— Олено, я не жартую. Або ти зараз же віддаєш приймаєш мої умови, або я йду. Назавжди. З мамою. Вибирай.

Голос Олега тремтів від напруги, але в ньому була залізна впевненість. Він стояв посеред нашої маленької кухні, тримаючи в руках телефон, наче це був доказ його правоти.

Його мати, Тамара Іванівна, сиділа за столом, її обличчя сяяло погано прихованою самовпевненістю. Вона дивилася на мене, ніби вже знала, що я здамся. У її очах читалося торжество.

Я стояла біля плити, де ще пару хвилин тому гасила вогонь під каструлею з борщем. Мої руки все ще пахли цибулею, а перед очима лежала акуратна стопка гривень — плата за наш сімейний кредит за авто, нашу “Ластівку”, як ми жартома називали стару “Шкоду”.

25 000 гривень, відкладених з моєї зарплати за два місяці. Це були не просто гроші — це була наша стабільність, наш спокій, наш захист від банківських дзвінків із нагадуваннями.

— Олено, ти чула, що син сказав? — Тамара Іванівна заговорила повільно, її голос був солодким, як сироп, але з гострими нотками. — Мені потрібна допомога. Хіба це так багато? Я ж не чужа людина, я твоя свекруха. У мене холодильник порожній, ліки не куплені…

Я подивилася на неї. Потім на Олега. Мої пальці стиснули край столу, але я не дозволила собі піддатися емоціям. У голові крутилися цифри: моя зарплата — 18 000 гривень, пенсія Тамари Іванівни плюс гроші від здачі квартири в оренду — 22 000 гривень.

Її “порожній холодильник” з’являвся щоразу, коли нам треба було платити за щось важливе. І я знала, що це не випадковість.

— Ні, — сказала я тихо, але твердо. Слово впало між нами, як камінь у воду.

Олег завмер, його очі розширилися від неприхованого здивування. Він чекав усього — сліз, криків, умовлянь. Але не цього. Тамара Іванівна театрально зітхнула, її рука повільно потягнулася до серця.

— Ох, Олено, як ти можеш? — її голос затремтів, ніби вона ось-ось знепритомніє. — Я стара, хвора жінка, а ти просто бездушна!

Олег кинувся до неї, його очі розширились від непідробного страху.

— Мамо, заспокойся! Олено, ти бачиш, що ти робиш? Ти її до лікарні доведеш!

Я не ворухнулася. Мої очі були прикуті до стопки грошей на столі. Я знала, що це не кінець. Це був лише початок.

Я ніколи не думала, що наше життя з Олегом дійде до такого. Ми познайомилися п’ять років тому в невеликому кафе в центрі Києва. Я тоді працювала менеджером у туристичній агенції, а він — інженером на заводі.

Він був тихим, сором’язливим, із теплими карими очима й звичкою поправляти окуляри, коли нервував. Ми швидко зійшлися, бо обоє мріяли про прості речі: затишну квартиру, сімейні вечері, може, колись — дитину.

Але мрії мають властивість тріскатися, коли в них вторгається реальність.

Реальність звали Тамара Іванівна. Олегова мати була жінкою, яка звикла бути в центрі уваги. Вона тридцять років пропрацювала бухгалтеркою на великому підприємстві, мала гарну пенсію і квартиру в хорошому районі.

Але, здається, її улюбленим заняттям було створювати драми. Спочатку я цього не помічала. Вона була привітною, приносила нам домашні пиріжки, розповідала історії про свою молодість.

Але з часом я почала помічати закономірність: щоразу, коли ми з Олегом планували щось важливе — ремонт, відпустку, платіж за кредит, — у Тамари Іванівни раптово закінчувалися гроші.

— Олено, ти ж розумієш, пенсія — це копійки, — казала вона, сидячи в нас на кухні, тримаючи чашку з чаєм, який я щойно заварила. — Ціни ростуть, ліки дорогі, а я ж не залізна.

