Я стояла на кухні, дивлячись на порожній стіл, і нарешті не витримала. Гості вже починали переглядатися з дивними посмішками, а Олена, ніби нічого не помічала, сиділа з телефоном у руках.

— Олено, вибач, але… ти справді планувала так святкувати свій день народження? — запитала я тихо, намагаючись не підвищувати голос. — Ми всі прийшли до тебе в гості, принесли подарунки, а тут… навіть чаю немає. Ми самі все ріжемо, варимо, шукаємо. Це ж твій день!

Вона підняла очі, здивовано моргнула і розвела руками:

— А що не так? Ви ж мої друзі! Я думала, ми разом все зробимо, весело буде. Не люблю я ці формальності — накривати столи, готувати заздалегідь. Це ж нудно! Краще спонтанно, як вийде.

— Спонтанно? — втрутилася Марта, одна з колег, яка сиділа поруч. — Олено, ми після роботи, голодні приїхали. Думали, буде святковий стіл, тости, атмосфера… А тут ми самі собі кухарі.

Олена надулася, ніби ми її образили.

— Ну якщо вам не подобається, то можете піти. Я нікого не тримала. Я ж не багата, щоб ресторани замовляти чи купувати дорогі продукти. Ви що, хочете, щоб я все сама робила? Я втомлена після роботи!

Я відчула, як у горлі стиснуло від образи.

— Це не про гроші, Олено. Це про повагу. До нас, до себе самої.

Вона тільки знизала плечима:

— Повага — це коли друзі допомагають, а не вимагають.

Мене звати Софія. Я завжди вважала себе людиною, яка вміє цінувати друзів і теплі стосунки. Люблю, коли в компанії панує затишок, коли люди дбачать один про одного, коли свято — це справді свято, а не просто привід посидіти.

Але життя іноді підкидає такі зустрічі, після яких переглядаєш свої погляди на людську природу.

Кілька років тому я близько товаришувала з дівчиною на ім’я Олена. Ми познайомилися на курсах іноземної мови — обидві хотіли вдосконалити англійську для роботи. Тоді ми часто гуляли разом після занять, пили каву в маленьких кав’ярнях біля річки, ділилися мріями про подорожі та кар’єру.

Олена здавалася відкритою, веселою, завжди мала купу ідей. Але з часом наші шляхи розійшлися: я змінила роботу, переїхала в інший район міста, а вона залишилася на старому місці.

Ми іноді переписувалися в месенджерах, вітали одна одну зі святами, але близькості вже не було.

І ось одного осіннього вечора, коли листя вже золотіло парки, я отримала від неї повідомлення: “Софійко, приходь до мене на день народження! Буде домашнє свято, затишно, тільки свої. Не відмовляйся!” Я здивувалася — раніше ми обмежувалися простим “З днем народження!” у соціальних мережах чи коротким дзвінком.

Домашнє свято звучало незвично для неї, бо Олена завжди казала, що не любить готувати чи возитися на кухні. Але відмовити було б незручно. Я запитала, хто ще буде.

— Кілька моїх колег з офісу, — відповіла вона. — Всі класні, веселі люди. Ти їх полюбиш!

Я подумала: чому б ні? Давно не бачилися, може, відновимо спілкування. Купила гарний букет осінніх квітів — хризантеми з астерами — і подарунок: гарну шовкову хустку, яку побачила в магазині й одразу уявила на ній. Вибрала час, як вона просила — о шостій вечора.

Приїхала я першою. Подзвонила у двері, Олена відчинила — у простому домашньому светрі, волосся розпатлане, обличчя без краплини косметики. Вона широко посміхнулася, обійняла мене й одразу потягнулася до моїх рук.

— Ой, Софіє, дякую! Ти завжди така уважна!

Я трохи зніяковіла — адже раніше я їй нічого подібного не дарувала. Але вирішила не звертати уваги. Ми пройшли на кухню, і я озирнулася: стіл порожній, на плиті нічого не вариться, в повітрі — звичайний домашній запах, без жодного натяку на святкову вечерю.

— Сідай, зараз щось придумаємо, — сказала Олена й відкрила холодильник. Вона довго рилася в поличках, ніби сама не знала, що там лежить. Нарешті дістала шматок ковбаси й поклала на стіл.

— Ось, поріж тоненько, добре? А я піду трошки причепурюся.

Вона пішла до ванної, а я залишилася з ножем у руках. “Придумаємо?” — подумала я. Невже вона нічого не підготувала заздалегідь? Я почала різати ковбасу, намагаючись не показувати здивування. З ванної долинув її голос:

— Софіє, там на підвіконні огірки лежать, поріж і їх! І хліб дістань з шафки!

