Чотири місяці тому я ще не уявляла, що моє життя зміниться так кардинально. Тоді я стояла на кухні своєї маленької трикімнатної квартири, готуючи вечерю для наших із Артемом синів — чотирирічних близнюків Максима і Данила.

Аромат смаженої картоплі заповнював кухню, а хлопчики ганяли машинки по килиму у вітальні. Артем сидів за столом, задумливо гортаючи щось у телефоні.

— Аню, нам треба поговорити, — раптом сказав він, відкладаючи телефон. Його голос звучав серйозно, і я одразу відчула, що розмова буде непростою.

— Про що? — я обернулася, тримаючи в руках дерев’яну ложку.

Він зітхнув, ніби готуючись до стрибка у холодну воду.

— Про нас. Про шлюб. Ми разом уже п’ять років, у нас двоє дітей, але ти досі не хочеш офіційно стати моєю дружиною. Чому?

Ця тема була для мене не простою, але я намагалася тримати себе в руках.

— Артеме, ми вже говорили про це. Ти знаєш, чому. Твоя мама вона ясно дала зрозуміти, що я не та, кого вона хоче бачити поруч із тобою.

Він насупився, його брови зійшлися на переніссі.

— Ти все ще тримаєш образу за той випадок п’ять років тому? Аню, це було давно! Мама тоді була засмучена, вона не знала, що ти при надії нашими синами. Вона просто переживала за мене.

— Переживала? — я саркастично посміхнулася, відвернувшись до плити. — Вона сказала, що я з тобою через гроші. Що я не гідна тебе. І що діти, можливо, не твої. Ти називаєш це «переживала»?

Артем встав і підійшов до мене, обережно поклавши руку на моє плече.

— Вона помилялася, Аню. Я знаю, що ти зі мною не через гроші. І я знаю, що наші сини — мої. Але чому ми дозволяємо тій старій розмові псувати наше життя? Давай одружимося. Для нас. Для дітей.

Я повернулася до нього, відчуваючи, як у мені борються два бажання: погодитися, щоб зробити його щасливим, і стояти на своєму, щоб не поступитися принципам.

— Артеме, ти ж розумієш, що якщо ми одружимося, твоя мама не дасть нам спокою. Вона й досі не знає, що ми разом, що в нас є діти. Ти сам це приховував, бо знав, як вона відреагує.

Він зітхнув, провівши рукою по волоссю.

— Так, я приховував. Бо боявся, що вона знову щось скаже і ти підеш. Але я втомився приховувати нашу сім’ю. Мені тридцять п’ять, Аню. Я хочу, щоб усі знали, що ти моя дружина, а Максим і Данило — мої сини. Юридично. Інакше, якщо зі мною щось станеться, ви з дітьми не отримаєте нічого. Моя квартира, бізнес, заощадження — усе відійде мамі або ще комусь.

Я задумалася. Його слова мали сенс, але страх перед реакцією Алли Григорівни був сильнішим.

— А якщо з тобою все буде гаразд? — запитала я. — Ти ж не плануєш залишати нас найближчим часом?

Він усміхнувся, але в його очах була тривога.

— Звісно, не планую. Але життя непередбачуване. І ще мама знову почала говорити про моє одруження.

Я завмерла, тримаючи ложку в повітрі.

— Що? Вона хоче тебе одружити? З ким?

— З дочкою її подруги. Їй дев’ятнадцять, студентка. Мама вже надіслала мені її фото.

Він простягнув телефон, і я, зціпивши зуби, почала гортати знімки. Дівчина була дійсно гарною: струнка, з довгим світлим волоссям, посмішка, наче з реклами. На одному фото вона грала в теніс, на іншому — позувала на пляжі.

— Ну, що скажеш? — обережно запитав Артем.

— Твоя мама має смак, — відповіла я, намагаючись приховати ревнощі. — Вона гарна. Але ти ж не збираєшся з нею зустрічатися?

— Звісно, ні! — обурено вигукнув він. — Але мама влаштовує свій день народження наступної суботи, і ця дівчина з батьками буде там. Мені доведеться бути присутнім. І я не хочу, щоб це повторилося ще раз. Мама не зупиниться, Аню. Вона вже сказала, що має «ще багато варіантів».

Я відчула, як у мені закипає роздратування. Але цього разу не на Артема, а на всю цю ситуацію.

— Добре, — сказала я, відвернувшись до плити. — Я подумаю.

Наступні кілька днів я не могла знайти собі місця. Думки про те, що Алла Григорівна намагається одружити Артема з кимось іншим, не давали мені спокою. Я любила його, і, попри всі образи, не хотіла втрачати. Але жити під одним дахом із його матір’ю? Це здавалося неможливим.

— Мамо, а чому ми не живемо з татом? — якось запитав Максим, коли я вкладала їх із Данилом спати.

Я здивовано подивилася на нього.

— Ми живемо з татом, сонечко. Просто він часто зайнятий.

— Але бабуся каже, що ти не справжня дружина тата, — додав Данило, широко розплющивши очі.

