— Що ти робиш? — голос Тараса, втомлений після робочого дня, пролунав у передпокої, коли я стояла в спальні, схилившись над нашою старою синьою валізою.

Я чула, як він скидає черевики, як гримлять ключі на полиці, але не обернулась. Мої руки методично складали його речі: сорочки, джинси, акуратно згорнуті светри. Кожен рух був вивірений, ніби я виконувала ритуал.

— Олено, я з тобою говорю. Це що, новий спосіб прибирати? — у його тоні прослизнула насмішка, але я не повела й бровою. Мовчки взяла його бритву й поклала її до бічного відділення валізи.

Він ступив ближче. Я відчувала його присутність за спиною, його здивування, яке повільно переростало в тривогу. Але я не зупинялася. Мені потрібно було закінчити.

— Олено, досить. Що сталося? — його голос став різкішим, коли він торкнувся мого плеча.

Я завмерла. Його дотик обпік, наче чужий. Я повільно повернула голову, дивлячись на нього, але не бачачи. Мої очі були порожніми, як і моє серце в ту мить. Я не хотіла кричати чи плакати. Я просто хотіла, щоб усе закінчилося.

— Що відбувається? — повторив він, і я почула, як його голос тремтить.

Я мовчки відвела його руку, ніби відсуваючи щось непотрібне. Потім повернулась до валізи, взяла ще одну стопку його речей. Він не витримав. Різко ступив уперед, став між мною і шафою, перегороджуючи шлях.

— Досить, Олено! Поясни, що за цирк ти влаштувала! — його голос загрубів, але я чула в ньому розгубленість.

Я зупинилася. Повільно підвелася, обійшла його, не торкаючись, і підійшла до тумбочки, де лежав його телефон. Мої пальці швидко розблокували екран.

Я не кинула телефон йому в обличчя, як, можливо, хотілося. Я просто простягнула його, наче вручаючи офіційний документ.

Він узяв телефон, і я побачила, як його обличчя блідне. На екрані світився чат. Його чат із якоюсь Аліною з роботи. Фотографії. А нижче — десятки повідомлень. Флірт, натяки, плани на п’ятницю. Я бачила, як його очі бігають по екрану, як він намагається щось сказати.

— Ти  рилася в моєму телефоні? — прохрипів він, намагаючись звинуватити мене.

Я не стрималась. Сміх вирвався з мене — сухий, уривчастий, наче тріск гілки. Це був не сміх радості, а звук, що вирвався з глибини, де колись була любов, а тепер лише порожнеча.

Я сміялася, бо його звинувачення було таким жалюгідним, таким нікчемним. Він думав, що може перевернути все на мене? Після всього?

Я стояла посеред спальні, дивлячись, як Тарас тримає телефон, ніби він гарячий. Мої руки все ще тремтіли від того сміху, але я змусила себе заспокоїтись. Я не хотіла давати йому владу над моїми емоціями. Не тепер. Не після того, як я побачила правду.

— Ти справді думаєш, що справа в телефоні? — мій голос був тихим. — Ти думаєш, я просто так взяла і вирішила покопатися в твоїх таємницях?
Він мовчав, його очі бігали від екрана до мене. Я бачила, як він шукає слова, як намагається виправдатися. Але я не дала йому шансу.

— Я не рилася, Тарасе. Ти сам залишив телефон на столі, розблокований. І знаєш, що смішно? — я зробила паузу, дивлячись йому прямо в очі. — Я навіть не здивувалася.

Він здригнувся. Я відвела погляд і повернулась до валізи. Мені потрібно було закінчити. Я взяла його улюблений светр — той, що я подарувала йому на його тридцятиріччя, — і акуратно склала його. Кожен рух був моїм способом тримати себе в руках, не дати гніву вирватися назовні.

— Олено, послухай. — почав він, але я перебила.

— Ні, це ти послухай, — я випрямилась і повернулась до нього. — Я бачила все. Не тільки твої повідомлення цій Аліні. Я бачила, як ти писав своїй мамі. Як вона тобі радила “розслабитися” з іншими, бо я, бач, “не та”. Як вона розповідала, що я тобі не пара, що я занадто “складна”. І ти, Тарасе, погоджувався.

Його обличчя змінилось. Він виглядав так, ніби його щойно облили крижаною водою. Я знала, що влучила в ціль.

— Ти не смій так говорити про мою маму, — пробурмотів він, але його голос був слабким, майже жалюгідним.

Я не стрималась. Мій голос зірвався на крик, і я відчула, як усе, що я тримала в собі, вирвалося назовні.

