— Олено, як ти могла? — мій голос тремтів, коли я тримала телефон біля вуха, ледь стримуючи сльози. — Моя сливка. Усе дерево зламане, кожна гілка на землі, жодного плоду! Чому ти так вчинила? Хіба я просила все знищити? ти мала зірвати трішки, скуштувати і все.
— Тетяно, ти серйозно? — голос Олени в слухавці звучав різко, майже обурено. — Ти справді думаєш, що я могла таке зробити? Я взяла десяток слив для Сашка, щоб він скуштував, і все! Ми пішли додому, і я навіть не думала щось ламати! Як ти можеш таке сказати?
— А хто ж тоді? — я підвищила голос, відчуваючи, як образи стискають горло. — У саду повно дерев — персики, яблуні, груші, всі цілі! Тільки моя сливка зламана! І Рекс би гавкав, якби хтось чужий уночі прийшов! Ти ж була там, Олено!
— Тетяно, я тобі кажу — це не я! — вона розходилась. — Може, хтось уночі заліз? Чому ти одразу на мене? Я ж не чужа тобі людина! Ти знаєш, як я ставлюся до твого саду, я сама саджала дерева з мамою! Це образа, що ти так думаєш!
— Образа? — я не стрималася, сльози покотилися по щоках. — Ти навіть не вибачилася! Моя улюблена сливка, яку я з Італії привезла, зламана! І ти ще смієш ображатися?
— Я не вибачатимусь за те, чого не робила! — відрізала Олена. — Якщо ти мені не віриш, то це твої проблеми. Я пішла.
Лінія обірвалася, а я стояла посеред саду, дивлячись на зламані гілки, і не могла повірити, що все це сталося.
Я завжди пишалася своїм садом. Це місце, де я знаходжу спокій, де кожне дерево — мов жива пам’ять про мої подорожі, мої мрії та працю.
Але серед усіх дерев у моєму саду найулюбленішим було одне — сливка з яскраво-червоними плодами, яку я привезла з Італії. Її незвичайне листя, що переливалося відтінками багряного, і солодкі плоди, які достигали на початку вересня, робили її особливою.
Це дерево я посадила під вікном, і щоразу, дивлячись на нього, я згадувала теплу італійську осінь, де вперше побачила таку красу.
Того дня до мене завітала моя племінниця Олена зі своїм п’ятирічним сином Сашком. Хлопчик був жвавий, як маленький вихор, але чемний і допитливий. У хаті йому швидко набридло, тож ми вийшли в сад, де він міг бігати, а ми з Оленою — спокійно розмовляти.
— Тетяно, який у тебе сад! — Олена захоплено оглядала дерева. — Скільки праці ти вклала! Сашко, дивись, які тут яблука!
— Мамо, а це що за дерево? — Сашко раптом зупинився біля моєї сливки, тримаючи в руці яскраво-червону сливу. Його очі світилися здивуванням.
Я розсміялася. Його реакція була такою щирою, що я не могла стримати усмішки.
— Це слива, Сашку, — сказала я. — Особлива, з Італії. Спробуй, вона солодка!
Він обережно надкусив плід, і його обличчя засвітилося радістю.
— Мамо, вона смачна! — вигукнув він, а Олена усміхнулася.
— Тетяно, можна ми кілька візьмемо? — запитала вона. — Сашко в захваті.
— Звісно, беріть! — відповіла я. — Тільки не обривайте всі, залиште трохи для моєї доньки Марії та онуків. Вони в неділю приїдуть. Дерево невелике, але кілограм слив точно набереться.
Олена кивнула, і я, задоволена, пішла до хати. Згадала, що треба перевірити, чи вимкнула я плиту, бо запах пирога, який я пекла зранку, ще гуляв по кухні.
Це була хвилинна справа, але вона відволікла мене від саду. Я й не подумала, що залишити Олену з Сашком самих було помилкою.
Наступного ранку я вийшла в сад, щоб зібрати трохи персиків для сніданку. Але щойно я ступила на траву, мені стало зле. Моя сливка.
