Я сиділа на кухні, тримаючи телефон біля вуха, і відчувала, як усе всередині стискається від її слів. Голос свекрухи лунав спокійно, ніби вона обговорювала погоду.
— Олено, я вирішила влаштувати свято в ресторані, окремий зал, гарне меню. Запрошую вас з Андрієм. Але… без Максимка. Йому там буде нудно, а гості приїдуть відзначати мій ювілей, не для того, щоб доглядати за дитиною.
Я завмерла на мить, намагаючись зрозуміти, чи правильно почула.
— Валентино Іванівно, ви серйозно? Максим — ваш онук, єдиний! Як ви уявляєте, що ми його залишимо самого вдома? Він ще маленький, йому потрібен хтось поруч.
Вона відповіла без жодного сумніву, ніби це найочевидніше рішення:
— Ви ж батьки, вам і думати, як це організувати. Знайдіть няню чи щось. Або нехай посидить сам, якщо вже такий великий.
Мої руки затремтіли від обурення.
— Якщо так, то я взагалі не піду. Залишуся з сином удома. Андрій, звісно, може піти, якщо хоче, але я не кину дитину заради того, щоб посидіти за столом без нього.
На тому кінці слухавки запала пауза, а потім вона сказала холодно, з ноткою тріумфу:
— Гаразд, як знаєш. Твоя справа.
І поклала слухавку. Я сиділа, дивлячись у вікно, і сльози самі котилися по щоках. Як вона могла так легко погодитися? Ніби саме цього чекала — щоб я відмовилася.
Мене звати Олена, і я ніколи не думала, що сімейні стосунки можуть стати таким випробуванням для серця. Ми з чоловіком Андрієм познайомилися ще в університеті, на факультеті економіки.
Він був тихим, серйозним хлопцем, завжди допомагав усім, а я — енергійною дівчиною, яка мріяла про велику родину. Ми одружилися швидко, через рік після знайомства, і спочатку все було як у казці.
Його мама, Валентина Іванівна, сприйняла мене добре — принаймні так здавалося. Вона часто дзвонила, радила, як готувати борщ чи прати речі, і я слухала, бо хотіла, щоб усе було гармонійно.
Коли народився наш син Максимко, радість переповнювала нас. Він був таким крихітним, з великими очима, і ми мріяли про щасливе майбутнє.
Але з самого початку здоров’я малюка вимагало багато уваги. Ми часто відвідували лікарів, проходили різні обстеження, і іноді доводилося залишатися в клініках на кілька днів, щоб усе налагодити.
Ці процедури були непростими навіть для дорослих, а для дитини — тим більше. Максимка доводилося довго вмовляти, обіцяти нові іграшки чи солодощі, щоб він погодився на чергове втручання.
Ми з Андрієм завжди були поруч, тримали за руку, розповідали казки, аби відволікти.
— Мамо, а коли це закінчиться? — питав він великими очима, коли ми їхали додому після чергового візиту.
— Скоро, сонечко, ти в нас такий сильний, — відповідала я, обіймаючи його, і серце краялося від безсилля.
Андрій теж не відходив: “Тату з тобою, Максимку, ми разом усе подолаємо”.
Коли син підріс, його характер став яскравішим. Він був жвавим, допитливим, іноді капризним — як усі діти. Ми не були строгими батьками, шукали компроміси: дозволяли погратися довше, якщо він добре поводився, чи купували щось бажане за послушність.
Це допомагало нам жити в мирі, без постійних конфліктів.
Але Валентина Іванівна дивилася на це зовсім інакше. Вона вважала наші методи надто м’якими.
— Ви його розбалували, Олено, — казала вона під час рідкісних візитів. — Діти мають знати слово “ні”. Інакше виросте егоїстом.
Я намагалася пояснити:
— Валентино Іванівно, ми просто хочемо, щоб він відчував нашу любов. Після всього, що він пережив у лікарнях, йому потрібна підтримка.
Але вона тільки зітхала: “Це ваші справи, але я б так не робила”.
З часом між нею та Максимком утворилася дистанція. Він відчував її несхвалення і тримався осторонь. Для мене це було болісно — адже Максимко був її єдиним онуком.
У Валентини Іванівни троє дітей: старший син Петро, Андрій і молодша донька Світлана. Петро після дитячої хвороби не міг мати дітей, а Світлана повністю поринула в роботу — вона керувала невеликою фірмою з дизайну інтер’єрів і жила сама в просторій квартирі з колекцією собак.
У неї вже було кілька великих пухнастих улюбленців, яких вона підбирала на вулиці, і планів на материнство не мала.
— Кар’єра — це моє все, — казала Світлана, коли ми іноді бачилися. — А собаки дають стільки тепла, скільки не кожна дитина.
Ми з Андрієм теж вирішили зупинитися на одній дитині. Лікар радив не ризикувати моїм здоров’ям, а спогади про ті важкі часи з Максимком робили ідею повторити все ще раз небажаною.