— Твоя мама?! — я вирвала телефон із його рук, тримаючи його перед його обличчям. — Твоя мама, яка лізе в наше життя, яка постійно вказує мені, як я маю готувати, як прибирати, як бути “правильною” дружиною! І ти, замість того, щоб сказати їй зупинитися, бігаєш до інших, бо вона тобі дозволяє!

Мій голос наповнив кімнату, відлунюючи від стін. Я бачила, як він відступив на крок, як його очі розширилися від здивування. Але я не зупинялася.

— Ти думаєш, я не знаю, що ти витратив 5000 гривень на вечерю з нею? На ту вечерю, коли сказав, що їдеш у відрядження? — я кинула телефон на ліжко, ніби він обпікав мені руки. — Я все знаю, Тарасе. Усе.

Він стояв, як укопаний, не наважуючись підняти на мене очі. Я бачила, як його плечі опустилися, як він намагається знайти слова, але їх не було. І в ту мить я зрозуміла: я не хочу більше чути його виправдань. Я не хочу більше чути його голосу.

Я повернулась до валізи, опустилась на коліна й почала застібати її. Речі всередині чинили опір, але я натиснула сильніше. Перший замок клацнув. Потім другий. Ці звуки були такими остаточними, такими гучними в тиші кімнати, що я відчула, як у мені щось обірвалося.

— А тепер, — я підвелася, — бери цю валізу. І забирайся з моєї квартири.

Я вказала на двері, не дивлячись на нього. Мій голос був рівним, холодним, як наказ. Я не хотіла бачити його реакцію. Я не хотіла бачити його взагалі.

— Олено, зачекай. — почав він, але я перебила.

— До твоєї мами. Чи до твоєї Аліни. Мені байдуже, — я повернулась до вікна, дивлячись на вечірнє місто. — Просто йди.

Я стояла біля вікна, відчуваючи, як холодне скло торкається моїх пальців. За спиною я чула, як Тарас стоїть, не рухаючись. Він не пішов одразу, як я сподівалася.

Мабуть, чекав, що я повернусь, почну кричати чи плакати, дам йому шанс виправдатися. Але я не збиралася цього робити. Я втомилася. Втомилася від його брехні, від його мами, від самої себе, яка так довго вірила, що все можна виправити.

Ця квартира була моєю ще до того, як ми почали жити разом. Тоді я була сповнена мрій: про кар’єру, про сім’ю, про наше спільне майбутнє з Тарасом.

Ми познайомилися на вечірці в спільних друзів, і він здавався таким щирим. Він умів слухати, умів сміятися так, що я відчувала тепло в усьому тілі. Але тепер, дивлячись на відображення у вікні, я бачила лише тінь тієї дівчини, якою я була п’ять років тому.

— Олено, давай поговоримо, — його голос був тихим, майже благальним.

Я не обернулась.

— Про що? Про те, як ти місяцями брехав мені? Чи про те, як твоя мама вирішувала, що я тобі не підходжу? — я стиснула край підвіконня, щоб не дати рукам тремтіти. — Я слухала тебе достатньо, Тарасе.

Він зітхнув, і я почула, як він ступив крок до валізи. Але не підняв її. Замість цього він заговорив знову, цього разу з ноткою роздратування.

— Ти перебільшуєш. Це просто просто дурні повідомлення. Це нічого не означає.

Я різко повернулась. Його слова були обурливі. “Нічого не означає”? Після всього, що я побачила?

— Дурні повідомлення? — я підійшла до нього, зупинившись за крок. — Ти називаєш це дурними повідомленнями? Ти витратив 30 000 гривень на подарунки для неї, Тарасе. На браслет, на сукню, на квитки в театр. Ти думаєш, я не перевірила виписки з твоєї картки?

Він відвів погляд, і я побачила, як його щоки почервоніли. Він знав, що я права. Я завжди була уважною до деталей — це допомагало мені в роботі, але я ніколи не думала, що використовуватиму цю навичку, щоб викрити власного чоловіка.

— Я не хотів, щоб ти дізналася, — пробурмотів він, дивлячись у підлогу.

— О, я це зрозуміла, — я склала руки щоб не дати їм тремтіти. — Ти старанно ховав усе. Але знаєш, що найгірше? Не твої повідомлення. Не твої вечері з нею. А те, що ти дозволив своїй мамі вирішувати, що я не гідна тебе.

Він підняв голову, його очі звузилися.

— Не чіпай мою маму, — сказав він, і в його голосі з’явилася сталь.

Я всміхнулася, але це була гірка посмішка.

— Твоя мама, Тарасе, називала мене “холодною” і “кар’єристкою”. Вона казала тобі, що ти заслуговуєш “справжню жінку”. І ти слухав. Ти погоджувався. — Я зробила паузу, даючи словам врізатися в нього. — Ти дозволив їй руйнувати наше життя.

