Олесь у свої шістнадцять нагадував молодого дуба: кремезний, плечистий, із тими особливими спокійними очима, які бувають лише у людей, що виросли серед природи. Його стихією були довгі прогулянки та праця. Влітку, коли сонце тільки починало визирати з-за обрію, він разом із батьком ішов далеко в ліси. Вони могли долати по тридцять кілометрів за світловий день, збираючи гриби чи лісові горіхи. Хлопець не скаржився, коли доводилося нести на плечах важкі мішки; для нього це було природним випробовуванням сили.
Навчання в школі давалося йому легко, хоча він ніколи не прагнув стати медалістом. Швидко розправившись із підручниками, Олесь хапав рушник і біг до місцевого ставу чи річки. Вода загартовувала його з перших квітневих променів і аж до середини жовтня. У класі він не шукав особливої популярності й не намагався бути в центрі уваги, тримаючись трохи осторонь від шкільних компаній. Він мав своє коло: перевірених хлопців із сусідніх дворів, з якими пройшов не одну пригоду.
Того дня вдома було нестерпно душно. Повітря завмерло, передвіщаючи липневу спеку, яка до полудня обіцяла піднятися до сорока градусів. Мати, заклопотана приготуваннями до приїзду далекої родички, сердилася на Олеся через незібрані речі. Хлопець не відчував радості від майбутнього візиту — тітку він майже не пам’ятав, а перспектива ділити дім із чужими людьми здавалася обтяжливою. Тож, щоб не роздмухувати сварку, він вирішив піти до води.
Була сьома ранку — єдина пора, коли дихалося вільно. Він зателефонував друзям, вони зустрілися біля залізничного насипу і разом пішли до затопленого кар’єру. Хлопці довго пірнали, змагаючись, хто довше пробуде під водою, але ближче до одинадцятої години, коли сонце почало нещадно пекти, друзі розійшлися по домівках. Олесь залишився сам. Він зробив останній заплив, відчув, як вода змиває роздратування, і рушив назад уздовж колій.
Саме тоді він побачив її. Велика біла пляма на тлі іржавого металу. Собака стояла нерухомо, біля самісінких рейок, і видавала тонке, розпачливе виття. Здалеку вже чувся важкий гул — земля злегка вібрувала під колесами потяга, що наближався.
Олесь не роздумував. Він кинувся вперед, на ходу витягаючи з кишені складний ніж. Але там був дріт, а не мотузка і часу розплутувати вузли не було. Хлопець рвонув ошийник, розрізаючи шкіряний пасок, і буквально в останню мить вихопив собаку з-під потяга, що пронісся повз.
Озирнувшись, Олесь помітив дві постаті, що швидко тікали в кущі. У грудях закипів гнів — він зрозумів усе.
Собака підвелася. Це було велике цуценя-підліток із довірливою мордою. Олесь погладив її по загривку:
— Йди, бідолашна. Ти вільна.
Але собака не пішла. Вона рушила за ним, тримаючись на відстані кроку, ніби стала його продовженням. Вдома батьки сиділи на веранді.
— Сестра не приїде, — мовила мати. — Щось у них там змінилося.
Олесь скористався моментом. Він нагадав про обіцянку подарунка за вступ до інституту.
— Мені не треба грошей. Я хочу залишити цю собаку.
Він відступив убік, і за його спиною з’явилася біла постать.
— Дивись, — засміявся батько, — вона як тінь твоя. Куди ти — туди й вона. Ну що ж, нехай лишається, тільки сам про неї дбай.
Так у їхньому дворі оселилася Тінь. Собака виросла могутньою та красивою. Вона супроводжувала Олеся всюди. Люди дивувалися, звідки в звичайної родини такий розкішний пес, і навіть пропонували викупити його, але батько завжди відповідав: «Ми друзів не продаємо».
Минали роки. Олесь одружився з Галею, у них народився син Андрій. Тінь стала для малого найкращим другом. Вона старіла разом із родиною, і одного разу, коли Андрійко мав іти до другого класу, сили покинули її. Вона пішла тихо, залишивши по собі величезну порожнечу.
Цілий рік Олесь не міг звикнути до тиші у дворі. Але одного дня син прийшов зі школи не сам. Він попросив подарунок за гарну оцінку — і цим подарунком виявилося велике біле цуценя, яке прибилося до нього на вулиці й ішло за ним слід у слід.
— Тінь… — прошепотів Олесь, дивлячись на знайому звичку пса ховатися за спиною господаря.
Життя зробило повне коло, і вірність знову повернулася до їхнього порогу.
