— У нас у родині кожен користується своєю тарілкою, — сказала я, намагаючись виглядати спокійно, але з таким натяком, щоб Марина зрозуміла мої слова. — Можете дати свою тарілку для Світланки? Вона вже тиждень обідає у нас щодня, а одноразові тарілки я вже витратила.

Марина подивилася на мене спокійно, її погляд був стриманим, але я помітила, як в очах з’явився легкий блиск. Вона відповіла, не змінюючи інтонації:

— Гаразд, зараз принесу. — Вона зникла в будинку і повернулася через кілька секунд з тарілкою, ложкою і чашкою. — І мені теж для своїх принесіть тарілки. Чашки, але не малі, а більші. Бо ваші такі люблять наше молочко. Особливо старша — щойно з доїльної, тепле, з пінкою.

Я відчула, як обличчя червоніє від сорому. Слова застрягли десь в горлі, і я лише змогла вимовити кілька непорозумілих фраз, перш ніж поспішно попрощалася. Сором прокачав мене додому, де я одразу зібрала дітей і почала їх розпитувати.

Ми з чоловіком, Андрієм, і трьома нашими дітьми — Машею (10 років), Данилом (8 років) і маленькою Софією (5 років) — давно мріяли про власну дачу.

Життя в київській квартирі влітку з трьома дітьми — це справжнє випробування. Шум, спека, обмежений простір — усе це змушувало нас шукати місце, де можна було б дихати вільно.

Родичів у селі ми не мали, тому вирішили скласти гроші і купити невеличкий будиночок десь за годину їзди від Києва.

Ми шукали дім ретельно. Хотіли, щоб усе було ідеально: асфальтована дорога, щоб не грузнути в багнюці, сад із фруктовими деревами, невеликий город, щоб мама і свекруха могли поратися, і, звісно, дитячий майданчик неподалік.

Після кількох місяців пошуків ми знайшли те, що шукали. Невелика хата, доглянута, від добрих господарів. Сараю не було, але нам він і не потрібен.

Зате сад із вишнями, яблунями і грушами, шість соток городу і центральна вулиця з асфальтом. Магазини поруч, до річки — вісім хвилин пішки. І ціна підходяща. Мрія, а не дача!

— Олено, це ж ідеально! — радісно вигукнув Андрій, коли ми вперше оглянули будинок. — Дітям є де гратися, а нам із тобою — де відпочивати.

— Тільки уяви, — відповіла я, — вечори на терасі, запах вишень, а діти бігають подвір’ям. І ніякої міської метушні!

Ми підписали документи і влітку 2024 року в’їхали.

Перші тижні на дачі були як із картинки. Діти одразу знайшли собі подругу — сусідську дівчинку Світланку, якій було дев’ять років. Вона жила через паркан із мамою Мариною та бабусею Галиною.

Світланка була весела, із русявими косичками і завжди готова до пригод. Мої діти швидко з нею потоваришували, і їхній сміх лунав на подвір’ї з ранку до вечора.

— Мам, можна Світланка з нами пограється? — якось запитала Маша, тримаючи в руках скакалку.

— Звісно, — усміхнулася я. — Тільки не бешкетуйте!

Я з мамою, Наталею, поралася в саду чи на городі, Андрій ходив на рибалку до річки, а діти ганяли подвір’ям. Мама садила помідори й огірки, а я обрізала гілки на вишнях. Життя здавалося ідеальним.

— Олено, ти бачила, які тут груші? — захоплено казала мама.

— Ага, — сміялася я. — І повітря тут таке, що хоч ложкою їж!

Але незабаром я почала помічати дещо дивне.

Світланка почала приходити до нас не лише гратися, а й обідати. Спершу це здавалося природним: діти ганяють разом, я кличу своїх їсти, а вона, ясна річ, біжить за ними.

Миє руки, сідає за стіл і їсть із усіма. Перший раз я не звернула уваги — ну, почастувала дитину макаронами з котлеткою, що тут такого?

Другий раз — теж нормально, адже сусіди. Але коли це сталося втретє, а потім і четвертий раз, я з мамою почали переглядатися.

— Олено, ти помітила, що Світланка щодня в нас обідає? — тихо спитала мама, коли ми поливали грядки. — Це ж недешево, нас п’ятеро, а вона — шоста.

— Та бачу, — зітхнула я. — Не знаю, як це делікатно припинити. Не виганяти ж дитину?

Ми порахували: порція обіду — це приблизно 30 гривень на людину. Якщо Світланка їсть у нас щодня, то за тиждень це 210 гривень, а за місяць — 900 гривень.

Для нас, із трьома дітьми і дачею, яку ще треба облаштовувати, це відчутно. Але як сказати про це сусідці, не зіпсувавши стосунків? Адже Марина погодилася доглядати за нашим будинком узимку, коли нас не буде.

— Може, поговорити з Мариною? — запропонувала мама. — Але так, щоб не образити.

— Треба щось придумати, — кивнула я. — Може, натякнути, що в нас свої правила?

Я вирішила діяти. Покликала Марину до нас, коли вона поливала квіти біля хати.