Я відчула, як усе всередині похололо. Алла Григорівна навіть не бачила наших дітей, але її тінь уже впливала на них через Артема. Це було останньою краплею.

Того вечора я зателефонувала Артему.

— Я згодна, — сказала я без передмов. — Ми одружимося. Але є умова.

— Яка? — його голос звучав насторожено, але з ноткою надії.

— Я не хочу жити в твоїй квартирі з твоєю мамою. Якщо ми одружуємося, ми залишаємося в моїй квартирі. Або купуємо нову. Я не здаватиму свою квартиру, бо не впевнена, що ми з твоєю мамою порозуміємося.

Він помовчав, а потім тихо сказав:

— Аню, моя квартира в центрі. Вона в п’ять разів більша за твою. І мама займає лише одну кімнату. Давай спробуємо? Я поговорю з нею, обіцяю. Вона не буде тебе ображати.

Я зітхнула. Його аргументи були логічними, але страх перед Аллою Григорівною не відпускав.

— Гаразд, — нарешті сказала я. — Але якщо вона почне мене принижувати, я піду. І ти знаєш, що я не жартую.

— Я знаю, — відповів він. — Я все владнаю. Дякую, Аню. Ти не уявляєш, як я радий.

Наступного дня Артем поїхав до матері. Я уявляла, як він розповідає їй про наше рішення, і серце калатало від тривоги. Що вона скаже? Чи не спробує знову мене принизити?

Коли він повернувся, його обличчя сяяло.

— Все гаразд, — сказав він, обіймаючи мене. — Мама все зрозуміла. Вона не проти нашого шлюбу і обіцяла бути з тобою доброю.

— Ти впевнений? — скептично перепитала я.

— Абсолютно. Я сказав їй, що ти для мене найважливіша. І що я не дозволю нікому тебе ображати. Вона все прийняла.

Я кивнула, але в душі залишалася настороженою. Алла Григорівна не здавалася людиною, яка легко здається.

Наша весільна церемонія була скромною, але теплою. Ми запросили лише найближчих друзів, і я намагалася не думати про те, що Алла Григорівна не була присутня.

Після весілля ми з дітьми переїхали до Артема в його простору квартиру в центрі міста. Перші тижні минули на диво спокійно. Алла Григорівна трималася стримано, хоча я часто ловила її косі погляди. Але вона не говорила нічого образливого, і я почала сподіватися, що ми зможемо знайти спільну мову.

Та все змінилося, коли Артема відправили у відрядження на два тижні.

— Не переживай, — сказав він, пакуючи валізу. — Я залишу мамі чіткі інструкції. Вона не буде тебе чіпати.

— Я впораюся, — відповіла я, хоча в душі не була такою впевненою.

Перші дні після його від’їзду Алла Григорівна поводилася тихо. Але потім почалися дрібні зауваження.

— Аню, ти занадто багато солі кладеш у суп, — сказала вона якось за обідом, криво посміхаючись. — Артем любить легші страви.

— Дякую за пораду, — відповіла я, намагаючись залишатися ввічливою. — Але Артем ніколи не скаржився.

Вона змовчала, але її погляд говорив усе. З кожним днем причіпки ставали дедалі дошкульнішими. Вона критикувала, як я виховую дітей, як прибираю, як розставляю речі в квартирі. Але найгірше сталося, коли я випадково почула, як вона розмовляє з Максимом і Данилом.

— Ваш тато — справжній чоловік, — казала вона, сидячи з ними у вітальні. — А мама ну, вона просто поряд із ним. Але ви не переживайте, головне — це ви і ваш тато.

Я відчула, як усе всередині закипіло. Я зайшла до кімнати і спокійно, але твердо сказала:

— Алло Григорівно, якщо ви хочете щось сказати про мене, кажіть мені в обличчя. Не втягуйте дітей.

Вона підвелася, її очі блиснули.

— Я лише кажу правду, Аню. Ти ж знаєш, що я ніколи не хотіла цього шлюбу.

— Але він відбувся, — відповіла я. — І я тут. І діти — наші з Артемом. Якщо вам це не подобається, це ваші проблеми.

Вона промовчала, але я бачила, що вона не відступить. Того вечора я написала Артему: «Твоя мама переходить межі. Якщо так триватиме, я забираю дітей і йду».

Він відповів лише через кілька годин: «Ти знаєш, що робити. Я довіряю тобі».

Наступного дня я вирішила, що настав час діяти. Я запросила Аллу Григорівну на розмову за кухонним столом. Вона сіла навпроти, склавши руки, її погляд був холодним і настороженим.

— Про що ти хочеш говорити? — запитала вона.

— Про нас із вами, — відповіла я. — Ми обидві знаємо, що ви не хочете, щоб я була тут. Але я дружина Артема, і це його вибір. Ви можете продовжувати свої причіпки, але я не терпітиму цього вічно.

Вона фиркнула.

— Ти думаєш, що можеш прийти в мій дім і ставити мені умови?