Він мовчав. Я бачила, як він намагається знайти відповідь, але її не було. І я знала чому. Бо я була права.

Два роки тому, коли ми тільки одружилися, я думала, що ми зможемо все подолати. Тарас був неідеальним, але я любила його. Я любила, як він умів розсмішити мене після важкого дня, як він приносив мені каву в ліжко по суботах.

Але потім з’явилася його мама, Лариса Петрівна. Вона приходила до нас щотижня, завжди з “порадами”. Як мені готувати борщ. Як правильно прасувати його сорочки. Як бути “м’якшою”. Я терпіла, бо не хотіла псувати стосунки. Але з кожним її візитом я ніби меншою ставала.

Одного разу, після чергового її візиту, я не витримала.

— Тарасе, скажи своїй мамі, щоб вона перестала вказувати, як мені жити, — сказала я, стоячи на кухні з тарілкою в руках.

Він знизав плечима, не відриваючи очей від телефону.

— Вона просто хоче допомогти, Олено. Не вигадуй.

— Допомогти? — я поставила тарілку на стіл так різко, що вона дзенькнула. — Вона критикує кожен мій крок! Ти чув, як вона сьогодні сказала, що я “не вмію створювати затишок”?

Він зітхнув, наче я була дитиною, яка капризує.

— Ти надто гостро реагуєш. Вона просто старша, вона так вихована.

Той вечір закінчився тим, що я пішла спати в гостьову кімнату. Я не хотіла сваритися, але я відчувала, як між нами росте стіна. І з кожним місяцем вона ставала вищою.

Тепер, стоячи в спальні, я розуміла, що та стіна стала нездоланною. Я дивилася на Тараса, який все ще стояв біля валізи, і відчувала, як у мені щось остаточно зламалося. Я не хотіла більше боротися за нього. Не хотіла більше доводити, що я гідна.

— Ти пам’ятаєш нашу поїздку в Карпати? — раптом запитала я, дивлячись на валізу. — Ми купили цю валізу разом. Ти сказав, що ми об’їдемо весь світ.

Він підняв на мене очі, і я побачила в них суміш провини й розгубленості.

— Олено, я.

— Не треба, — перебила я. — Я не хочу чути твої виправдання. Я просто хочу, щоб ти пішов.

Я підійшла до валізи й легенько штовхнула її носком туфлі в його бік. Це не було агресивно, але це був жест, який говорив усе. Він більше не був частиною мого життя.

— Візьми це, — сказала я, вказуючи на валізу. — І йди.

Він стояв ще кілька секунд, ніби сподіваючись, що я передумаю. Але я вже повернулась до вікна, дивлячись на вогні міста. Я чула, як він підняв валізу, як його кроки віддаляються до передпокою. Двері тихо клацнули, і я залишилася сама.

Наступного дня я зателефонувала своїй подрузі Марті. Вона завжди була моєю опорою, тією, хто вислухає й не засудить.

— Олено, ти серйозно? Ти його вигнала? — її голос у слухавці був сповнений здивування.

— Так, — відповіла я, сидячи на дивані з чашкою кави. — І знаєш, я не шкодую.

— Але як ти як ти дізналася? — запитала вона.

Я зітхнула, згадуючи вчорашній вечір.

— Він залишив телефон на столі. Я просто взяла його, щоб поставити на зарядку, і побачила сповіщення. А потім я просто не могла зупинитися. Я прочитала все. І його чат із цією Аліною, і його розмови з мамою.

Марта тихо присвиснула.

— І що ти тепер робитимеш?

Я всміхнулася, дивлячись на свою квартиру, яка тепер здавалася такою просторою.

— Житиму, Марто. Просто житиму.

Минуло кілька тижнів. Я змінила замки, прибрала всі його речі, які залишилися, і навіть переставила меблі. Квартира стала моєю знову. Я повернулася до роботи з новою енергією, взялася за проєкт, який відкладала місяцями. Я відчувала, як повертаю собі себе.

Одного вечора, коли я сиділа за ноутбуком, пролунав дзвінок у двері. Я відкрила й побачила Тараса. Він стояв із опущеними плечима, тримаючи в руках той самий чемодан.

— Олено, можна поговорити? — його голос був тихим, майже благальним.

Я дивилася на нього, і в мені не було ні гніву, ні жалю. Лише спокій.

— Ні, Тарасе, — відповіла я. — Нам більше немає про що говорити.

Я зачинила двері, не чекаючи його відповіді. Навіть слухати мені нічого не хотілось. Дещо треба залишати в минулому раз і назавжди.

Головна картинка ілюстративна.