— Олено, ти серйозно? Ти хочеш, щоб я залишив свою маму саму? Вона ж без мене не впорається! — голос Богдана тремтів від напруги, коли він стояв посеред нашої спальні, тримаючи в руках порожню валізу.
Я зупинилася, тримаючи стос складених дитячих речей, і подивилася на нього. Мої руки тремтіли, але я намагалася тримати себе в руках.
— Богдане, я не можу більше цього терпіти. Твоя мама перетворює наше життя на пекло. Вона постійно критикую доньку і ти це бачиш! — я поклала речі на ліжко, відчуваючи, як гнів розливається по всьому тілу. — Я не дозволю, щоб моя Соломія переймалась через її слова. І я не хочу, щоб мій син Максим ріс у такій атмосфері.
— Олено, вона просто старша людина, у неї свої погляди. Ти ж знаєш, як їй було важко після втрати тата. Вона не хоче залишатися сама, — Богдан намагався звучати спокійно, але його очі видавали розгубленість.
— Свої погляди? — я різко повернулася до нього. — Називати мою доньку «та дівчинка» — це її погляди? Казати Максиму, що він «справжній спадкоємець», а Соломія — ні, бо вона не твоя рідна? Це, по-твоєму, нормально? — я схопила ще одну валізу з-під ліжка і кинула її на матрац. — Я забираю дітей і їду. З тобою чи без тебе.
Богдан ступив крок до мене, його обличчя спохмурніло.
— Куди ти зібралася посеред ночі? Ти подумала про дітей? Нова школа, новий садок, нове все! І де ти житимеш? Квартира у якій ми жили здається!
— Я зніму квартиру. Усе буде, як раніше, тільки без твоєї мами, — відповіла я, намагаючись не підвищувати голос. — Я вже місяць планую це, Богдане. І знаєш що? Мені байдуже, що твоя мама залишиться сама.
Він мовчав, дивлячись на мене, ніби шукав слова, які могли б зупинити цей потік. Але я вже прийняла рішення. Це був не просто спалах емоцій — це була межа, яку я перетнула.
— Олено, будь ласка, давай поговоримо завтра. Зараз пізно, — він майже благав, але я лише похитала головою.
— Добре, я залишуся на ніч. Але завтра зранку я шукаю квартиру. І ноги моєї тут більше не буде, — я закрила валізу з клацанням і відвернулася, щоб він не побачив, як тремтять мої губи.
Все почалося три роки тому, коли я з Богданом вирішила пожити разом із його мамою, пані Катериною. Ми зняли нашу квартиру за 12 000 гривень на місяць, щоб покрити витрати, і переїхали до її просторого будинку в передмісті.
Тоді мені здавалося, що це розумне рішення: ми заощадимо гроші, а пані Катерина не почуватиметься самотньою. Я й уявити не могла, що це стане початком найскладнішого періоду мого життя.
У нас із Богданом двоє дітей: моя донька Соломія від першого шлюбу, якій десять років, і наш спільний син Максим, якому п’ять. Я завжди намагалася любити їх однаково, і Богдан, здавалось, прийняв Соломію як рідну.
Але пані Катерина мала інші думки. Вона одразу дала зрозуміти, що Соломія для неї — чужа, а Максим — «справжній спадкоємець». Її слова, її погляди, її маленькі, але болючі вчинки отруювали наше життя.
Одного вечора, через кілька місяців після переїзду, я помітила, що Соломія стала тихішою. Вона завжди була веселою, любила малювати й розповідати історії. Але тепер вона часто замикалася в своїй кімнаті.
— Соломійко, що сталося? — запитала я, сідаючи поруч із нею на ліжко. Вона тримала альбом для малювання, але сторінка була порожньою.
— Нічого, мамо, — тихо відповіла вона, не піднімаючи очей.
— Соломіє, я ж бачу, що щось не так. Розкажи мені, — я обережно погладила її по голові.
Вона зітхнула і нарешті заговорила:
— Бабуся сказала, що я не справжня онука. Що я тільки заважаю. І що Максим кращий, бо він хлопчик і твій із татом син.
Я відчула, як усе всередині стиснулося. Моя дівчинка, моя радість, сиділа переді мною з опущеними плечима.
— Соломійко, ти слухай мене, — я взяла її за руки. — Ти моя донька, і я тебе люблю. Ти не заважаєш, ти — частина нашої сім’ї. І ніхто, чуєш, ніхто не має права казати тобі інакше.
Вона кивнула, але я бачила, що слова пані Катерини вже залишили свій слід. Того вечора я пішла до Богдана.
— Нам треба поговорити, — сказала я, коли ми залишилися наодинці в спальні.
— Що знову? — він виглядав втомленим, але я не могла більше мовчати.
— Твоя мама ображає Соломію. Вона сказала їй, що вона не справжня онука. Богдане, це моя донька. Я не дозволю, щоб її принижували.
Він зітхнув і потер скроні.
— Олено, мама не так висловилася. Вона не хотіла нічого поганого. Просто в неї старі погляди, ти ж знаєш.
— Старі погляди? — я підвищила голос. — І ти просто закриваєш на це очі?
— Я поговорю з нею, обіцяю, — він підняв руки, ніби здаючись. — Але не роби з цього сцен.
Я кивнула, але в душі знала, що це не кінець. Це був лише початок.
