем ріс, дивлячись на тата. Одного разу, коли сину було п’ять, він поскаржився на животик після садочка.

— Мамо, а давай до лікаря підемо? Як тато, — сказав він.

Я відчула холодок.

— Ні, синочку, це просто від їжі. Пройде.

Але всередині зрозуміла: це впливає на дитину. Він бачить, як тато постійно хвилюється, бігає по клініках, і думає, що так правильно.

Ще один діалог стався, коли ми планували день народження Артема. Хотіли запросити друзів, зробити свято в кафе.

— Дмитре, давай зберемо на нормальне свято для сина?

— Звичайно, але спочатку я маю пройти перевірку. Записався на наступний тиждень.

— Знову? А свято?

— Свято почекає. Головне — я.

Тоді я зрозуміла, що це не зміниться. Мої слова не доходили. Він жив у своєму світі постійного контролю, а ми з Артемом — у реальному, де потрібні радість, стабільність, плани на майбутнє.

Я довго вагалася, плакала ночами, радилася з мамою.— Доню, якщо ти нещаслива, подумай про себе і дитину, — сказала вона.

І я вирішила. Подала документи на розлучення. Не тому, що не любила, а тому, що не могла більше дивитися, як це руйнує нашу сім’ю зсередини.

Хотіла, щоб Артем ріс у спокої, без постійного прикладу тривоги за ніщо.

Тепер ми живемо окремо. Артем запитує про тата, і я пояснюю, як можу. А Дмитро, мабуть, продовжує свої візитипереїхав до матері і наскільки мені відомо його життя не змінилось. Хіба мама його підтримує і вважає мене поганою жінкою.

Я ж намагаюся будувати нове життя, і щиро не розумію чого повинна чим саме я не права.