Я кивала, бо не знала, що сказати. Але одного разу я побачила чек у її сумці, коли вона забула її на нашому дивані. Чек із супермаркету: ігристе за 2000, сир із пліснявою, кілька упаковок імпортних солодощів.

Того ж вечора вона скаржилася, що не може дозволити собі купити хліб. Я промовчала. Але щось у мені тоді надломилося.

Той день, коли все дійшло до краю, почався буденно. Я повернулася з роботи, втомлена, але задоволена — мені пообіцяли премію. Олег уже був удома, сидів на дивані з телефоном. Я помітила, що він нервує: його пальці швидко гортали екран, а окуляри він поправляв щохвилини.

— Що сталося? — спитала я, скидаючи пальто.

Він зітхнув і поклав телефон.

— Мама дзвонила. У неї знову проблеми.

Я відчула, як у животі стискається пружина. Я знала, що буде далі.

— Які проблеми? — мій голос був спокійним, але всередині я вже готувалася до протистояння.

— Каже, що не вистачає на їжу. І на ліки. Просила позичити 10 000 гривень.

Я розсміялася. Це був короткий, гіркий сміх, який вирвався сам собою.

— Олено, що смішного? — Олег насупився. — Це моя мама!

— Твоя мама отримує дохід більший за мою зарплату, — відповіла я, намагаючись тримати себе в руках. — І щоразу, коли нам треба платити за кредит, у неї раптово закінчуються гроші. Ти не бачиш, що вона просто нами маніпулює?

Він устав із дивана, його обличчя почервоніло.

— Ти серйозно? Ти звинувачуєш мою маму в брехні? Вона стара, вона хвора, а тти думаєш тільки про гроші!

— А ти думаєш тільки про неї! — я не витримала й підвищила голос. — Ми ледве зводимо кінці з кінцями, Олег. Ці 25 000 гривень — це наш платіж за машину. Якщо ми їх не внесемо, банк почне дзвонити. Ти цього хочеш?

Він мовчав, але його очі палали. Я знала цей погляд — він з’являвся щоразу, коли я намагалася сказати правду про його матір. Він не хотів її чути. Для нього Тамара Іванівна була святою, а я — холодною, бездушною жінкою, яка не розуміє сімейних цінностей.

Того вечора ми не розмовляли. Я пішла спати в спальню, а Олег залишився на дивані. Наступного дня напруга між нами тільки зросла. Він ходив по квартирі, демонстративно грюкаючи дверима, а я робила вигляд, що мене це не зачіпає.

Я готувала вечерю, читала книгу, відповідала на робочі повідомлення. Але всередині я відчувала, що щось ламається. Наша сім’я, яку ми так дбайливо будували, тріщала по швах.

Наступного вечора пролунав дзвінок у двері. Я знала, хто це. Олег кинувся відчиняти, наче чекав цього моменту весь день. Тамара Іванівна увійшла до квартири, тримаючи в руках пакет із домашніми варениками.

Її сиве волосся було ідеально укладене, а на шиї виблискувала золота підвіска. Вона не виглядала як людина, яка голодує.

— Олежик, синку, я ж не могла вас не провідати, — сказала вона, обіймаючи його. Потім повернулася до мене. — Олено, добрий вечір. Я тут вареничків принесла, з картоплею і грибами. Скучила за вами.

— Добрий вечір, Тамаро Іванівно, — відповіла я, не рухаючись із місця. Я стояла в дверях кухні, тримаючи в руках кухонний рушник.
Вона пройшла на кухню, поставила пакет на стіл і важко зітхнула.

— Ох, важко мені, діти. Ціни в магазинах просто захмарні. На молоко подивишся — і вже назад хочеться йти. А ліки це ж просто сльози!

Олег тут же підхопив:

— Мамо, ми розуміємо. Зараз усім важко.

Я мовчки налила собі чай. Я не торкалася вареників. Я знала, що це реквізит, як і її скарги.

— Тамаро Іванівно, — сказала я, ставлячи чашку на стіл. — У вас сумарний дохід 22 000 гривень. Багато сімей живуть на менші гроші. І якось справляються.