Вона була зламана. Кожна гілочка лежала на землі, а плоди зникли. Жодної сливки не залишилося. Я стояла, не вірячи своїм очам, і сльози самі покотилися по щоках.
— Як? Хто це зробив? — шепотіла я, обходячи дерево. У саду було повно інших дерев — персики, яблуні, груші, усі цілі, гілки гнуться від плодів. Але зламана була тільки моя сливка.
Я схопила телефон і набрала Олену. Руки тремтіли, слова застрягали в горлі.
— Олено, як ти могла? — почала я, ледь стримуючи ридання. — Моя сливка. Усе дерево зламане, кожна гілка на землі, жодного плоду! Чому ти так вчинила? Хіба я просила все знищити?
Запала тиша. Потім Олена заговорила, і її голос був сповнений обурення.
— Тетяно, ти серйозно? Ти справді думаєш, що я могла таке зробити? Я взяла десяток слив для Сашка, щоб він скуштував, і все! Ми пішли додому, і я навіть не думала щось ламати! Як ти можеш таке казати?
— А хто ж тоді? — я не могла стримати емоцій. — У саду повно дерев, усі цілі! Тільки моя сливка зламана! І Рекс би гавкав, якби хтось чужий уночі прийшов! Ти ж була там, Олено!
— Тетяно, я тобі кажу — це не я! — її голос ставав усе різкішим. — Може, хтось уночі заліз? Чому ти одразу на мене? Я ж не чужа тобі людина! Ти знаєш, як я ставлюся до твого саду, я сама саджала дерева з мамою! Це образа, що ти так думаєш!
— Образа? — я підвищила голос. — Ти навіть не вибачилася! Моя улюблена сливка, яку я з Італії привезла, зламана! І ти ще смієш ображатися?
— Я не вибачатимусь за те, чого не робила! — відрізала Олена. — Якщо ти мені не віриш, то це твої проблеми.
Лінія обірвалася. Я стояла посеред саду, дивлячись на зламані гілки, і не могла повірити, що все це сталося. Мій Рекс, старий ротвейлер, лежав біля будки, мирно сопучи.
Якби хтось чужий прийшов уночі, він би здійняв такий гавкіт, що я б точно прокинулася. Але він мовчав. Усе вказувало на Олену, але її слова про те, що вона цього не робила, сіяли сумніви.
Того ж дня зателефонувала моя сестра Наталя, Оленина мама. Її голос був суворим.
— Тетяно, що це за історія? — почала вона без привітань. — Олена в сльозах, каже, ти її звинуватила в тому, що вона твоє дерево зламала. Як ти могла? Вона ж своєю працею сад садила, знає, що це таке!
— Наталю, я не знаю, що думати, — відповіла я, намагаючись тримати себе в руках. — Моя сливка зламана, усі плоди зникли. Хто ще міг це зробити? Вона ж була в саду вчора!
— Тетяно, ти не права, — різко сказала сестра. — Олена б ніколи такого не зробила. Ти мусиш вибачитися. Ми родина, а ти так звинувачуєш мою доньку! Це не по-людськи.
Від обурення мені слів забракло.
Я не розуміла, чому я повинна вибачатись. Це виглядало так абсурдно. Я прекрасно знаю, що сталося, і хто це зробив. Олена була там, і я не могла зрозуміти, як можна так лукавити. Чому вона не може просто сказати правду? Як вона могла покривати те, що сталося?
Я не просила її ламати моє дерево, але вона була єдиною, хто мав доступ до нього. І хоча вона намагалася відмежуватися від цього, її реакція тільки зміцнювала мої підозри.
Як я могла повірити в те, що сталося не з її вини, коли всі докази вказували на неї? Чому саме я повинна вибачатись за те, що намагаюся захистити своє майно, своє дерево, яке я так любила?
І ще більше мене дивувало, чому моя сестра, Наталя, не підтримала мене. Вона просто повірила своїй дочці без жодних роздумів, не даючи мені шансу пояснити. Я все більше відчувала себе самотньою в цій ситуації. Вибачення? Ні, я не можу вибачитися, коли знаю, що правда на моєму боці.
Ну а ви б вибачались? Моє обурення несправедливе?
Головна картинка ілюстратвина