— Марино, привіт! — почала я, намагаючись звучати невимушено. — Слухай, у нас у родині традиція: кожен їсть зі своєї тарілки. Може, даси для Світланки тарілку? Бо вона щодня в нас обідає, а одноразовий посуд у мене закінчився.

Я чекала, що Марина зніяковіє, вибачиться чи скаже, що заборонить Світланці приходити. Але вона лише спокійно кивнула.

— Зараз принесу, — сказала вона і пішла до хати.

За хвилину вона повернулася з тарілкою, ложкою і чашкою. А потім додала, дивлячись мені прямо в очі:

— А ви мені теж для своїх тарілки принесіть. І чашки, але не маленькі, а побільші. Бо ваші дуже вже наше свіже молочко полюбляють. Особливо Маша — щойно видоєне, тепле, з пінкою.

Я відчула, як фарба прилила до обличчя. Сором такий, що захотілось кудись втекти. Я пробурмотіла щось про те, що поговорю з дітьми, і поспішила додому.

Удома я одразу зібрала Машу, Данила і Софію в кухні.

— Діти, — строго почала я, — ви що, до тітки Марини бігаєте їсти?

Маша опустила очі, Данило почав крутити ґудзик на сорочці, а Софія невинно захлопала очима.

— Ну так, — зізналася Маша. — У них такі смачні голубці! І котлети. А пиріжки з вишнями — просто казка!

— І молоко! — додав Данило. — Тітка Марина дає нам тепле молоко, щойно від корови. Я такого доброго ще ніколи не куштував!

— А сало! — вигукнула Софія. — Я такого ніколи не їла!

Я сіла на стілець, відчуваючи себе дуже ніяково. Виявилося, що мої діти не просто гралися у Світланки, а бігали до сусідів на другий сніданок, обід і навіть вечерю. І це тривало вже досить довго! Марина годувала трьох моїх дітей, а я обурювалася через одну Світланку.

— Чому ви мені не сказали? — запитала я, намагаючись не підвищувати голос.

— Бо ти завжди зайнята в саду, — знизала плечима Маша. — А тітка Марина сама кличе. Каже: «Ходіть, дітки, голубці готові!»

Того ж вечора я пішла до Марини з ігристим і великим кошиком продуктів і делікатесів за якими чоловік спеціально їздив у місто.

— Марино, вибач, — почала я, відчуваючи, як щоки знову червоніють. — Я не знала, що мої так часто до тебе бігають. Чому ти нічого не сказала?

Марина усміхнулася, запрошуючи мене на ганок.

— Та що там, Олено. Діти ж дружать, що тут такого? У нас із мамою город великий, корова є, готуємо багато. А твої такі чемні, ще й дякують завжди.

— Але ж це так дорого – годувати ще трьох дітей, — зніяковіла я. — Мої ж троє, а не одна Світланка.

— Та не переживай, — махнула рукою Марина. — Ми ж сусіди. Сьогодні я пригощаю, завтра ти. Головне, щоб дітям було добре.

Я повернулася додому і провела з дітьми серйозну розмову. Ми домовилися, що вони їстимуть удома, а якщо захочуть щось у сусідів, спершу спитають у мене.

Я почала готувати ситніші обіди, купувала молоко щодня, щоб діти не бігали до Марини. Але діти є діти — інколи вони все одно їли у сусідів.

— Мам, у тітки Марини голубці кращі, ніж у тебе, — якось зізнався Данило, жуючи бутерброд.

— Ну, дякую за комплімент, — пирхнула я. — Може, мені в неї рецепт спитати?

— Спитай! — радісно вигукнув він. — І навчися робити такі ж!

Щоб якось віддячити Марині, ми почали частіше запрошувати їх до себе. Влаштовували вечері на терасі, смажили шашлики варили юшку з риби, яку приносив Андрій. Діти ганяли подвір’ям, а ми з Мариною і мамою гомоніли про все на світі.

Ці вечері стали нашою новою традицією. Ми з Мариною ділилися рецептами, діти гралися, а Андрій із Марининим братом Сергієм обговорювали риболовлю і ціни на снасті.

Це літо навчило мене кільком речам. По-перше, сусіди — це не просто люди за парканом, а частина твого життя. Марина могла образитися чи поскаржитися, але вона мовчала і годувала моїх дітей, бо вважала це нормальним.

По-друге, я зрозуміла, що інколи ми самі не помічаємо, як наші дії впливають на інших. Я обурювалася через Світланку, але не бачила, як мої діти об’їдали сусідів.

І по-третє, доброта повертається. Ми з Мариною тепер не просто сусідки, а подруги. Наші діти разом ходять до річки, а ми ділимося врожаєм і рецептами.

Але одне для мене стало справжнім відкриттям: люди в селі геть інші. У місті я навіть сусідів своїх не знаю. кого як звуть, хоча в квартирі проводжу багато часу. А тут знайома вже чи не з усім селом і кожен намагається чимось допомогти, чи підтримати, якщо має можливість.

От чому так?

Головна картинка ілюстративна.