— Ми щасливі з тим, що маємо, — говорив Андрій, обіймаючи нас обох. — Наш Максимко — наше сонце.
Але повернуся до того, що стало кульмінацією. Валентині Іванівні наближався ювілей — великий день, коли їй виповнювалося багато років. Вона вирішила відсвяткувати пишно: орендувала зал у хорошому ресторані, запросила друзів, родичів — десь двох десятків людей.
І ось одного вечора вона подзвонила.
Спочатку розмова була звичайною: про меню, про подарунки.
— Я хочу, щоб усе було ідеально, — сказала вона. — Гарна музика, смачні страви.
А потім додала про запрошення.
Я сподівалася, що Максимка теж чекають, бо ж родинне свято. Але ні.
Після тієї розмови я довго не могла заспокоїтися. Андрій повернувся з роботи, і я все розповіла.
— Мама таке сказала, ти що? — здивувався він, коли почув деталі. — Як це без сина?
— Саме так і сказала, — відповіла я, намагаючись не плакати. — Ніби він заважатиме її святу.
Андрій похитав головою:
— Вона завжди була такою… центром усього. Пам’ятаєш, як на нашому весіллі вона все контролювала?
— Так, але це ж про онука! — вигукнула я. — Він її єдиний!
Ми сіли за стіл, Максимко грав у своїй кімнаті.
— Що робити? — запитав Андрій. — Я не можу не піти зовсім, це ж мама.
— Іди, якщо хочеш, — сказала я тихо. — Але я залишуся з сином. Не кину його одного.
Він узяв мою руку:
— Олено, ти права. Але може, поговоримо з нею ще раз?
Ми спробували. Наступного дня Андрій подзвонив матері.
— Мамо, чому без Максима? Він же частина родини.
Вона відповіла впевнено:
— Андрію, ти знаєш його характер. Він бігатиме, галасуватиме, гості не відпочинуть. Це мій день, я хочу спокою.
— Але ми можемо стежити за ним, — наполягав він.
— Ні, краще без нього. Ви знайдете спосіб.
Андрій поклав слухавку і подивився на мене сумно:
— Вона не поступиться. Егоїзм чистий.
Я кивнула, відчуваючи образу і глибокий жаль.
Хоча чого я чекала? Усе почалося з дрібниць. Коли Максимко був немовлям, Валентина Іванівна рідко приїжджала допомогти. “У мене свої справи”, — казала. А ми з Андрієм ночами не спали, бігали по аптеках, вчилися всьому самі.
Одного разу, коли син був у клініці, я подзвонила їй:
— Валентино Іванівно, може, приїдете? Максимку потрібна підтримка.
— Олено, я не можу, в мене зустріч з подругами. Ви впораєтеся.
І це повторювалося. Вона любила розповідати, як виховувала своїх дітей — суворо, без поблажок.
— Ми не балували, і виросли нормальними, — хвалилася.
Але часи змінилися, і ми з Андрієм обрали інший шлях — шлях любові та розуміння.
Світлана, теж не втручалася. Вона дзвонила рідко, надсилала фото своїх собак.
— Дивіться, якого красеня знайшла! — писала. — Тепер у мене ціла зграя.
Петро жив окремо, без сім’ї, і бачилися вони нечасто.
Тож Максимко справді був єдиним, хто міг продовжити рід. Але Валентина Іванівна ніби не цінувала цього.
За тиждень до свята напруга зросла. Вона дзвонила Андрію:
— То ти прийдеш? Без Олени, якщо вона так хоче.
— Мамо, це несправедливо, — відповідав він.
— Життя несправедливе, сину. Я хочу святкувати так, як мені зручно.
Я чула ці розмови і серце боліло. Як можна бути такою байдужою до власного онука?
Максимко відчував напругу.
— Мамо, а чому баба Валя не любить мене? — запитав він одного вечора, коли ми читали казку.
Я обійняла його міцно:
— Вона любить, просто по-своєму. Не хвилюйся, сонечко, ми з татом тебе дуже любимо.
— І я вас! — усміхнувся він.
Андрій вирішив піти на свято на годину-дві, щоб не образити матір зовсім.
— Я приїду, подарую подарунок і повернуся, — сказав він мені.
Я кивнула: “Роби, як вважаєш”.
Того вечора я залишилася з Максимком удома. Ми спекли пиріг, дивилися мультфільми, грали в іграшки. свекруха так і не передумала. Чоловік повернувся зі свята задумливим і лиш пізніше зізнався. що на святі були кілька подруг його матері із дітьми.
– Коли я запитав у матері чому подруги із онуками а ми не могли узяти свого сина, та лиш відмахнулась. сказала. що вони прийшли не попередивши і вона не могла просто узяти і виставити їх, бо що ж то за свято таке буде.
Ми й досі не можемо зрозуміти, як так. Невже диний онук може заважати тільки тому, що батьки виховали його в атмосфері абсолютної любові і розуміння?
Головна кратинка ілюстративна.