Тиша, що настала, була оглушливою. Тамара Іванівна завмерла, її очі звузилися. Олег подивився на мене з неприхованим здивуванням.

— Олено, що ти верзеш? — його голос тремтів від обурення. — Ти хочеш сказати, що моя мама бреше?

— Я хочу сказати, що ми не можемо віддавати наші заощадження щоразу, коли у мами “закінчуються гроші”, — відповіла я спокійно. — У нас є свої витрати. І ви обидва це прекрасно знаєте.

Тамара Іванівна раптово схопилася за серце.

— Ох, Олежик мені погано тиск, мабуть, — вона почала дихати уривчасто, її обличчя скривилося в театральній гримасі.

Олег кинувся до неї, його руки тремтіли.

— Мамо, тримайся! Олено, принеси води! Ти бачиш, що ти наробила?

Я не ворухнулася. Я дивилася на цю сцену, як на дешевий спектакль. Я бачила, як Тамара Іванівна краєм ока стежить за моєю реакцією. Вона чекала, що я злякаюся, побіжу за водою, почну вибачатися. Але я просто стояла.

Через хвилину Тамара Іванівна “опам’яталася”. Вона повільно випрямилася, зробила ковток води, яку Олег приніс, і сказала:

— Щось у вас душно. Вікно б відчинити.

Олег перевів погляд на мене. Його очі палали. Він більше не збирався умовляти. Він видав свій ультиматум — той самий, що прозвучав на початку. А я знала, що настав момент, коли треба зробити вибір.

Я повернулася до плити. Мої рухи були повільними, але впевненими. Я взяла стопку грошей зі столу — 25 000 гривень, акуратно перетягнутих гумкою. Олег і Тамара Іванівна дивилися на мене, чекаючи, що я простягну їм купюри. Але я цього не зробила.

Я повернула ручку газової плити. Тихий шиплячий звук наповнив кухню, коли синій вогник спалахнув. Я зняла гумку з пачки, і піднесла її до полум’я.

Край банкнот миттєво почорнів, а потім зайнявся яскравим помаранчевим вогнем.

Олег і Тамара Іванівна дивилися на мене, ніби я збожеволіла. Їхні очі були повні нерозуміння. Гроші, за які ми могли зберегти нашу “Ластівку”, нашу стабільність, перетворювалися на попіл. Кухня наповнилася їдким запахом горілої паперової фарби.

— Олено, ти що твориш?! — закричав Олег, нарешті виходячи з оцепеніння. — Ти з глузду з’їхала?!

Я не відповіла. Тиша, що настала, була важкою, як свинець.

Я повернулася до них. Мій голос був спокійним, майже байдужим.

— Краще ці гроші згорять, ніж дістануться тим, хто нас обманює. А з просрочкою по кредиту, Олег, тепер розбирайся сам. І, якщо хочеш, можеш іти до мами. Назавжди.

Я вийшла з кухні, залишивши їх одних. Я чула, як Тамара Іванівна щось шепоче Олегу, як він відповідає їй уривчасто, знервовано. Але я вже не слухала. Я зайшла до спальні, зачинила двері й сіла на ліжко. Мені не було сумно чи страшно. Я відчувала дивне полегшення. Я знала, що зробила правильно.

Наступного дня Олег зібрав свої речі. Він не сказав ні слова, але його мовчання було красномовнішим за будь-які слова. Тамара Іванівна більше не приходила. Я чула, що вона розповідала сусідам, яка я “бездушна” і як “зруйнувала їхню сім’ю”. Але мені було байдуже.

Я залишилася в нашій квартирі, з борщем на плиті й порожньою шафою, де колись лежали його речі. Я знала, що попереду будуть складні часи — банк не пробачить просрочки, а моя зарплата не покриє всіх витрат.

Але я також знала, що більше не дозволю нікому маніпулювати мною. І це було варте тих 25 000 гривень, що згоріли в моїй металевій мисці.
Я почала нове життя. Не ідеальне, але моє. І в ньому не було місця для тих, хто вважав, що може купити мою свободу за ціною їхніх примх.

Головна картинка ілюстратвина.