Я посміхнулася сама до себе — ну гаразд, допоможу, ми ж подруги. Порізала овочі, знайшла хліб, поставила на стіл тарілки. Олена час від часу визирала й давала вказівки:

— А в морозилці вареники є, кинь їх у воду, хай варяться!

Я поставила каструлю, посолила воду. Тим часом почали приходити інші гості. Спочатку Марта — колега Олени, висока брюнетка з офісним портфелем. Вона зайшла, привіталася, вручила подарунок і озирнулася.

— О, вже готуємося? — запитала вона з посмішкою.

— Та так, разом веселіше! — гукнула Олена з ванної.

Потім прийшов Андрій, ще один колега, з пляшкою соку в руках. Він поставив її на стіл і сів.

— А що на гаряче? — поцікавився він жартівливо.

— Зараз вареники будуть! — відповіла я, бо Олена все ще фарбувалася.

Нарешті з’явилася Олена — вже з макіяжем, у гарній блузці. Вона оглянула кухню-вітальню, де ми всі тулилися навколо невеликого столу.

— Класно, що ви всі прийшли! — сказала вона радісно. — Сідайте щільніше!

Гості переглянулися. На столі стояли тарілка з ковбасою, огірками й хлібом, миска з варениками, які я щойно злила, і кілька склянок. Олена раптом згадала:

— Ой, напої! Я ж забула поставити!

Вона побігла до шафки й дістала велику пластикову пляшку з соком.

— Ось, взяла побільше, щоб усім вистачило. Не люблю ці маленькі пляшечки — швидко закінчуються.

Ми налили сік, розкидали вареники по тарілках. Атмосфера була дивною: всі голодні після робочого дня, а тут таке скромне частування. Марта спробувала розрядити ситуацію:

— Олено, розкажи, як ти цей рік провела? Що нового на роботі?

Олена оживилася й почала розповідати про свої проекти, про те, як вона всіх обходить, як начальник її хвалить. Вона говорила довго, з ентузіазмом, ніби ми прийшли саме послухати про її успіхи.

— А я от думаю змінити роботу, — сказала вона. — Там платять краще, і колектив молодший. Тут усі такі… консервативні.

Андрій кивнув:

— Ну, якщо пропозиція добра, то чому ні.

Я сиділа й думала: цікаво, а про нас вона запитає щось? Але ні, Олена перейшла до історій про свої покупки — як знайшла знижку на взуття, як купила нову сумку.

— Ви б бачили, яка вона стильна! — хвалилася вона. — Я завжди вмію знайти вигідно.

Марта посміхнулася:

— А ми тобі подарунки принесли. Може, розпакуєш?

— Ой, точно! — Олена почала розкривати конверти й пакети. Кожного разу радісно вигукувала: — Круто! Дякую!

Але жодного разу не сказала, що саме сподобалося чи як планує використовувати. Просто склала все на полицю.

Ми посиділи ще трохи. Андрій спробував пожартувати:

— Олено, наступного разу запроси нас у кафе — там хоч стіл накритий буде!

Всі засміялися, але Олена надулася.

— А що, вдома погано? Я ж старалася. Ви самі бачили, скільки всього.

Я ледве стрималася. Старалася? Ми самі все робили!

Потім розмова повернулася до роботи. Олена скаржилася, як усі навколо ліниві, як вона одна тягне весь відділ.

— Я завжди кажу правду в очі, — заявляла вона. — Не люблю, коли люди прикидаються.

Марта тихо сказала мені на вухо:

— Вона завжди така… центром усього.

Я кивнула. І справді, весь вечір Олена говорила тільки про себе: свої плани, свої досягнення, свої проблеми. Ніхто інший не встигав вставити слова.
Коли минуло близько години, я зрозуміла, що більше не витримаю. Вибачилася, сказавши, що маю термінові справи.

— Шкода, що йдеш так рано, — сказала Олена на прощання. — Ти навіть не насолодилася як слід!

Я посміхнулася й пішла. А через пів години вже сиділа в затишному кафе неподалік, замовила теплу вечерю й відчула полегшення. Як добре, коли свято — це справді свято.

Після того випадку я довго думала про Олену. Вона завжди ставила себе на перше місце, ніби інші існували тільки для того, щоб підкреслювати її важливість. Їй подобалося, коли люди бігають навколо неї, допомагають, хвалять.

А сама вона нічого не хотіла вкладати — ні часу, ні зусиль, ні уваги. От тільки навіщо було людей запрошувати?

Головна картинка ілюстратвина.