Наступні місяці ситуація тільки погіршувалася. Пані Катерина не припиняла своїх коментарів. Під час вечерь вона накладала Максиму більші порції, а Соломії — менші, супроводжуючи це фразами на кшталт: «Їж, Максимчику, тобі треба рости сильним. А тобі, Соломіє, вистачить, ти ж дівчинка».
Одного разу я не витримала. Ми сиділи за столом, і пані Катерина знову почала:
— Максимчику, бери ще картопельки, тобі треба сил набиратися, — вона поклала йому ще одну ложку пюре, обійшовши тарілку Соломії.
— Пані Катерино, чому Соломії не поклали? — я намагалася говорити спокійно, але голос тремтів.
— Ой, Олено, не вигадуй. Їй вистачить, — вона відмахнулася, ніби я сказала щось абсурдне.
— Ні, не вистачить, — я встала і сама додала доньці їжі. — Якщо ви не можете справедливо ставитися до дітей, я зроблю це за вас.
Пані Катерина пирхнула.
— Яка ти справедлива. А сама, мабуть, усе життя тільки те й робила, що вимагала.
Богдан, який сидів поруч, мовчав. Я кинула на нього погляд, сподіваючись, що він щось скаже, але він лише опустив очі в тарілку. Це була ще одна маленька тріщина в наших стосунках.
Найгірше сталося за пів року. Я вже не могла терпіти постійні шпильки пані Катерини, її зверхнє ставлення до Соломії та її спроби налаштувати Максима проти сестри. Одного вечора я зайшла до дитячої і почула, як Максим каже Соломії:
— Бабуся сказала, що ти не наша справжня сім’я. Що мама тебе любить, бо мусить.
Я зупинилася, ніби мене водою злили. Соломія сиділа на підлозі, обіймаючи свою улюблену ляльку, і тихо плакала.
— Максиме, хто тобі таке сказав? — я присела поруч із сином.
— Бабуся, — він знизав плечима, ніби це було щось звичайне.
— Синку, це неправда. Я люблю вас обох однаково. Соломія — твоя сестра, і вона така ж частина нашої сім’ї, як і ти.
Максим кивнув, але я бачила, що слова пані Катерини вже засіли в його голові. Того вечора я вирішила: ми їдемо. Я не дозволю, щоб моїх дітей вчили такому.
Наступного ранку після нашої суперечки з Богданом я прокинулася рано. Діти ще спали, а я відкрила ноутбук і почала шукати квартири. За годину я знайшла кілька варіантів у нашому районі за 10 000–15 000 гривень на місяць. Я зателефонувала агенту і домовилася про перегляд двох квартир того ж дня.
Коли Богдан прокинувся, я вже пила каву і складала список речей, які треба забрати.
— Ти серйозно? — він виглядав розгубленим. — Ти справді хочеш усе кинути?
— Богдане, я не кидаю. Я рятую свою сім’ю, — відповіла я, не відриваючи очей від екрана. — Ти можеш їхати з нами або залишатися з мамою. Але я більше не житиму в цьому будинку.
Він сів поруч і спробував узяти мене за руку, але я відсунулася.
— Олено, я поговорю з мамою. Вона зміниться, я обіцяю.
— Ти казав це вже сто разів, — я закрила ноутбук. — Я втомилася від обіцянок. Мені потрібні дії.
Того дня я з дітьми поїхала дивитися квартири. Перша була тісною, але друга — світла двокімнатна квартира за 13 000 гривень — мені сподобалася. Я підписала договір оренди того ж вечора. Повернувшись додому, я почала пакувати речі.
Через тиждень ми з Соломією і Максимом переїхали. Богдан залишився з мамою, сподіваючись, що я «передумаю». Але я знала, що назад дороги немає.
Нова квартира була невеликою, але затишною. Ми з дітьми прикрасили її картинами Соломії та іграшками Максима. Вечорами ми дивилися мультфільми, їли піцу і сміялися. Вперше за довгий час я відчула спокій.
Соломія почала оживати. Вона знову малювала, розповідала історії і навіть записалася на гурток малювання. Максим спочатку сумував за татом і бабусею, але я проводила з ним багато часу, пояснюючи, що ми завжди будемо сім’єю, навіть якщо живемо окремо.
Одного вечора, через місяць після переїзду, Максим тихо сказав:
— Мамо, я не хочу, щоб бабуся казала погане про Соломію. Я її люблю.
Я обняла його, відчуваючи, як сльози котяться по щоках.
— Я знаю, синку. І я вас обох люблю. Ми тепер разом, і ніхто нас не розлучить.
Богдан телефонував приходив просив не ставити його перед таким вибором. бо він син своєї матері і не може її покинути. Так ми і жили п’ять років: він бігав до дітей, але жив із матір’ю.
Нині ми попрощались із пані Катериною. Її не стало раптово, здорова жінка пішла у засвіти увісні. Майже одразу ж Богдан прийшов забрати нас у дім своєї матері. Мовляв, тепер ми зможемо жити разом.
Але я нікуди не збираюсь іти. Для мене Богдан уже давно не чоловік і довіряти йому я ніколи вже не зможу:
— Але чому? – запитує у мене моя мама. – Причиною вашого розтавання була Катекрина. Тепер що?
— Справа не у свекрусі, мамо. Просто він ще оді показав, що для нього важливо насправді.
ну скажіть, хіба я не права?
Головна картинка ілюстратвина.
