Я сиділа у вітальні батьків мого чоловіка, Дмитра, переглядаючи оголошення про оренду. Ми щойно вирішили, що найкращий спосіб підготуватися до народження нашої першої дитини — це здати в оренду квартиру, яку я нещодавно отримала, і трохи збільшити наші фінансові накопичення. Дмитро і його батьки повністю підтримали цей план.

Раптом задзвонив телефон. Це була моя мама, Галина Петрівна. Її голос звучав стурбовано і напружено.

— Олено, ти зараз зайнята? Мені треба з тобою дуже серйозно поговорити, — почала вона без звичайних привітань.

— Ні, мамо, я просто дивлюся потенційних орендарів. Що сталося?

— Сталася непоправне, доню. У моєї найкращої подруги, Ніни. Пам’ятаєш її?

— Звичайно, пам’ятаю, Ніна Іванівна. Ми ж були на дні народження її сина минулого року.

— Отже, у них жах. Вчора вночі через проблеми з електропроводкою. Ну, розумієш. Квартира немає. Вони зараз без даху над головою, з малими дітьми, ледве встигли вискочити.

У мене в горлі пересохло. Я розуміла, до чого йде.

— Олено, я хочу тебе попросити, як свою рідну доньку.Ти ж ще не здала квартиру? Ту, що тобі батько залишив.

— Ні, мамо, ще не здала. Тільки починаю пошуки.

— Пусти їх туди, будь ласка. На якийсь час. Поки вони не відновлять свою квартиру. Звісно, без оплати, розумієш? Вони усі вільні фінансові кошти пустять на відбудову. Вони ж не можуть собі дозволити знімати в тому районі, це ж значні суми.

Я відчула, як моє обличчя стало кам’яним. Моя мрія про ремонт, про фінансову подушку для дитини, про наш переїзд — усе це розсипалося на порох за лічені секунди.

— Мамо, а скільки це «якийсь час»? — запитала я, намагаючись зберегти спокій. — Ремонт після пожежі — це не тиждень і не місяць. Це може затягнутися надовго.

— Ну, скільки треба, доню! Вони ж не можуть на вулиці жити! Ти що, не розумієш, яка це ситуація? Вони ж нічого не винні! А ти маєш порожню квартиру. Ви ж живете поки що у Дмитра.

— Мамо, ми планували, що за рік, коли народиться дитина, ми переїдемо туди і зробимо там ремонт. Без орендної плати у нас не буде цих додаткових коштів. А квартира стара, там потрібні значні інвестиції, щоб вона стала комфортною для малюка.

Галина Петрівна почала підвищувати голос, і в ньому з’явилася сталева нотка.

— Олено, про що ти говориш? Ти ставиш якісь меблі і стіни вище за допомогу людям? Це ж мої подруги! Я їм пообіцяла, що ти допоможеш. Це ж наш обов’язок — підтримати тих, хто опинився в біді! Якщо ти відмовиш, я не знаю, як я дивитимуся Ніні в очі! Ти виставиш мене у негарному світлі! Ти ж не хочеш, щоб я виглядала так?

Я стиснула телефон.

— Тобто, ти хочеш, щоб я, вагітна, відмовилася від свого плану і фінансової стабільності заради твоїх стосунків із подругою? І щоб ми ризикували, що не зможемо переїхати у власну квартиру, коли це буде потрібно?

— Олено! Це питання людяності! Це не твої фінанси, це просто тимчасовий прихисток! Не будь такою черствою, доню! Твій батько, напевно, був би засмучений, почувши твою відмову!

Ми з чоловіком, Дмитром, нещодавно одружилися. Наше сімейне життя розпочалося під дахом його батьків, і ми вдячні їм за гостинність. Їхній будинок великий, і ми почуваємося тут комфортно, але, звичайно, жити однією великою родиною завжди складно.

Чому ми не жили в моїй родині? Мої батьки, коли розлучалися, розділили свою квартиру. Зараз моя мама, Галина Петрівна, живе у невеличкій однокімнатній квартирі. Хоча вона й покращеного планування, але вмістити дві родини, особливо з майбутнім поповненням, там просто неможливо.

Останнім часом наша увага була зосереджена на підготовці до значного збільшення родини. Я вагітна, і ми з Дмитром прагнули створити власне, затишне гніздечко, де ми зможемо спокійно ростити дитину.

І ось, наче з неба, на нас звалилося справжнє диво. Мій батько, який давно жив за кордоном, вирішив переїхати туди на постійне місце проживання.

Він оформив усі документи і переписав на мене свою квартиру. Це була двокімнатна оселя в історичному центрі міста, у старому будинку з високими, триметровими стелями. Для нас це був подарунок долі, адже про таке помешкання у нашому становищі можна було тільки мріяти.

На сімейній раді, разом із батьками Дмитра, ми обговорили стратегію.

— Дмитро, Олено, — сказав мій свекор, Петро Олександрович, — це ваша власність, і ви маєте право робити з нею, що хочете. Але, з огляду на майбутнє поповнення, моя порада: здайте її на рік.

— Це гарна ідея, — погодилася свекруха, Людмила Іванівна. — Оренда в тому районі коштує досить дорого. За рік ви зможете накопичити значні кошти.

Дмитро підтримав цю думку.

