Катерина була повністю знесилена, її очі були сухими від тривалого плачу, що висушив сльози. Вона щойно повернулася від матері свого цивільного чоловіка, Руслана, де спробувала домовитися про прощання.

Я зайшла до її кімнати, де Катя сиділа, обійнявши себе руками.

— Катю, що трапилося? — я обережно торкнулася її плеча. — Ти виглядаєш ніби на Голгофі побувала.

Вона підняла на мене погляд, і в ньому була цілковита розгубленість, змішана з образою.

— Вона навіть не подзвонила мені, Олено! Ти розумієш? Руслана не стало, а його мати, Тетяна Іванівна, навіть не вважала за потрібне повідомити матері своїх онуків! Я дізналася про це лише вранці, коли пішла до відділку шукаючи його.

Я сіла поруч, відчуваючи, як у мені закипає обурення.

— І що вона сказала, коли ти до неї прийшла?

Катерина глибоко вдихнула, намагаючись опанувати тремтіння в голосі.

— Вона зустріла мене на порозі. Я лише встигла запитати: «Тетяно Іванівно, коли відбудеться прощання з Русланом? Я маю бути там, і діти мають попрощатися з батьком».

І тут Катя відтворила той холодний, відчужений тон.

— «Прощання? — відповіла мені вона. — Катерино, пробачте, але прощання відбудеться лише для родини. Для тих, хто мав офіційний статус у житті мого сина. Ви йому ніхто, і ваші діти можуть попрощатися з ним удома, дивлячись на його портрет. Ви чужа людина, і я не хочу бачити вас поруч із сином в його останню путь».

Я замовкла. Ці слова були подібні до пронизливого холоду.

— Але ж ви бабуся моїх дітей! — Катя продовжила свою розповідь, — Це ж ваші онуки! Як ви можете так ставитися до матері, яка виховує їх понад десяток років?

Тетяна Іванівна, зі слів Каті, лише поправила шаль на плечах.

— Я до вас не маю жодного відношення. Ви жили з моїм сином у незареєстрованому зв’язку. Це був його вибір, але не мій. І тепер, коли Руслана немає, я маю повне право вирішувати, хто буде присутній у ці години. І ви, Катерино, не входите до цього кола. Ви для мене стороння особа.

Катя здригнулася.

— І тоді, Олено, я зрозуміла. Усі ці роки її неприязні були не просто примхами. Це була глибока переконаність, що я не маю жодного права на її сина, на його родину, на його майно і навіть на його пам’ять. Вона просто забрала в мене право нормально попрощатися з чоловіком!

Я обійняла подругу.

Мене звати Олена, і ця історія про мою найкращу подругу, Катерину. Вона прожила з Русланом понад дванадцять років. У них були чудові діти, які росли, тішили батьків.

Вони разом керували успішною спільною справою, що приносила стабільний, хоч і не надто великий дохід, забезпечуючи їхній добробут. У їхньому будинку було все, що потрібно для щастя, окрім одного: взаєморозуміння з матір’ю Руслана, Тетяною Іванівною.

Катерина ніколи не могла зрозуміти, чому свекруха ставилася до неї з такою неприхованою ворожістю. Причина була, на думку Тетяни Іванівни, лише одна: відсутність офіційного шлюбу.

— Ну, чому вона така? — запитувала мене Катя під час наших рідкісних зустрічей у кафе. — Ми разом понад десять років! У нас двоє дітей! Руслан — прекрасний чоловік, я його люблю, і він любить мене! Чому ця формальність так важлива для неї?

Руслан, на жаль, дивився на цю тему досить легко. Коли Катерина заводила розмову про те, щоб нарешті офіційно оформити їхні стосунки, він віджартовувався:

— Катю, навіщо нам це? Ми ж і так, як справжня родина. Ми ще такі молоді, щоб думати про весільні клопоти! Штамп у паспорті нічого не змінить у наших почуттях.

На цьому розмова зазвичай закінчувалася. Але не закінчувалися причіпки Тетяни Іванівни. Навіть народження онуків не переконало її в тому, що Катерина — рідна людина. Свекруха продовжувала вважати мою подругу «сторонньою» і «тимчасовою» жінкою у житті її сина.

Спілкувалися вони з Тетяною Іванівною нечасто, переважно на сімейних святах. І навіть тоді Катя намагалася триматися подалі від матері Руслана, аби не спровокувати чергового безпідставного конфлікту.

— Ти знаєш, Олено, — розповідала Катя, — вона щоразу знаходить, до чого причепитися. То суп у мене недостатньо густий, то діти недостатньо виховані, то мій одяг занадто сучасний. Я просто мовчу, бо знаю: почну сперечатися — буде скандал. Я не хочу зайвий раз псувати нерви Руслану.