— Це дім Артема, — нагадала я. — І він хоче, щоб ми жили тут разом. Але якщо ви не можете цього прийняти, я піду. І Артем піде зі мною. Він уже сказав, що готовий продати цю квартиру і купити нову. Ви залишитеся тут сама. Без сина. Без онуків.

Її обличчя змінилося. Я бачила, як вона бореться з собою, намагаючись знайти відповідь.

— Ти думаєш, що я дозволю тобі забрати мого сина? — тихо запитала вона.

— Я не забираю його. Я даю вам вибір. Або ви приймаєте мене як частину цієї сім’ї, або втрачаєте нас усіх.

Вона довго мовчала, а потім несподівано запитала:

— Чому ти так наполегливо тримаєшся за нього?

— Бо я його люблю, — відповіла я. — І я знаю, що він любить мене. І наших дітей. А ви, Алло Григорівно, можете бути частиною цього, якщо захочете.

Вона відвела погляд, і я побачила, як її плечі опустилися.

— Ти серйозно? — Алла Григорівна різко підвелася зі стільця, її голос тремтів від обурення. — Ти справді думаєш, що я дозволю тобі таке зробити? Це мій дім, моя сім’я, і ти не смієш диктувати мені умови!

Я спокійно відставила чашку з чаєм, дивлячись їй прямо в очі.

— Алло Григорівно, я не диктую. Я пропоную. Ви можете погодитись або відмовитись. Але подумайте: якщо я піду, Артем піде зі мною. І ваші онуки — теж.

Її обличчя зблідло, очі звузилися. Вона на мить замовкла, ніби оцінюючи, наскільки я серйозно налаштована.

— Ти блефуєш, — нарешті процідила вона. — Ти не посмієш.

— Спробуйте, — відповіла я, не відводячи погляду. — Я не жартую. Або ми знаходимо спосіб жити разом, або я забираю свою сім’ю звідси. Назавжди.

Вона стиснула губи, але не відповіла. Я встала, поправивши сукню, і вийшла з кухні, залишивши її наодинці з моїми словами.

Наступного тижня Алла Григорівна святкувала свій ювілей — 60 років. Вона влаштувала гучне святкування, запросивши друзів, родичів і, як я дізналася пізніше, ту саму 19-річну студентку Христину разом із її матір’ю.

Я одразу згадала, як Артем показував мені її фото, коли його мати намагалася їх познайомити. Тоді я думала, що це залишилося в минулому. Але я помилялася.

На святі Алла Григорівна поводилася так, ніби я була невидимкою. Вона представляла Христину гостям як “майбутню невістку”, хоча я сиділа поруч із дітьми за столом.

Гості перешіптувалися, кидаючи на мене косі погляди. Христина, молода дівчина з ідеальною посмішкою, постійно сміялася і кокетувала з усіма, а її мати нахвалювала її перед Аллою Григорівною.

— Олено, подай-но мені салат, — кинула свекруха, не дивлячись на мене. — Чи ти тільки й умієш, що сидіти?

Гості засміялися. Я відчула, як обличчя палає, але мовчки передала миску. Потім вона повернулася до Христини:

— Ось бачиш, Христинко, яка в нас невістка? Нічого сама не може, тільки дітей народила і сидить на шиї в мого Артема.

Я стиснула виделку так, що пальці побіліли. Данило, сидячи поруч, тихо спитав:

— Мамо, чому бабуся так говорить?

— Не звертай уваги, — прошепотіла я, але всередині все кипіло.

Після вечері Алла Григорівна підійшла до мене, коли я прибирала зі столу.

— Олено, ти ж розумієш, що ти тут чужа? — сказала вона тихо, але зловісно. — Артем заслуговує на кращу долю. Подивися на Христину — ось хто йому потрібен.

Я не відповіла. Просто зібрала дітей, відвела їх у нашу кімнату і почала пакувати речі.

Тієї ж ночі я забрала Данила і Матвія і поїхала до своєї квартири. Наступного дня я зателефонувала Артему і все йому розповіла. Він повернувся з відрядження раніше і, не вагаючись, сказав:

— Олено, я з тобою. Ми купимо нову квартиру. Мама не змінить своєї думки, але я не дозволю їй зруйнувати нашу сім’ю.

За місяць ми переїхали в нову квартиру. Це був наш новий початок — просторий дім, де не було місця для образ і принижень. Діти радісно бігали по нових кімнатах, а я нарешті відчула спокій.

Алла Григорівна незабаром почала телефонувати. Її голос тремтів, коли вона просила:

— Олено, не залишай мене саму. Я була не права. Давай помиримось.

— Алло Григорівно, — відповіла я холодно, — ви зробили свій вибір. Я не тримаю зла, але спілкування між нами неможливе. Ви самі цього хотіли.

Вона плакала в слухавку, але я поклала трубку. Артем підтримав моє рішення. Ми з дітьми почали нове життя, і я знала, що більше ніколи не дозволю нікому принижувати мою сім’ю.

Головна картинка ілюстративна.