— Олено, це дасть нам фінансову подушку і дозволить нам зробити там дійсно якісний ремонт перед переїздом. Там старий фонд, ти знаєш, треба все оновити, щоб було безпечно і затишно для дитини.

Усі погодилися, і я з радістю взялася за пошук надійних орендарів. Я уявляла, як за рік ми повернемося туди, зробимо ремонт, і наше маля житиме у найкращих умовах.

Минуло кілька днів. Я вже знайшла пару, готову підписати договір, коли пролунав дзвінок від мами. І тут розпочався мій внутрішній конфлікт, який я обговорювала з нею по телефону.

Моя мама, Галина Петрівна, завжди була людиною з високими моральними принципами, і вона цінувала свою дружбу з Ніною Іванівною. Звісно, я розуміла, що ситуація, яка спіткала цю родину, була дуже важкою.

— Олено, ти мусиш їх пустити! — продовжувала наполягати мама, коли ми закінчили розмову, і я сиділа, приголомшена. — Це справа честі!

Я пішла до Дмитра.

— Дмитре, ти чув, що просить моя мама?

— Чув, кохана, — він обережно взяв мене за руку. — Це надважка ситуація для її подруги. Але…

Я знала, що він не закінчить фразу. Уся родина вирішила дотримуватися формальної позиції: “Квартира належить тобі, тобі й вирішувати”. Але вираз обличчя мого чоловіка, його батьків — усе говорило про їхню позицію. Вони не хотіли сваритися з моєю мамою, але й не хотіли, щоб я відмовлялася від наших планів.

Я сиділа на кухні, дивлячись на чистий аркуш паперу, на якому мала записати контактні дані потенційних орендарів, і вагалася.

З одного боку:

Людяність: Люди опинилися у скрутному становищі. Це реальна біда.

Стосунки: Відмовити мамі — це зіпсувати наші стосунки, і вона буде відчувати провину перед подругою.

З іншого боку:

Практичність: Ремонт у квартирі подруги матері може тривати невизначений час. Вони заселяться всерйоз і надовго. А що, коли ми з немовлям не зможемо повернутися у свою ж квартиру, коли настане наш час?

Фінанси: Без додаткових фінансових надходжень ми не зможемо дозволити собі необхідний ремонт. Квартира стара, і переїзд туди без ремонту просто нерозумний.

Я вирішила поговорити зі свекрухою. Людмила Іванівна завжди була моєю наставницею.

— Людмило Іванівно, я не знаю, що робити, — почала я. — Мама вимагає цього, але я боюся, що ми втратимо і час, і можливість підготувати житло для своєї сім’ї.

Свекруха, наливаючи нам чаю, відповіла тихо:

— Олено, ти дуже добра людина. І ти повинна це пам’ятати. Але ти зараз відповідаєш не лише за себе. Ти відповідаєш за свого сина чи доньку, які мають з’явитися. Ремонт у старих будинках вимагає значних фінансових вкладень. А люди, які потрапили в таку ситуацію, як правило, не поспішають із поверненням прихистку. Ти можеш опинитися в ситуації, коли твоя людяність обернеться проти твоєї ж родини.

— Але Дмитро і Петро Олександрович мовчать, — сумно сказала я.

— Вони мовчать, бо це твоя квартира, Олено. І вони поважають твій вибір. Але їхня думка — це те, що ми обговорювали на сімейній раді.

Настав час приймати рішення. Мама зателефонувала ще раз.

— Ну що, доню? Я сказала Ніні, що ти погодилася! Вони будуть вдячні тобі до кінця життя! — у її голосі чулася радість.

— Мамо, зачекай, я ще не погодилася, — я глибоко вдихнула. — Я не можу цього зробити.

На тому кінці лінії запала тиша.

— Що ти сказала? — голос мами став крижаним.

— Я не можу віддати квартиру без орендної плати на невизначений термін, мамо. Це наша фінансова стабільність і єдина можливість зробити ремонт для дитини. Це не питання відсутності людяності. Це питання відповідальності.

— Ти совість маєш?! — її голос затремтів від обурення. — Як ти можеш відмовляти людям, які втратили все? Це ж мої подруги! Ти мене соромиш! Тобі не соромно?

— Мені соромно, що я розчарувала тебе, мамо, — відповіла я чесно. — Але мені буде соромно більше, якщо я поставлю під загрозу благополуччя своєї майбутньої дитини. Я можу запропонувати їм інший варіант. Я можу знайти для них невелику квартиру в іншому районі, простішу, і сплатити їм орендну плату, наприклад, за два місяці. Це буде моя допомога, яка має чіткі межі.

Мама відмовилася слухати.

— Нічого мені не пропонуй! Це має бути ця квартира! І це має бути безкоштовно! Я думала, що ти виросла порядною людиною!

Вона розірвала зв’язок. Я сиділа, відчуваючи себе розчавленою. З одного боку — образа мами, чутки, які можуть піти від її подруги. З іншого — захист своєї маленької родини.

Я прийняла рішення. Я зателефонувала потенційним орендарям і підписала договір.

Коли я розповіла про це Дмитру та його батькам, вони з полегшенням видихнули.

— Ти вчинила мудро, Олено, — сказав Петро Олександрович. — Ми пишаємося тобою. Це був важкий вибір, але ти поставила свою родину на перше місце.

З мамою я не розмовляю ще й досі. Образилась і дуже.

Але скажіть, що я мала робити?

головна картинка ілюстративна.