Але розв’язка прийшла несподівано. Руслан повертався ввечері з роботи, коли відчув різке погіршення самопочуття. Він, дякувати Богу, встиг припаркувати свій великий автомобіль на узбіччі. «Швидку допомогу» викликали небайдужі перехожі, які помітили незвичну траєкторію руху його машини.

Усе сталося дуже швидко. Доки прибула спеціалізована допомога, час було втрачено.

Про те що сталось в першу чергу повідомили його матері. І тут розкрилася вся глибина неприязні Тетяни Іванівни. Вона навіть не спромоглася подзвонити Катерині і сказати, що Руслана більше немає. Жінка, з якою її син прожив більше десяти років і мав двох дітей, не була поінформована про подію.

Тієї ночі Катя була не знала що робити. Вона обдзвонювала лікарні, поліцію, намагаючись зрозуміти, куди подівся Руслан, чому він не відповідає на дзвінки.

Наступного ранку вона звернулася до поліції, і лише там, у черговій частині, дізналася цю новину.

Вона кинулася до Тетяни Іванівни, щоб, хоча б у цей час, отримати підтримку і домовитися про організацію прощання. Але там її чекало те, про що я розповідала на початку. Холодна відмова і визнання її «сторонньою».

Ця ситуація змусила мене втрутитися. Я не могла допустити, щоб Катя, перебуваючи в такому стані, залишилася наодинці.

— Катю, ти повинна триматися заради дітей, — постійно повторювала я їй, намагаючись хоч якось відволікти її . — Нам потрібно думати, як ми вчинемо. Вона не може просто заборонити тобі попрощатися з Русланом.

Але Тетяна Іванівна була непохитною. Вона, як офіційний родич, взяла на себе всі клопоти і не дозволила Каті навіть підійти до процесу організації.

На самому прощанні, яке відбувалося у великій залі, стався новий, не менш огидний епізод. Катя, взявши себе в руки, прийшла, аби, хоча б здалеку, провести чоловіка в останню путь. З нею були їхні діти.

Коли Катя підійшла, щоб покласти квітку, Тетяна Іванівна влаштувала справжнє дійство. Вона підскочила, почала голосно висловлювати претензії до Катерини, звинувачуючи її у всіх бідах.

— Це вона його затягала, — голосила мати Руслана. — Це вона винна, що все так обернуло! Я попереджала його!

Старший брат Руслана, збентежений і вражений цією виставою, з великими труднощами зміг заспокоїти матір і відвести її вбік, щоб прощання могло продовжитися.

Після цього Катерина не витримала. Її емоційний і фізичний стан був настільки розхитаний, що їй довелося на тиждень лягти в стаціонар, щоб відновити рівновагу.

Діти залишилися на моєму піклуванні. І навіть у цьому випадку Тетяна Іванівна не зателефонувала, не поцікавилася, що буде з її, як не крути, онуками, які залишилися без батька і з хворою матір’ю.

Зараз моя подруга потроху налагоджує життя без Руслана. Це дуже важко: вони разом не лише жили, а й керували спільною справою. Тепер уся відповідальність лягла на її плечі.

Коли минуло сорок днів, ми сиділи ввечері у неї на кухні, і Катя знову зачепила цю тему — офіційний статус.

— Олено, — тихо запитала вона, дивлячись у вікно, — Скажи мені чесно. Як ти думаєш, якби ми з Русланом тоді пройшли через РАЦС, якби в нас був той «штамп», змінилося б ставлення Тетяни Іванівни до мене?

Я замислилася. Це було складне питання, тому що ворожість матері Руслана була, мабуть, глибшою, ніж просто відсутність паперу.

— Мені здається, — обережно почала я, — що кардинально її характер і її ставлення до тебе як до особистості, напевно, не змінилося б. Її неприязнь, ймовірно, виходить з інших, більш особистих причин.

Катя кивнула, погоджуючись.

— Але, — я підкреслила це слово, — якби ви були офіційно одружені, вона не мала б жодного юридичного чи, що важливіше, морального права так поводитися. Ти б мала повне право організувати прощання зі своїм чоловіком, і ніхто не посмів би влаштовувати подібних сцен. Вона не могла б називати тебе «сторонньою» перед усіма людьми, які прийшли висловити шану Руслану.

Катя важко зітхнула, і на її обличчі з’явився вираз гіркого розуміння.

— Так, ти, мабуть, маєш рацію. Хоча б у цьому. Я б тоді мала хоча б можливість гідно провести чоловіка в останню путь. А так, я відчула себе безправною, навіть не дружиною, а просто сусідкою.

Я дивилася на неї і думала, що штамп у паспорті — це, звісно, не гарантія щастя і любові. Але в такі непередбачені моменти, він дає захист і право на гідне прощання. Усе ж таки, цей офіційний папір, мабуть, не такий уже й зайвий у житті.

Головна картинка ілюстратвина.